К. філол. н. Гладка В. А.

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, Україна

ЗАПАМ’ЯТОВУВАННЯ ЯК ОДНА З КОГНІТИВНИХ УМОВ ІДІОМАТИЧНОСТІ ФО (на матеріалі французької мови)

Фразеологія, яка раніше розглядалася суто як відображення культурної, зокрема фольклорної, спадщини певного мовного соціуму, стала об’єктом ґрунтовних теоретичних досліджень сучасних лінгвістів. Але, незважаючи на чисельні наукові доробки, присвячені питанням, що цікавили не одне покоління фразеологів, слова французького лінгвіста Р.Мартена «Більшість з нас вважають фразеологію цікавою темою, не знаючи в дійсності, що це таке» (Martin 1997), висловлені в кінці ХХ ст., й досі залишаються актуальними.

Однією з центральних проблем фразеологічної науки є визначення критеріїв, за якими слід вирізняти фразеологічні одиниці (далі – ФО) серед інших мовних і мовленнєвих утворень. Аналізуючи властиві їм ознаки, лінгвісти виокремлюють насамперед семантичну непрозорість, стійкість на парадигматичному та синтагматичному рівнях, переосмислення, конвенційність. Натомість спроби визначити спільну ознаку ФО не отримали поки що бажаного результату. Дослідження показали, що вказані ознаки характерні не всім ФО, а якщо й характерні, то розподілені по-різному й у різних комбінаціях.

Намагаючись відповісти на поставлене питання, науковці все більше схиляються до думки, що спільна ознака цих мовних одиниць повинна бути не лінгвістичного, а скоріше психолінгвістичного характеру (Grünig 1997, Hudson 1998, Moon 1998). Цікаво зазначити в цій площині, що деякі лінгвісти звертаються, навіть, до інтуїції як до найкращого порадника визначення сталого виразу в мові (Danell 1992, Achard, Fiala 1997, Misri 1997).

Отже, на думку мовознавців, лише ідіоматичність, яка виявляється водночас у синхронії (охоплюючи лексико-семантичний та граматичний рівні мови) та діахронії (залучаючи фактор часу та пам’ять поколінь) може задовольнити цим вимогам. Аргументують вони свої міркування тим, що ідіоматичність властива кожній природній мові: «подібно до нашого життя, повного звичок, яких ми дотримуємося певною мірою, наша мовна практика характеризується звичками або рутиною» (Forsberg 2006). На думку когнітологів, будь-яка часто повторювана синтагма отримує через певний проміжок часу автономне та монолітне функціонування: рутинізація зумовлює втрату значення окремих слів, які складають дане висловлення, і воно вже сприймається як єдине семантичне ціле (Lamiroy 2008).

Психолінгвістичні дослідження доводять, що в мовному відрізку, який витягається з пам’яті, кожний елемент передбачає вживання наступного. Саме такого висновку дійшов, зокрема, сучасний французький лінгвіст Ж.Місрі, застосувавши в своїх дослідженнях «мову schtroumpfs», запозичену з коміксів Пейо (Misri 1997). Респондентам було запропоновано замінити в 10 реченнях одиницю schtroumpf та її похідні словами, які першими прийдуть їм на думку. Без відповідного контексту (!) інформатори використали в більшості випадків одні й ті самі слова (5, 6, 7, 9, 10) або запропонували два варіанти (2, 3, 4). Лише два речення (1, 8) залишилися без відповіді (див. табл. 1).

Таблиця 1. Порівняльна таблиця завдань та відповідей

респондентів психолінгвістичного експерименту Ж.Місрі

	запропоновані речення	відповіді респондентів
(1)	On va schtroumpfer au pont sur la rivière Schtroumpf , aujourd’hui!
(2)	Schtroumpfer ! Toujours schtroumpfer ! J’en ai plein le schtroumpf , moi!	[...] J’en ai plein le dos / cul , moi!
(3)	Je vais me schtroumpfer dans un coin et piquer un petit schtroumpf !	[...] et piquer un petit somme / roupillon !
(4)	... espèce de tire-au- schtroumpf !	... espèce de tire-au- flanc / -cul !
(5)	Qu’on ne me schtroumpf sous aucun prétexte!	Qu’on ne me dérange sous aucun prétexte!
(6)	Je ne vous cacherai pas le danger que vous schtroumpferez !	Je ne vous cacherai pas le danger que vous courrez !
(7)	Schtroumpfons à la courte schtroumpf !	Tirons à la courte paille !
(8)	C’est schtroumpfé !
(9)	Il nous faut la [mouche] «Bzz» schtroumpf que schtroumpf !	Il nous faut la [mouche] «Bzz» coûte que coûte !
(10)	Schtroumpf -qui-peut!	Sauve -qui-peut!

Цей та подібні йому експерименти дозволяють лінгвістам говорити про те, що більшість фраз або принаймні їх частини зберігаються у пам’яті мовців. Про існування в пам’яті «готових» висловлень говорять також статистичні дані, отримані корпусною лінгвістикою: 30% тексту складають сталі вирази (Danell 1992, Senellart 1998). Саме такі одиниці, на думку лінгвістів, слід вважати ФО.

Аналізуючи зв’язок пам’яті з мовними одиницями, Б.-Н.Грюніг, зокрема, вважає, що висловлення (фраза чи синтагма) може отримати ознаку ідіоматичності, якщо воно «має соціальний статус, пов’язаний із записом у пам’яті » (…) або повторюватися в мовленнєвому обігу, який його записав у пам’яті ». На основі цього вона стверджує, що «будь-яка ФО буде складною синтагмою, записаною в пам’яті, і навпаки, будь-яка складна синтагма, записана в пам’яті, буде ФО» (Grünig 1997).

З одного боку, ми не заперечуємо той факт, що ФО можуть бути, за образним висловленням лінгвістів, «витягнутими з пам’яті в готовому вигляді, подібно до окремого рядочка на чистому кіноекрані» (Мокієнко, Степанова 1995). Ще Ш.Баллі, засновник теоретичної фразеології, звернув свою увагу на те, що сталі вирази створюють враження déjà-vu (Bally 1963). Але, з іншого боку, ми не можемо погодитися, що (5) і (6) речення являють собою ФО, як це намагається довести це Ж.Місрі (див. табл. 1). Це скоріше результат породження мови, а не явище фразеології. Запам’ятовування в такий спосіб виступає обов’язковою умовою ідіоматичності ФО, але не визначальною для її існування.

Категорію пам’яті психолінгвісти залучають також під час дослідження сприйняття та розуміння «зібраних» у нашій пам’яті ідіоматичних виразів. Так, згідно моделі «ментального списку ідіом», існує два способи інтерпретації ідіом: перший призначений для буквальної інтерпретації виразу, другий – для ідіоматичної. Якщо буквальна інтерпретація не спрацьовує, зрозуміти значення мовленого дозволяє саме «список ідіом» (Bobrow, Bell 1973). Теорія «лексичної репрезентації» постулює існування «спуску ідіом» у пам’яті мовця, подібно до того, як там представлені слова. Спеціального способу для їхнього розуміння не існує: два значення (буквальне та ідіоматичне)компонентів ідіоми актуалізуються одночасно (Swinney, Culter 1979). Згідно положень концепції «прямого доступу» двозначні вирази інтерпретуються насамперед як ідіоматичні. Але цей метод, як стверджує сам її засновник, спрацьовує лише для широковживаних ідіом. Оскільки саме конвенційність виразу вирішує характер його розуміння: якщо ідіоматичне значення виразу більш конвенційне, то насамперед інтерпретується воно; якщо ж більш уживаним є буквальне значення, то саме воно відіграє роль в інтерпретації даного виразу (Gibbs 1980).

Не ставлячи під сумнів гіпотезу про те, що ФО зберігаються у пам’яті, деякі лінгвісти критикують запропоновані вище способи їхньої інтерпретації та доступу (Burt 1992, Denhière, Verstigel 1996, Lamiroy, Klein 2005). Д.Болінджер, зокрема, припускає існування двох типів мови, а саме «автоматичної», яка зберігає в певному порядку речі, та «пропозиційної», яка їх пов’язує (Bolinger 1976–1977). Надаючи важливу роль пам’яті, він стверджує, що «мовці зберігають у пам’яті стільки, скільки можуть пов’язати разом» (там само).

Отже, когнітивні дослідження показують, що слова будь-якої мови взаємопов’язані певним чином у психологічних системах мовців, які, в свою чергу, визначають лексичну та граматичну ідіоматичність. Тому вона є скоріше когнітивною категорією, яка існує в пам’яті мовців, аніж поняттям суто лінгвальним. Натомість, незважаючи на те, що критерій запам’ятовування служить необхідною умовою для існування ідіоматичності (про що ми вже зазначали вище), він не є достатній для виокремлення ФО серед інших одиниць мови та мовлення.