К. педаг. н. Калько Р. М.

Луганський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра теорії та практики перекладу, Україна

ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ПОЕТИЧНОГО ПЕРЕКЛАДУ СОНЕТІВ В. ШЕКСПІРА

На початку ХХ століття, у зв’язку із розвитком суспільства, постає проблема донесення синтаксичних структур не тільки до еліти, що найчастіше вільно володіла іноземними мовами, але й до всього суспільства. Подібна проблема традиційно вирішується перекладом здобутків світової літератури національними мовами. Проблемами перекладу поетичних здобутків займалися багато лінгвістів, мовознавців, перекладачів, письменників й поетів. Теоретичні аспекти поетичного перекладу розглядалися Л. Бархударовим, С. Гончаренко, Ю. Карауловим, Д. Паламарчуком, А. Федоровим та іншими. Всі вони відзначають особливу специфіку поетичних творів, що багато в чому ускладнює роботу перекладача. Багато дискусій розгортається про те, чи зберігати зовнішню форму поезії, чи передавати внутрішню милозвучність вірша й настрою героїв. Подібні питання виникають і в процесі перекладу сонетів Шекспіра.

У межах досліджень особливостей національного характеру англійського народу, який зміг створити велику імперію, а після її розпаду не менш вражаючу культурну спадщину, дослідники інтелектуально-духовного простору в своїх інтерпретаціях намагаються розкрити феномен англійської мови та англійської літератури. Окремим питанням такої проблеми буде спроба дешифрувати Шекспірівський код у світовій літературі. Тому, «Сонети В. Шекспіра» в лінгвістичних дослідженнях та літературознавчих проекціях мають багатовікову традицію та поважну аргументацію. На думку автора, подібний матеріал може бути не більш, ніж казуїстичне спостереження, якщо при цьому його не осмислювати у межах єдиної філософської теорії.

Метою розвідки буде об’єднання попередніх досліджень, як лінгвістичних так і літературних, загальною філософією Шекспірового сонетарію. Сонети В.Шекспіра сприймаються як поетичний універсум усієї його творчої спадщини. Звичайно, подібна позиція еволюціонувала від цілковитого заперечення художньої цінності сонетів і відсутності, навіть, оригінального авторського стилю «…сонети не мають у собі жодного рядка, що не міг створити будь-який інший поет». Особливо яскраво подібна позиція у перекладацьких ремінісценціях, які просто не можуть визначити авторство сонетів, яке приписують В. Шекспіру, Ф. Бекону, графу Ретленду та іншим. Переклади сонетів Шекспіра східнослов’янськими мовами, як правило, репрезентовані російською мовою, починаючи з Ф. Червінського, де перекладач спрощував оригінальний текст для природності та поетичності звучання, до праць С.Ільїна, коли великий масив Шекспірівської лірики був перекладений поетичним рядком оригіналу (заміна п’ятистопного ямба шестистопним). Деякі перекладачі користувались навіть різностопним ямбом (А. Фрінкіль).

Подібна простота форми та філософська складність сонетів характерна для амбівалентних образів, що знаходяться, за виразом Ніцше, по той бік Добра і Зла, або химерний потойбічний світ, де відбувалось становлення особистості та самоактуалізація автора сонетів. Тому не є настільки важливим авторство творів Шекспіра і навіть був Шекспір чоловіком чи жінкою. Набагато важливішим буде дослідження, як саме сформувався класик англійської літератури, реформатор англійської мови, що стає мовою міжнаціонального спілкування. І якщо в трагедіях ми бачимо зрілого майстра, який вирішує і наші власні екзистенційні проблеми, то в сонетах цей майстер тільки формується, здійснюючи міфологічну мандрівку і підносячись до рівня Героя. Глибинність та амбівалентність художніх образів, які виявились у труднощах адекватного перекладу іншими мовами привели до того, що, віддаючи належне творчій спадщині С.Маршака (переклади сонетів російською мовою вважаються класичними), критики радять звертатись до більш складних і більш адекватних перекладів Б. Пастернака. Таке мислення характерне для створення міфологічного образу, який може бути надзвичайно архаїчним.

Формування міфологічного образу докладно розглядає Дж. Кемпбел. Згідно з його теорією, літературні твори усіх часів та народів мають спільну архетипічну основу. Тому будь-який твір можна аналізувати як варіант мандрівки потойбічним світом. Було багато охочих аналізувати значні літературні твори за принципами Дж. Кемпбела. Як правило, дослідники замовчують лапідарні художні форми, в тому числі і сонет, оскільки малоймовірно знайти у подібних формах всі етапи міфологічної мандрівки. Згідно з гіпотезою автора із позиції Дж. Кемпбела необхідно аналізувати весь цикл сонетів. Такий аналіз дасть змогу уявити літературну творчість автора сонетів як містерію ініціації в оволодінні архетипічним знанням і осмисленням власного життєвого досвіду. Самі сонети при цьому можуть вважатись своєрідними «нотатками сталкера», який мандрував непізнаним світом і зміг винести із нього своєрідний скарб, що здатний оновити його й суспільство. Тоді Адлерівська надкомпенсація у класичних та модерних перекладах слов’янськими мовами є компенсацією знайомства із оригіналом або перекладом сонетів, що дозволяють людині повторити подібну мандрівку і протистояти тим самим антропогенній катастрофі реальної цивілізації.

Як відомо, Шекспірівські сонети складаються із кількох частин, пов’язаних між собою якщо не єдиною ідеєю, то єдиним головним героєм. Починаючи із часів зародження теорії літературного твору (Арістотель), автори слідували піфагорійській теорії зображення людини як певної триєдиної структури. У християнській культурі така ідея підноситься до уявлення про троїчність усього буття. Подібний трикутник, яким позначали людину, зберігається у трьох головних іпостасях Шекспірових героїв. У сонетах це: Поет, Юнак та Жінка.

Поет відповідає архетипічному образу мудрого старця, який не тільки знає таємниці життя, але і кодифікує його у межах віршованої форми, роблячи доступним подібний досвід усьому суспільству. Такий образ відповідає образу вчителя гуру, найбільш відомим історичним аналогом якого буде Філімон К. Юнга. За часів Шекспіра, подібні архаїчні образи символізують, в першу чергу, найвищу істину божественного одкровення, що могла бути тільки поетичним рядком.

Мимоволі згадується послання Апостола Павла: «Дивимось, наче у тьмяному дзеркалі, ворожимо тоді, як насправді …». Тьмяне дзеркало показує страшну правду амбівалентного образу, у якому за мить молодість, минаючи юність, переходить у старість, а зрілість змінюється шаленством молодості, минаючи весь накопичений досвід. Таким чином, ані життєвий досвід зрілої людини, ані модерні знання людини молодої не можуть гарантувати особистості право на безпомилкове судження у конкретній життєвій ситуації. Подібні трансцендентні гарантії правильного рішення може обіцяти виключно оптимістична теорія, здатна об’єднати мудрість старості та гнучкість молодості єдиною несуперечливою концепцією.

Тому не є дивним, що наступним архетипічним образом буде образ Юнака, вічної весни, що має просто-таки шалений потенціал, але шляхи реалізації цього потенціалу не є осмисленими і навіть невизначеними. Отже, сам по собі розвиток юнацького максималізму буде справжньою ніцшеанською авантюрою, що може закінчитись як розвитком особистості, так і її повним занепадом.

Починаючи із давньошумерських міфів про суперечку Бога Весни, якого символізує вродливий Юнак, та Бога Осені, який зображений у вигляді літньої людини, виникає класична опозиція «To be or not to be that is the question, бути кимось або здаватись кимось». В часи Шекспіра ще не був осмислений феномен Фауста, де антонімічна алегорія слова та діла досягає своєї метафізичної величі. Отже, у сонетах виникає образ арбітра, який може своїм авторитетом не просто знайти компроміс між юнацьким потенціалом та зрілим прагматизмом, але і об’єднати їх у принципово нову систему, що буде переважати свої складові частини принципово новою якістю. Згадана мисленнєва конструкція, що набуває ознак троїчності, є прикладом сталої системи, яка здатна до самовдосконалення і тому може існувати вічно.

Для архетипічних образів подібним архетипом може бути надзвичайно архаїчний образ, який має матріархальний характер (Mатері у пізньофаустовському розумінні Й.Гете)

Образ жінки (смаглявка, незнайомка, дама в чорному, муза і т. п.) постає із середньовічного образу прекрасної дами як об’єкту лицарського піклування, до образу великої і страшної матері, яка є спадкоємцем величних античних мойр богинь Долі. Саме ця Доля, що визначає життя не тільки античної людини, але і античного бога, є найвищим судом для сонетівських героїв. Як юнак, так і поет, фактично намагаються заволодіти прихильністю зазначеної дами у чорному. Це колір, в першу чергу, потаємності. Подібна таємність можлива при страшному образі жінки, наприклад Фреї (напівжінки-напівкістяка). Таким чином, образи Поета, Юнака, Дами є тільки проекціями власної самості особистості автора сонетів.

Таким чином, можна зробити попередні висновки про наявність трьох основних архетипічних образів у сонетах. Перший – образ Мудрого Старця, який сприймає світ раціонально. Цей образ фактично є фаустовським. Другий – образ Молодого Юнака, який сприймає світ чуттєво. У світовій літературі подібні образи наберуть ознак мефістофелівського гротеску. Третій – образ втаємниченої Дами, повинен об‘єднати протилежні фаустовський і мефістофелівський образи єдиною Любов’ю. Звичайно, згадані образи будуть тільки проекцією власної психіки автора сонетів і є надзвичайно цікавими для суспільства, оскільки показують духовну еволюцію нікому невідомого актора театру «Глобус» до класика світової літератури, творця англійської мови. В такому контексті праці багатьох перекладачів будуть неадекватними, оскільки величний архетипічний образ пізньофаустовської Матері вони зводять до її зовнішніх формальних ознак.

Список використаних джерел:

1. Калько Р. М. Інтерпретації перекладів вибраного сонетарію В. Шекспіра / Р. М. Калько. – Луганськ: Світлиця, 2010. – 91 с.