К. філол. н. Лисейко Л. В.

Чорноморський державний університет імені П. Могили, м. Миколаїв, Україна

РІВНІ ОПИСУВАННЯ СТИЛЮ

Як відомо, полівалентність, феномени конгруентності, контрасту є наслідком вибору автора текстуальних сигналів для реконструювання стилю читачем та полягають в діалектичних відношеннях.

Контрасти визначаються як негативні сигніфікатні градуальні відмінності вже існуючої структури, утворюючи при цьому співпадання . Визначаючи стиль твору, автора або стилістично релевантні властивості в обмеженому контексті, необхідно складати всі ознаки стилю та проектувати їх одна на одну.

Слід також відмітити, що характеристики стилю на основі їх різної функції в тексті є принципово полівалентними. Один і той самий стиль може бути оцінений за контекстом, за видом тексту, прагматичною ситуацією, за літературною епохою. Контраст може мати ліричну дію або іронічний та пародійний ефект. При цьому слід враховувати, що всі ознаки стилю є неоднозначними відносно своєї вагомості. Тому при конкретному аналізі, синтезуючи окремі властивості стилю тексту або автора, необхідно враховувати всі риси. Для проведення подібного аналізу необхідно визначити поняття «стиль» та « жанр» різних літературних епох .

Різноманітність ознак стилю та їх значення не може обмежуватися лише аналізом лінгвістичних категорій та зв’язку з ними. Розв’язання цього завдання можливе тільки у співпраці з літературознавством. Отже, дослідження теорії стилю в майбутньому можуть розвиватися подібним шляхом, ґрунтуючись на лінгвістичних концепціях.

Таким чином, н а прикладі характеристики стильових ознак у літературознавстві та лінгвістиці можна розробити принципи аналізу стилю на міждисциплінарному рівні. При дослідженні стилю з позиції двох дисциплін необхідно враховувати теоретичні засади та способи опису цих напрямків. Але цей процес має також зворотній зв’язок, саме за схемою стиль – читач. Реконструкція стилю відбувається за таких умов на іншому рівні, а саме визначаються стилістичні схожості та відмінності. Властивість стилю проявляється в певних місцях за шкалою схожості, до якої можна віднести результати порівняльних операцій: при сигніфікатних узгодженнях та при сигніфікатних різницях.

Сигніфікат може бути свідомо забороненим за бажанням автора. Контрасти виникають усередині мовного контексту завдяки варіюванню мовними одиницями. Вони існують на семантичному, граматичному та синтаксичному рівнях через вживання мовних одиниць у різній кількості, а також завдяки зміні мовного кодексу або мовного регістру.

Поруч з такими контекстуальними контрастами велику стилістичну роль грає контекстуальна узгодженість. Подібність може спиратися в тексті на паралелізм, риму, алітерацію, асонанси, анафори, постійні ланцюги метафор, повторювання слів. Більшість явищ тільки тоді сприймається та описується стилістично, коли усвідомлюється, що вони є наслідком вибору автора та реконструйовані як стилістичні подібності. Це може бути важливим стилістичним засобом для структурування більших уривків тексту. Важливу роль при стилістичній схожості поруч з римою відіграє синтаксичний паралелізм у будь-якому прояві. Контрасти і подібності поєднуються між собою. Так, контрасти можуть сприйматися як цілісна подібність, конгруентність може знаходитися у контрасті до контексту та робити його стилістично піднесеним.

Контекстуальні та ситуативні контрасти можна було визначити як інтракомунікативні. Але для стилю літературних текстів мають значення саме екстракомунікативні контрасти і порівняння. Внаслідок цих процесів в теорії стилю набуває значення діахронічний аспект .

Таким чином, стилістичний вибір автора визначається через його реакцію по відношенню до розпоряджень нормативної риторики і стилістики, по відношенню до стилю літературних попередників або по відношенню до сучасних ідеалів стилю. Якщо охарактеризувати єдність з традицією стилю як аналог екстракомунікативної конгруентності, то вона є скоріше негативною з точки зору стилістичної конвенції. Такий стиль визначається як груповий стиль. Екстракомунікативні відмінності текстів, а також розміри текстів можуть пояснюватися як зміна стилю.

Представники Празької лінгвістичної школи пов ’язували стиль з функцією мови в тій або іншій сфері спілкування. Згідно тез цієї школи, літературна мова відображає культурне життя і цивілізацію, процес і результати наукової, філософської й релігійної думки, політичної, соціальної, юридичної та адміністративної діяльності. Характерні риси літературної мови найбільше представлені в монологічному мовленні і особливо в письмових формах мови. Вони значно впливають на розмовну мову. Розмовна літературна форма мови не дуже віддалена від народної мови, хоча і зберігає чіткі межі. Більше віддаленою є монологічне мовлення, ближче до народної мови є діалогічне мовлення, яке утворює цілу низку перехідних форм від нормованої мови до народної.

І. Р. Гальперін визначав стиль мови як систему взаємопов’язаних мовних засобів, які служать певній меті комунікації та наголошував, що вибір мовних засобів залежить саме від цієї мети. К. О. Долінін відмічає, що про що не йшла б мова, слово «стиль» має на увазі специфічний вид дії, інакше кажучи певні відмінні ознаки, які характеризують людську діяльність та її продукти. Діяльність і цілеспрямованість стилю у співвідношенні з ситуацією зумовлюють недостатність обмеження стилю лише мовними або мовленнєвими засобами, для цього треба враховувати також сукупність визначених прагматичних умов здійснення комунікації.

Аналіз багатьох дефініцій стилю дозволяє виділити різноманітні параметри його характеристики. Першою є комунікативність, тобто прив’язаність прийомів і засобів вираження до певної мовленнєвої комунікативної ситуації. Поняття стилю може мати два варіанти, а саме: типологічний і топологічний. Під топологічним мають на увазі визначеність стилю на основі місць, в яких він реалізується, тобто один або всі твори автора, публіцистичний орган, літературний жанр або літературна епоха.

Параметром стилю може бути також вибірковість, яка припускає свідомий вибір автором певного типу мовної поведінки, мовленнєвої діяльності, зумовлює манеру поведінки та вибір мовних засобів. Вибір засобів може спиратися передусім на інваріант мовленнєвого жанру. Цього положення дотримувався М. М. Бахтін, який вважав, що стиль нерозривно пов’язаний з певними тематичними єдностями та певними композиційними єдностями: з визначеними типами побудови цілого, типами його закінчення, типами відношення мовця до інших учасників мовленнєвої комунікації, наприклад до слухачів, читачів, партнерів, до чужого мовлення.

Розглядаючи поняття стиль, вчений підкреслював, що в процесі мовленнєвого спілкування, обміну думками стилі, жаргони, форми не знаходяться поруч одне одного, а перебувають в складних взаємовідносинах взаємодії та боротьби, перетину, взаємопроникнення в активну мовну свідомість мовців . М. М. Бахтін ввів також поняття мовленнєвого жанру, не заперечуючи поняття стилю.

Парадигматичний зв’язок стилю з мовленнєвими жанрами проектується на сучасну концепцію мовленнєвої системності. Як зазначає М. М. Кожина: «В процесі функціонування мови в мовленні в зовнішньому середовищі відбувається не тільки реалізація системи мови, а й формування іншого виду системності – мовленнєвої. Це не просто модифікація системи мови в рамках тієї ж системи, але й інша побудова на принципово іншій основі».

Таким чином з’являється теза, що вибір стилю відбувається в рамках системи мови на основі типологічних рис сукупних мовленнєвих жанрів. Таке співвідношення стилю з мовленнєвими жанрами зумовлює стереотипність (типологічність). Цей параметр розглядається в ракурсі традицій культури, наявністю в ній певних мовленнєвих жанрів і стилів. К. О. Долінін припускає, що функціональні стилі і взагалі мовленнєві жанри відображають традиційне уявлення про певний вид діяльності, що сформувався в цій культурі. Вибір мовних засобів того чи іншого стилю визначається стереотипами в свідомості носіїв мови, типологічними знаннями щодо вживання необхідних слів в необхідному місці.