Д. е. н. Аніловська Г. Я., Кайдрович Х. І.

Львівський державний університет внутрішніх справ, Україна

ФІНАНСОВА РІВНОВАГА ТА ДЕРЖАВНИЙ СЕКТОР ЕКОНОМІКИ

Світовий досвід показує, що розмір та структура державного сектора економіки не є стабільними на тривалу мету. Навпаки, вони часто змінюються як в один, так і в інший бік. Процеси одержавлення та націоналізації чер­гуються з процесами роздержавлення і приватизації. Є всі підстави твердити, що державний підприємницький сектор є найбільш мобільним елементом ринкової системи, що має безпосередній вплив на її фінансову рівновагу. Це логічно виводиться із суті та ролі державного підприємництва. Будучи дійовим інструментом урядової економічної політики, він постійно використовується з метою оптимізації народногосподарської структури, підвищення ефективності функціонування національної економіки. Якщо на приватний сектор держава може впливати лише опосередковано та уповільнено, то на свій власний – безпосередньо та швидко. Це дає можливість оперативно реагувати на зміни соціально-економічної ситуації, підтримуючи структурну та соціальну рівно­вагу в економіці та суспільстві. Флюктації державного підприємництва є своє­рід­ним свідченням та відображенням швидкоплинності сучасних суспільно-гос­по­дарських процесів, реакцією на внутрішні та зовнішні виклики. Можна сказати, що державний сектор виступає певним «балансом», який допомагає утримувати економічну систему в стані зрівноваженості.

Звичайно, функціонування та розвиток останньої відбувається не в режимі «невидимої руки». Вони вимагають усвідомлення нагальності перемін та від­повідної політичної волі.

Головними інструментами такого регулювання є приватизація та репри­ва­тизація (націоналізація). Якщо перша означає скорочення державного сектора економіки, передачу прав власності на господарські об’єкти у приватні руки, то друга – перебирання державою у суспільне відання певних засобів виробництва або взяття на себе права займатися певними видами діяльності. За допомогою першого інструменту державний сектор скорочується, другий, навпаки, вико­рис­товується для його збільшення. Економічна історія ХХ століття свідчить про наявність своєрідних «хвиль» націоналізації та приватизації. В Західній Європі можна вказати на дві виразні хвилі націоналізації господарських об’єк­тів: перша припадає на 30-ті роки і пов’язана з подіями Великої депресії, друга – охоплює 40–50-ті роки і збігається з повоєнним відродженням західних еко­номік. Натомість хвилі приватизації мали місце у другій половині 30-х ро­ків, коли держава повертала приватним власникам врятовані нею від банк­рут­с­т­ва підприємства, а також у 70–90-ті роки.

Отже, можна говорити про наявність ймовірних циклів у розвитку держав­ного підприємництва, зміну хвиль його піднесення та скорочення. Ці метамор­фо­зи визначаються не тільки і не стільки кількісними, скільки якісними зру­шен­нями. Адже, наприклад, приватизація здійснюється не лише шляхом «глибокої» тран­сакції, коли реалізуються всі 100% акцій підприємства, а й шляхом продажу лише частини пакету, із збереженням відповідного контролю за діяльністю. Скажімо, при реалізації 40% акцій формальний обсяг державних володінь ско­ро­тився, проте реальні економічні права власності не зазнали суттєвих змін. Іншим прикладом подібного може бути ситуація, коли держава «відходить» від «нормальних» галузей економіки і переходить у галузі (створює чи розширює їх), що визначають науково-технічний прогрес. Тому навіть за скорочення кількісних параметрів державного сектора може відбуватися зростання його впливу на економіку країни.

Державне підприємництво є важливою органічною складовою змішаної економічної системи. Воно займає певну «нішу» в ринковому організмі й ви­ко­нує у ньому відповідальні завдання. І хоча формально участь держави у ви­роб­ни­чо­му процесі не є незамінною, все ж ряд видів діяльності здійснюється нею за менших трансакційних витрат. Державне підприємництво виконує дві основні функції. Це, по-перше, комплементарні і субституціональні повинності, що полягають у доповненні і заміщенні приватних економічних структур. Йдеться про надійне забезпечення населення змішаними суспільними та квазісус­піль­ни­ми благами. По-друге, воно використовується як дійовий інструмент регулю­вання національної економіки.

Звинувачення на адресу державного підприємництва є переважно необ­ґрун­тованими і мають ідеологічне забарвлення. Порівняння його ефективності із приватним часто проводиться некоректно. Замовчується той факт, що дер­жав­ні підприємства є багатофункціональними: вони переслідують не лише мікроеко­но­мічні, а й вищі макроекономічні цілі. М’які бюджетні обмеження, що прита­ман­ні значній їх частині, повинні трактуватися як елемент «правил гри», сві­домою дією держави. Така «негосподарність» стає фактично фактором підви­щен­ня ефективності національної економіки. На користь цього говорить і той факт, що жодна країна, маючи у своєму розпорядженні чималий арсенал засобів впливу на економіку, не відмовилась від державного підприємництва.

Разом з тим ведуться постійні пошуки підвищення результативності діяль­ності державного сектора економіки. Вони проводяться у двох напрямах. Перший отримав назву комерціалізації і полягає у поліпшенні фінансового ме­не­дж­менту урядових фірм, наданні їм більшої свободи дій. Це означає посту­повий відхід від м’яких бюджетних обмежень, зростання їх жорсткості. Другий полягає в оптимізації розмірів та сфер діяльності державного підприємництва. З цією метою використовуються приватизація, реприватизація і націоналізація.

Зміни соціально-економічної ситуації, як всередині країни, так і за її межами змінюють вимоги щодо державного сектора економіки. Крім того, про­цес саморозвитку часто веде до розростання останнього, його виходу за ра­ціональні межі. Процеси приватизації використовуються з метою відновлення порушеної рівноваги в системі форм власності. Досвід показує, що державний сектор є найрухомішим елементом економічної системи і використовується як своєрідний «баланс». Маневрування з його обсягами та сферами діяльності має на меті формування оптимальної народногосподарської структури. Ефектив­ність національної економіки забезпечується саме співпрацею державного та приватного секторів. Саме цим зумовлена відносно висока успішність змішаної економіки.

В останні десятиліття пошук господарської досконалості здійснювався пе­редусім шляхом приватизації. Світом прокотилася хвиля приватизаційних процесів. Якщо розвинуті індустріальні держави здійснювали корекцію спів­від­но­шень між двома провідними секторами економіки, то країни з перехідною економікою в ході трансформаційного процесу формували ринкові структури.

Україна в плані ринкової перебудови економіки реформує свій державний підприємницький сектор. При цьому реалізуються такі основні завдання: при­ве­ден­ня державного сектора до параметрів, що відповідають вимогам змішаної економіки; підвищення ефективності функціонування державного сектора як шляхом приділення йому достатньої уваги з боку уряду, так і поліпшення фінансового менеджменту; збільшення надходжень коштів до державного бюд­жету з боку казенних підприємств і від державних корпоративних прав. Отже, йдеться про краще використання значного потенціалу державного підприєм­ниц­тва для пришвидшення ринкової трансформації суспільства, підвищення ефективності функціонування перехідної економіки, соціального захисту та зростання добробуту українського народу.

Теоретично роль держави в умовах перехідного періоду повинна бути на порядок вищою, ніж в усталених, економічно стабільних суспільствах. Остан­нім притаманна інституційна завершеність суспільного устрою, наявність цілої низки «вмонтованих» стабілізаторів, які значною мірою забезпечують автома­тичне регулювання і стабільність розвитку. В українській економіці бракує і першого, і другого. І це повинна компенсувати держава збільшуючи частку свідомих дій в соціально-економічному процесі, забезпечуючи тим самим необхідну рівновагу в економічній системі.