Д. е. н.Мікловда В. П., д. е. н. Кузмішін П., Максимчук Я. С., Кубіній В. В.
Кошицький технічний університет, Словаччина Ужгородський національний університет, Україна
КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ ТА ЇЇ КОНЦЕПТУАЛЬНЕ НАПОВНЕННЯ
Реалії сучасного світу викликають появу нових форм та вдосконалення змісту існуючих економічних, соціальних, політичних відносин між країнами та в межах країн – між регіонами. Регіони ставлять цілі соціально-економічного розвитку регіону все вищого порядку, а для формування стратегічного потенціалу, якій забезпечить реалізацію цих цілей, все активніше вступають між собою у конкурентну боротьбу за фінансові, підприємницькі, трудові, інноваційні, інформаційні та інші види ресурсів. Все це з врахуванням посилення впливу ускладненого навколишнього середовища викликає увагу до забезпечення конкурентоспроможності регіону, до формування конкурентних переваг, що створюють соціально-економічний, інституціональний, культурно-етнічний базис розвитку регіону.
Складність визначення сутності конкурентоспроможності регіону полягає ще ї в тому, що просторова організація економіки у широкому розумінні містить усі питання, які пов’язані з поділом праці, розміщенням продуктивних сил, місцем регіону у загальнодержавному поділі праці, регіональними відмінностями у економічних відносинах, регіональною соціально-економічною та екологічною політикою та іншими чинниками [1, с. 190].
Це в свою чергу обумовлює увагу як закордонних, так ї вітчизняних дослідників до визначення теоретичних основ сутності конкурентоспроможності регіону, які надають практикам важелі практичного управління регіонами.
Поняття конкурентоспроможності знаходиться у центрі дискусії вітчизняних та закордонних дослідників, ретельне дослідження якої дозволило виділити чотири підходи до визначення регіональної конкурентоспроможності: факторний, ресурсний, процесний та виробничий (рис. 1).
Рис. 1. Сучасні підходи до визначення конкурентоспроможності
Внаслідок відсутності єдиної концептуальної основи визначення сутності та змісту конкурентоспроможності регіону, сьогодні спостерігається розширення варіативного ряду методичних підходів до виміру рівня конкурентоспроможності регіону. Рейтинги конкурентоспроможності головним чином засновані на поєднанні загальнодоступних статистичних інформаційних масивів та результатів опитування.
При широкій різноманітності можливо виділити наступні методики оцінки конкурентоспроможності країни, які переносяться на мезорівень, ї головним чином використовуються у закордонних дослідженнях.
Найбільш поширеними можливо назвати наступні.
В першу чергу представляє інтерес методика оцінки конкурентоспроможності Всесвітнього економічного форуму. Всесвітній економічний форум при визначенні конкурентоспроможності країни розраховує два індексу, які покладені в основу оцінки конкурентоздатності країни: Індекс глобальної конкурентоспроможності (Global Competitiveness Index) та Індекс конкурентоспроможності бізнесу (Business Competitiveness Index). Базовим важелем оцінки конкурентоспроможності країни є Індекс глобальної конкурентоспроможності, якій містить 12 складових: якість інститутів, інфраструктура, макроекономічна стабільність, здоров я та начальна освіта, вища освіта та професійна підготовка, ефективність ринку праці, ефективність ринку товарів та послуг, розвиненість фінансового ринку, технологічний рівень, розмір внутрішнього ринку, конкурентоспроможність компаній, інноваційний потенціал. Всесвітній економічний форум – це міжнародна незалежна організація, діяльність якої спрямована на покращення економічної ситуації у світі. Вона публікує Звіти про міжнародну конкуренцію з 1979 року ї сьогодні рейтинг встановлюється для 133 країн. Звіт може бути використано урядами, науковцями та бізнес-спільнотою як джерело інформації та інструмент для аналізу сильних та слабких сторін економік різних держав, що дозволяє визначати необхідні реформи та шляхи їх впровадження. Конкурентоспроможність України визначається з 1997 року [2].
Починаючи з 2007 року Всесвітній економічний форум разом з фондом «Ефективне управління» здійснюють дослідження рівня конкурентоспроможності України та її регіонів. За результатами рейтингу за 2009–2010 роки Україна зайняла 82 позицію серед 133 країн, що гірше попереднього показника на десять позицій [3].
Останнє дослідження Фонду Економічних Ініціатив містить рейтинг 20 регіонів України, в якому лідером виступає м. Київ, друге, трете місця зайняти відповідно Закарпатська та Львівська області. На четвертому місті знаходиться Автономна республіка Крим, п’яте місце займає Донецька область [3].
Світовий банк та Міжнародний екологічний форум оцінюють конкурентоспроможність країн за 330 критеріями, серед яких основними можливо виділити сукупну потужність країни, або її економічний потенціал; ступінь участі у міжнародних інвестиційних потоках та міжнародній торгівлі; роль держави; функціонування в країні ринку капіталів; інфраструктуру; науку та технологію; людський потенціал.
Широке коло наукових досліджень присвячено вдосконаленню оцінки конкурентоспроможності регіону. Визначаючи основні методичні підходи до оцінки регіональної конкурентоспроможності, В. Н. Василенко та ін. стоять на позиції, що превентивною мірою у забезпеченні конкурентоспроможності є позиціювання регіоні за ресурсами, що розміщені на їх території. При цьому автори стверджують, що сам факт наявності на території регіону того чи іншого виду ресурсів ще не є проявом конкурентоспроможності. Конкурентоспроможність регіону в більшій степені залежить від того, як формуються його конкурентні позиції, які в свою чергу, представляють собою реальні можливості, що досягнуті шляхом реалізації конкурентних переваг, тобто реально досягнутих результатів від використання окремих регіональних ресурсів (факторів виробництва) [4, с. 132–133].
Методика, яка закладена Василенко в основу оцінки регіональних конкурентних переваг, включає в себе визначення рангу кожної області за конкурентним видом ресурсів та виведення ітогової оцінки, на основі якої виникає можливість ствердження про те, чи має регіон конкурентні переваги та в якій бік цей регіон відрізняється за даним видом ресурсів від інших [4, с. 136]. Застосування даної методики дозволило авторам зробити висновки про те, що, по-перше, найбільш стійкими конкурентними перевагами регіонів Україні відрізняються природні (територія) та людські (чисельність населення) ресурси. По-друге, конкурентні переваги практично за усіма елементами виробничих сил мають найбільш розвинені в промисловому плані регіони. Далі, найменш стійкими конкурентними перевагами наділені регіони, що розташовані в Центральній та Західній частинах країни. По-четверте, наявність статистичної інформації у офіційних статистичних виданнях вимагає більшої кількості показників. Ї, на кінець, знання конкурентних переваг ще не є свідком про здатність регіону в конкурентній боротьбі, тому що необхідним є врахування конкурентних позицій регіону в конкретній сфері суспільних відносин. Тільки в сукупності конкурентні переваги та конкурентні позиції регіону дають оцінку його здатності конкурувати з іншими регіонами [4, с. 161–162].
Список використаних джерел:
1. Стратегічні виклики ХХІ століття суспільству та економіці України: в 3 т. – Т. 3: Конкурентоспроможність української економіки / за ред. акад. НАН України В. М. Геєця, акад. НАН України В. П. Семиноженка, чл.-кор. НАН України Б. Є. Кваснюка. – К.: Фенікс, 2007. – 556 с.
2. Фонд «Эффективное управление» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.feg.org.ua/ ru/news/foundation_news/230.html
3. Изосимова Н. Конкурентоспособность Украины после кризиса: десять ступенек вниз [Електронний ресурс] / Н. Изосимова // Зеркало недели. Украина. – 2010. – № 25 (805). – 3 июл. – С. 8. – Режим доступу: http://www.gazeta.zn.ua/ECONOMICS/konkurentosposobnost_ukrainy_posle_ krizisa_ desyat_stupenek_vniz.html
4. Василенко В. Н. Конкурентоспособность регионов: истоки, оценки и перспективы: монография / В. Н. Василенко, О. Ю. Агафоненко, В. Е. Будяков // НАН Украины. Ин-т экономико-правовых исследований. – Донецк: Юго-Восток, ЛТД, 2008. – 363 с.