Щипанова О. В.

Дніпропетровський національний університет імені О. Гончара, Україна

МІНІМІЗАЦІЯ РИЗИКІВ ПРИ УПРАВЛІННІ ПОРТФЕЛЕМ ВЕНЧУРНИХ ІНВЕСТИЦІЙ

Під портфелем венчурних інвестицій у вузькому сенсі ми розуміємо сукупність інвестицій в статутний капітал різних компаній. Однак у широкому сенсі венчурнийпортфель може включати й інші активи, хоча і в обмеженій кількості. Саме таке розуміння портфеля венчурного фонду має українське законодавство, яке прямо передбачає можливість вкладення коштів венчурними фондами не тільки у венчурні проекти, але і в акції та облігації [1].

Неліквідність венчурних інвестицій не дозволяє здійснювати активне управління портфелем, купуючи і продаючи активи в будь-який момент часу, як у випадку з традиційними інвестиційними активами. Тому, з точки зору автора, процес управління венчурними інвестиціями зводиться до формування максимально ефективного портфеля і подальшої мінімізації ризиків за допомогою наступних методів: 1) ретельний відбір проектів для інвестування; 2) поетапна схема фінансування; 3) диверсифікація; 4) спеціалізація.

Слід зазначити, що диверсифікація та спеціалізація в теоретичних роботах розглядаються не просто як способи зниження ризику, а як підходи до формування оптимальної стратегії венчурного інвестора. З одного боку, відповідно до традиційної фінансової теорії, передбачається, що портфель повинен містити диверсифікований набір активів для мінімізації індивідуальних ризиків окремих проектів. При цьому специфічні ризики у венчурному інвестуванні бувають двох типів. Перший – це ризик неможливості виходу з проекту, який виявився невдалим, або приносить незначний дохід. Другий тип ризику пов'язаний з неможливістю передбачити стан ринку на момент здійснення виходу з успішного проекту, який, у разі загального спаду, може виявитися недооціненим. Відповідно, забезпечення управління першим ризиком досягається за рахунок включення в портфель великого числа проектів, а також проектів, що належать до різних галузей, усунення другого ризику стає можливим за рахунок диверсифікації за проектами, що перебувають на різних стадіях фінансування.

З іншого боку, теоретики стратегічного менеджменту, а також дослідники даної проблеми з позицій теорій фінансового посередництва [2] стверджують, що, навпаки, саме спеціалізація дозволяє найкращим чином контролювати ризик. Під спеціалізацією тут мається на увазі фокус на певній галузі, географічному регіоні, стадії розвитку компанії, а не тільки обмеження числа проектів в портфелі. У своїй роботі автор спирається на дослідження Леланда і Пайла, присвячене фінансовому посередництву в чистому вигляді, а саме, існуванню організацій, що займаються продажем активів на основі наявної в них специфічної інформації. Однак аналогічні міркування можуть бути використані в якості обґрунтування переваг такої організації діяльності венчурного фонду, яка дозволить найкращим чином отримувати необхідну інформацію про проекти. А переваги в можливості адекватної оцінки того чи іншого проекту набуває венчурний капіталіст, який знайомий зі специфікою галузі, в якій діє компанія, що претендує на отримання фінансування.

Існує ряд робіт, присвячених емпіричним дослідженням, покликаним виявити, яка з теорій – диверсифікації або спеціалізації – більше відповідає реальній поведінці венчурних інвесторів. Нортон і Тененбаум [3] на основі даних теорій будують пари альтернативних гіпотез, які потім тестують з використанням даних, отриманих шляхом опитування венчурних компаній. Дослідники стверджують: якщо вірно, що венчурні інвестори прагнуть контролювати ризик шляхом диверсифікації, то портфелі інвесторів, що вкладають кошти у проекти на початковій або «посівної» стадії, будуть містити більшу кількість проектів, а також проекти в різних галузях. Альтернативна гіпотеза свідчить, що інвестори даної стадії, навпаки, будуть концентруватися на невеликій кількості проектів та індустрій. Якщо вірна теорія диверсифікації, то інвестори будуть прагнути включати в портфель проекти, що знаходяться на різних стадіях фінансування, і, навпаки, якщо теорія спеціалізації краще описує поведінку інвесторів, то вони будуть зосереджувати свої інвестиції на проектах на одній або близьких стадіях. Отримані за цими парами гіпотез результати свідчать на користь теорії спеціалізації.

Однак слід зазначити, що розглянуті емпіричні дослідження відображають лише реально створену практику формування портфеля, залишаючи осторонь питання про об'єктивну ефективність тієї або іншої структури венчурних фондів. Перспективним напрямом аналізу, з точки зору автора, є побудова економетричної моделі, покликаної виявити залежність між прибутковістю фондів венчурних інвестицій і різними факторами, включаючи кількість портфельних компаній.

Систематизуючи розглянуті теорії, можна стверджувати, що управління ризиком у венчурному інвестуванні здійснюється як на рівні окремих інвестицій, так і на рівні портфеля в цілому. Для найбільш повного врахування всіх факторів, що впливають на успішність діяльності венчурного інвестора, необхідна комбінація розглянутих вище підходів, коли враховується як можливість зменшення ризику на рівні портфеля шляхом диверсифікації, так і зниження ризику на рівні окремого активу за допомогою участі в управлінні компанією. Виходячи з цього, очевидно, що і диверсифікація, і спеціалізація можуть виявитися дієвими стратегіями при управлінні венчурними інвестиціями.

Список використаних джерел:

1. Закон України «Про Інститути спільного інвестування» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.zakon4.rada.gov.ua/laws/show/5080-17

2. Cumming D., 2006. The determinants of venture capital portfolio size: empirical evidence [Електронний ресурс]  // Journal of Business. – 2006. – Vol. 79. – № 3. – P. 1083–1126. – Режим доступу: http://www.papers.ssrn.com/sol3/papers.cfm?abstract_id=1502551

3. Norton, E. Specialization versus diversification as a venture capital investment strategy / E. Norton, B. H. Tenenbaum // Journal of Business Venturing. – 1993. – № 8. – P. 434–441. [Eлектронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.bbs.cenet.org.cn/uploadImages/ 200352310584180362.pdf