Щепанська Х. А.

Львівський національний університет імені Івана Франка, Україна

МЕТАФОРИЗАЦІЯ ДІЙСНОСТІ В УКРАЇНСЬКОМУ ПОЕТИЧНОМУ ДИСКУРСІ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ

Образність як здатність людської психіки формувати та інтерпретувати інформацію, дану нам у чуттєвому досвіді, альтернативними шляхами [Langacker 2002: 5] відіграє важливу роль у моделюванні літературно-художньої картини світу, створюючи передумови для метафоризації дійсності у художньому тексті.

Поняття «метафоризація дійсності» пов’язане із сучасною теорією у лінгвокогнітології М. Джонсона та Дж. Лакоффа, згідно з якою метафори «служать для структурування навколишньої дійсності й керують інтелектуальною діяльністю людини та її вчинками» [Лакофф, Джонсон 2004 : 25]. Виникнення повсякденних метафор пов’язане із концептуалізацією одного психічного домену через інший і є одним із способів ментального впорядкування дійсності [Lakoff 2006: 185].

Мета нашої розвідки – з’ясувати, як процеси метафоризації позначились на утворенні окремих профілів у смисловій структурі слово-образу серця в українському поетичному дискурсі першої половини ХІХ століття.

Мовний образ серця є одним із центральних в українській лінгвокультурі загалом та поетичному дискурсі першої половини ХІХ століття зокрема. Філософія Серця є «архетипом українського духу» [Бєлєхова 2002: 229], а письменники-класики як «справжні виразники народних ідеалів» передають «етнопсихологічні, психолінгвістичні основи загальнонародного розуміння концептуальних понять» [Кононенко 2004: 15].

Дослідження ґрунтується на положенні про те, що мовний образ як складна ментально-мовна одиниця збереження лінгвокультурного досвіду формується на трьох рівнях концептуалізації: ментальному, мовному та комунікативно-прагматичному. Аналіз мовного рівня концептуалізації передбачає виокремлення в структурі слово-образу метафоричних, фразеологічних та символічних образів, які створюють його окремі профілі.

Найпродуктивнішими у формуванні смислової структури мовного образу серця в українському поетичному дискурсі першої половини ХІХ століття на лінгвальному рівні виявились антропоморфна, зооморфна та спаціальна метафори, смислова наповненість яких в окремих випадках набуває розширення та спеціалізації (лінгвокогнітивні операції, що ведуть до смислового розвитку концепту, розширення чи конкретизації поняття відповідно [Бєлєхова 2002: 165–166]).

У межах антропоморфної метафори вдалось виокремити такі смисли: серце – внутрішня людина (на біологічному рівні: жити, їсти, одягатись, відчувати, хотіти): 1) серце як окреме життя: О Україно, рач простити, – Не можна серцю тутки жити , То най навіки тя покине , Най тутки трісне, тутки гине! (Ю. Федькович); 2) серце спрагле або голодне : І багато безталанних Панна зустрічала І у серце зцілющії чари проливала. І моє криваве серце Скропила сльозою, – Напоїла зцілющою Живою водою (П.Куліш); Є чим серце наситити Молоде , безодне, Є чим віки наповати Молодецку гадку (Ю. Федькович); І словами ніжно, Сходняя дівчино, Годувала серце , Як млеком і медом (М.Костомаров); Моя ти зоренько святая!.. Світи на мене і огрій, І оживи моє побите Убоге серце, неукрите, голоднеє (Т. Шевченко); 3) серце оголене чи вдягнене: Та де ж нам тую матір взяти? Ми серцем голі догола! Раби з кокардою на лобі! (Т. Шевченко); А яка-ж то шата, що ти груди криє? – Така, як моя доля, що лице ми миє: Тісна на моє серце і тісна на душу; Бо моє серце , братя, сардаком ся крило, Під бланев ся кохало, під ременем било, Даруйте, жаль мня ломить, – перестати мушу (Ю. Федькович); 4) серце як здатне думати: Вихор дикий, студененький лопотить гілками, Тяжко, тяжко мому серцю з сумними гадками (М. Шашкевич); 5) серце як здатне відчувати: Скажи мені правду, мій добрий козаче, Що діяти серцю, коли заболить, Як серце застогне, і гірко заплаче, І дуже без щастя воно защемить? (О. Афанасьєв-Чужбинський); 5) серце як таке, що чогось прагне: Пробувала. Не спиняли, – Що багло серденько (Ю. Федькович); серце – внутрішня людина (на духовному рівні: любити, вірити, духовно єднатись із Богом): 1) серце як таке, що любить: Не так серце любить , щоб з ким поділиться, Не так воно хоче, як Бог нам дає, Воно жить не хоче , не хоче журиться. «Журись», – каже думка, жалю завдає (Т. Шевченко); 2) серце як таке, що вірить : Всім серцем вірую в істочник битія, Де в Бозі зачалась душа свята твоя (П. Куліш); 3) серце як таке, що духовно єднається з Богом: То серце по волі з Богом розмовля , То серце щебече господнюю славу, А думка край світа на хмарі гуля (Т. Шевченко); серце – дитина: Чого мені тяжко, чого мені нудно, Чого серце плаче, ридає, кричить, Мов дитя голодне? Серце моє трудне, Чого ти бажаєш, що в тебе болить? Чи пити, чи їсти, чи спатоньки хочеш? Засни, моє серце, навіки засни, Невкрите, розбите – а люд навісний Нехай скаженіє… Закрий, серце, очі (Т. Шевченко); Думи-ж мої, думи рускі, відки ви ся взєли?... Що ви моє бідне серце доси колисали , Так як мати вороб’ятко вечером колише. І над ним і коло него хрестик Божий пише (Ю.Федькович); І хочеться сповідатись, Серце розповити , І хочеться…Боже милий! Як хочеться жити (Т. Шевченко); «Перестане кров гаряча Серце обливати; Заспокою, приголублю, Як дитину мати » (П. Куліш); В котках-піснях ти їм голубиш Серденько матернім тим почуттям … (П. Куліш).

Зооморфна метафора формує такі профілі образу серця в українському поетичному дискурсі першої половини ХІХ століття: 1) серце – птах: Серце моє тихе, Пташко полохлива! Ой про що я народилась, Бідна, нещаслива? (П. Куліш); Серце в’яне, співаючи, Мов пташка без волі … (Т. Шевченко), у межах якої простежується спеціалізація смислу з його розщепленням на такі підсмисли: серце – соловейко ( Нехай думка, як той ворон, Літає та кряче, А серденько соловейком Щебече та плаче Нишком – люди не побачать (Т. Шевченко)); серце – голубка ( Нема кому розказати, Чого серце хоче, Чого серце, мов голубка, День і ніч воркує (Т. Шевченко); серце – горобець ( Думи-ж мої, думи рускі, відки ви ся взєли?... Що ви моє бідне серце доси колисали , Так як мати вороб’ятко вечером колише… (Ю. Федькович); серце – зозуля: Вспокій ся, серце , – таже ти казало, Що як-бись братну душу де здибало, То вже ні раз бись більше не боліло, То вже бись тілько сьвітом не гуділо Як та зозулька, що на весні кує: Де кукун братчик, що мене не чує!? (Ю. Федькович); серце – пелікан: Ні! било ся воно сумне У грудях часом як в темниці, І чиста матірня любов Живила часто дику кров З ніжної пелікана-птиці Духовний роблячи взорець …. (П. Куліш); серце – лебідь: «Будь тихо, серце , будь, най нагадаю Ту думку красну, нути тії милі О Добушеви, а як відсьпіваю Загинем разом на єго могилі Як ті лебеді, що лиш раз їх чути, потому гинуть, бо не можуть бути …» (Ю. Федькович); 2) серце – тварина , де спеціалізація проявляється через такі підсмисли: серце – собака: Яряться в вас серця, мов людожерні пси (П. Куліш); серце – кінь: Щоб… Спорудить царствечко чудне, Як серце в грудїх камяне, Як серце ляцьке в тїлі руськім , Що б’ється тілько про себе, Як скажуть цоб, везе цабе (П. Куліш); Було, зарже підо мною, Сам весь затрясеться, Півгодини не постоїть, Хропе, скаче, рветься; Отак серце моє бідне В грудях в мене б’ється! Отак воно, нещасливе, У ніч, і в день рветься (А. Метлинський); 3) серце – рибка: Згадається – і дівоче Серце боязливе Стрепенеться, як рибонька . І мене згадає (Т. Шевченко); І болящеє побите Серце стрепенеться, Мов рибонька над водою… (Т. Шевченко).

У межах спаціальної метафори смислову структуру слово-образу серця формують такі профілі: 1) серце – внутрішній світ людини: Хто світ оглядає, Той і серце ваше знає І думи лукаві (Т. Шевченко) зі спеціалізованими смислами: серце – дім, в якому завжди горить домашнє вогнище ( Опустошили убоге Моє серце тихе , Погасили усе добре , Запалили лихо …(Т. Шевченко); серце – погоріла хата : Друже сивоусий, Ти вже серце запечатав, А я ще боюся. Боюся ще , мій голубе, Серце поховати. Може вернеться надія… Може вернеться з-за світа В пустку зимувати, Хоч всередині обілить Горілую хату. І витопить, і нагріє, і світло засвітить … (Т. Шевченко); 2) серце – духовний простір зі спеціалізованими смислами: серце – внутрішній рай ( Якого ж ми раю У бога благаєм? Рай у серце лізе , А ми в церкву лізем (Т. Шевченко); серце – Божий храм ( Коли будеш шанувати В серці своїм Бога , Так не бійся ані з году, Ні злого ворога! (В. Забіла); серце – духовна оселя, тихий рай: ( Тихо, як у раї. Всюди божа благодать – І в серці, і в хаті (Т. Шевченко); Скрізь, Боже, як тихо, і в серденьку тихо, Його не тривоже ні думка, ні лихо, А тілько кохає небесна музика, І легко колише вона його стиха (М. Петренко); серце – пекло ( Щирі сльози козацькії В серці запеклися, Мов у пеклі (Т. Шевченко); 3) серце – вмістилище емоцій і почуттів зі спеціалізованими смислами: серце – чаша ( Що сам єси тепер москаль, Що серце порване, побите, І що хороше-дороге Було в йому, то розлилося … (Т. Шевченко); серце – чаша любові: Любов-бо в серце влить – се Божа благодать (П. Куліш); серце – скарбниця ( А того й не знають, Що я в серці заховала …Нехай нарікать (Т. Шевченко); 4) серце – внутрішня глибина ( Слова його лились, текли І в серце падали глибоко ! Огнем невидимим пекли Замерзлі душі… (Т. Шевченко); серце – глибина, вмістилище пісень ( Солоденька рідна мово, Як би-м тя рад вчути! Із глубини серця свого Рад би-м піснь добути (І. Вагилевич); Бо, поки з серця пісню він добуде , Вже постаріша кількома годами (О. Афанасьєв-Чужбинський); 5) серце – могила: Кому ти їх, друже, кому передав? Чи, може, навіки в серці поховав? (Т. Шевченко); Такий завіт воно держало Від Господа, владики Сил. І між людських сердець-могил Восторгом жизни трепетало (П. Куліш); 6) серце – спустошений внутрішній світ ( З порожнім серцем влекусь одинокий, Цвітка надії чужа мні навіки (М. Устиянович); 7) серце – мікрокосм ( На чолі гладкім ум ся розвиває, В серцю маленькім світ-утіха грає… (М. Устиянович); 8) серце – всесвіт ( Я в серденьку своїм вселенную носила , Я між людьми тебе як світ у тьмі знайшла… (П. Куліш); серце – космос: Ніколи, серденько , ніколи вже тобі Не бути космосом у всій моїй судьбі… (П. Куліш).

Отже, метафоричні профілі формують у смисловій структурі мовного образу серця українського поетичного дискурсу першої половини ХІХ століття три ядерні смислові центри: серце – внутрішня людина, серце – птах, серце – внутрішній, духовний світ людини, які відображають три основні аспекти осмислення цього слово-образу в українській лінгвокультурі.