Д. е. н. Аніловська Г. Я., Кайдрович Х. І.
Львівський державний університет внутрішніх справ, Україна
ФІНАНСОВА РІВНОВАГА ТА ДЕРЖАВНИЙ СЕКТОР ЕКОНОМІКИ
Світовий досвід показує, що розмір та структура державного сектора економіки не є стабільними на тривалу мету. Навпаки, вони часто змінюються як в один, так і в інший бік. Процеси одержавлення та націоналізації чергуються з процесами роздержавлення і приватизації. Є всі підстави твердити, що державний підприємницький сектор є найбільш мобільним елементом ринкової системи, що має безпосередній вплив на її фінансову рівновагу. Це логічно виводиться із суті та ролі державного підприємництва. Будучи дійовим інструментом урядової економічної політики, він постійно використовується з метою оптимізації народногосподарської структури, підвищення ефективності функціонування національної економіки. Якщо на приватний сектор держава може впливати лише опосередковано та уповільнено, то на свій власний – безпосередньо та швидко. Це дає можливість оперативно реагувати на зміни соціально-економічної ситуації, підтримуючи структурну та соціальну рівновагу в економіці та суспільстві. Флюктації державного підприємництва є своєрідним свідченням та відображенням швидкоплинності сучасних суспільно-господарських процесів, реакцією на внутрішні та зовнішні виклики. Можна сказати, що державний сектор виступає певним «балансом», який допомагає утримувати економічну систему в стані зрівноваженості.
Звичайно, функціонування та розвиток останньої відбувається не в режимі «невидимої руки». Вони вимагають усвідомлення нагальності перемін та відповідної політичної волі.
Головними інструментами такого регулювання є приватизація та реприватизація (націоналізація). Якщо перша означає скорочення державного сектора економіки, передачу прав власності на господарські об’єкти у приватні руки, то друга – перебирання державою у суспільне відання певних засобів виробництва або взяття на себе права займатися певними видами діяльності. За допомогою першого інструменту державний сектор скорочується, другий, навпаки, використовується для його збільшення. Економічна історія ХХ століття свідчить про наявність своєрідних «хвиль» націоналізації та приватизації. В Західній Європі можна вказати на дві виразні хвилі націоналізації господарських об’єктів: перша припадає на 30-ті роки і пов’язана з подіями Великої депресії, друга – охоплює 40–50-ті роки і збігається з повоєнним відродженням західних економік. Натомість хвилі приватизації мали місце у другій половині 30-х років, коли держава повертала приватним власникам врятовані нею від банкрутства підприємства, а також у 70–90-ті роки.
Отже, можна говорити про наявність ймовірних циклів у розвитку державного підприємництва, зміну хвиль його піднесення та скорочення. Ці метаморфози визначаються не тільки і не стільки кількісними, скільки якісними зрушеннями. Адже, наприклад, приватизація здійснюється не лише шляхом «глибокої» трансакції, коли реалізуються всі 100% акцій підприємства, а й шляхом продажу лише частини пакету, із збереженням відповідного контролю за діяльністю. Скажімо, при реалізації 40% акцій формальний обсяг державних володінь скоротився, проте реальні економічні права власності не зазнали суттєвих змін. Іншим прикладом подібного може бути ситуація, коли держава «відходить» від «нормальних» галузей економіки і переходить у галузі (створює чи розширює їх), що визначають науково-технічний прогрес. Тому навіть за скорочення кількісних параметрів державного сектора може відбуватися зростання його впливу на економіку країни.
Державне підприємництво є важливою органічною складовою змішаної економічної системи. Воно займає певну «нішу» в ринковому організмі й виконує у ньому відповідальні завдання. І хоча формально участь держави у виробничому процесі не є незамінною, все ж ряд видів діяльності здійснюється нею за менших трансакційних витрат. Державне підприємництво виконує дві основні функції. Це, по-перше, комплементарні і субституціональні повинності, що полягають у доповненні і заміщенні приватних економічних структур. Йдеться про надійне забезпечення населення змішаними суспільними та квазісуспільними благами. По-друге, воно використовується як дійовий інструмент регулювання національної економіки.
Звинувачення на адресу державного підприємництва є переважно необґрунтованими і мають ідеологічне забарвлення. Порівняння його ефективності із приватним часто проводиться некоректно. Замовчується той факт, що державні підприємства є багатофункціональними: вони переслідують не лише мікроекономічні, а й вищі макроекономічні цілі. М’які бюджетні обмеження, що притаманні значній їх частині, повинні трактуватися як елемент «правил гри», свідомою дією держави. Така «негосподарність» стає фактично фактором підвищення ефективності національної економіки. На користь цього говорить і той факт, що жодна країна, маючи у своєму розпорядженні чималий арсенал засобів впливу на економіку, не відмовилась від державного підприємництва.
Разом з тим ведуться постійні пошуки підвищення результативності діяльності державного сектора економіки. Вони проводяться у двох напрямах. Перший отримав назву комерціалізації і полягає у поліпшенні фінансового менеджменту урядових фірм, наданні їм більшої свободи дій. Це означає поступовий відхід від м’яких бюджетних обмежень, зростання їх жорсткості. Другий полягає в оптимізації розмірів та сфер діяльності державного підприємництва. З цією метою використовуються приватизація, реприватизація і націоналізація.
Зміни соціально-економічної ситуації, як всередині країни, так і за її межами змінюють вимоги щодо державного сектора економіки. Крім того, процес саморозвитку часто веде до розростання останнього, його виходу за раціональні межі. Процеси приватизації використовуються з метою відновлення порушеної рівноваги в системі форм власності. Досвід показує, що державний сектор є найрухомішим елементом економічної системи і використовується як своєрідний «баланс». Маневрування з його обсягами та сферами діяльності має на меті формування оптимальної народногосподарської структури. Ефективність національної економіки забезпечується саме співпрацею державного та приватного секторів. Саме цим зумовлена відносно висока успішність змішаної економіки.
В останні десятиліття пошук господарської досконалості здійснювався передусім шляхом приватизації. Світом прокотилася хвиля приватизаційних процесів. Якщо розвинуті індустріальні держави здійснювали корекцію співвідношень між двома провідними секторами економіки, то країни з перехідною економікою в ході трансформаційного процесу формували ринкові структури.
Україна в плані ринкової перебудови економіки реформує свій державний підприємницький сектор. При цьому реалізуються такі основні завдання: приведення державного сектора до параметрів, що відповідають вимогам змішаної економіки; підвищення ефективності функціонування державного сектора як шляхом приділення йому достатньої уваги з боку уряду, так і поліпшення фінансового менеджменту; збільшення надходжень коштів до державного бюджету з боку казенних підприємств і від державних корпоративних прав. Отже, йдеться про краще використання значного потенціалу державного підприємництва для пришвидшення ринкової трансформації суспільства, підвищення ефективності функціонування перехідної економіки, соціального захисту та зростання добробуту українського народу.
Теоретично роль держави в умовах перехідного періоду повинна бути на порядок вищою, ніж в усталених, економічно стабільних суспільствах. Останнім притаманна інституційна завершеність суспільного устрою, наявність цілої низки «вмонтованих» стабілізаторів, які значною мірою забезпечують автоматичне регулювання і стабільність розвитку. В українській економіці бракує і першого, і другого. І це повинна компенсувати держава збільшуючи частку свідомих дій в соціально-економічному процесі, забезпечуючи тим самим необхідну рівновагу в економічній системі.