К. держ. упр. Орлов В. В., Рябченко І. В.

Національний університет «Одеська юридична академія», Україна

ПРОБЛЕМА ВПРОВАДЖЕННЯ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИХ СТАНДАРТІВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ У ЦИФРОВІЙ СФЕРІ ДО УМОВ УКРАЇНИ

Початок третього тисячоліття засвідчив необхідність впровадження пра­вових механізмів регламентації новітніх досягнень в усіх сферах людського життя. Актуальність даної проблеми зумовлена тим, що стрімкий розвиток до­сягнень у цифровій сфері випереджає процес розробки міжнародних і націо­нальних правових стандартів в даній сфері [1, с. 27]. Тому, аналіз нових між­народних стандартів у галузі регулювання відносин інтелектуальної власності у цифровій сфері та виявлення можливостей впровадження їх у практику регу­лювання інституту інтелектуальної власності в Україні вбачається нами одним із першочергових завдань державної влади.

Остаточний варіант Пекінського договору з аудіовізуальних виконань (ПДАІ, Beijing Treaty on Audiovisual Performances) був схвалений 26 червня 2012 р. на дипломатичній конференції ВОІВ. Одна з основних цілей даного документу – забезпечити належний рівень правової охорони найбільш поши­рених об’єктів інтелектуальних прав в цифровій сфері. Він є першим догово­ром, що регулює матеріальні норми права інтелектуальної власності.

Він безумовно в цілому здатен забезпечити охорону прав виконавців в цифровому середовищі та сприятиме захисту прав виконавців від несанкціо­но­ваного використання їх виконань. Важливо також, що він зміцнить хитке становище виконавців в аудіовізуальній індустрії, забезпечивши більш чіткі міжнародно-правові рамки для охорони їх прав.

Розглянувши положення цієї спеціальної(за змістом статті 20 Бернської конвенції) угоди, можемо дійти висновку про те, що вони можуть або надаватибільший захист авторам, або містити положення, що не суперечать самій Кон­вен­ції. Це означає, що такі міжнародні угоди, на жаль, обмежені в можливості вно­си­ти еволюційні зміни в традиційну модель регулювання прав інтелек­туальної власності. Їх статус багато в чому зумовлює їх зміст, а тому при­хильність до договорів існуючої правової концепції веде лише до перенесення на цифрову сферу всіх недоліків сфери традиційної, і не відповідає новим потребам.

На нашу думку, в момент своєї появи цей та інші міжнародні договори у цифровій сфері вже ставали застарілими, і проблема полягає не в тонкощах імплементації цих міжнародних угод, а в недоліках або, точніше, недостатній прогресивності правової концепції, покладеної в їхню основу.

Те ж саме стосується і нового договору про аудіовізуальні виконання. Дійсно, в тих країнах, насамперед європейських, де право містить особливу категорію суміжних прав – права виконавців – вона, як правило, вже поши­рюється на акторів, музикантів й інших осіб. У ряді інших країн, які переважно знаходяться у південній півкулі, де такого виду прав ще не передбачено, не завжди є економічні, соціальні та технологічні можливості забезпечення нових прав виконавців, особливо зарубіжних. У США, наприклад, де законодавство не містить такої категорії прав, як «права виконавців», ПДАІ створює ряд інших складнощів. На даний час в законодавство імплементовані норми, що регулюють права окремих видів виконавців, при цьому система їхніх прав достатньо збалансована, і в тій чи іншій мірі відповідає інтересам як самих виконавців, так і зацікавлених користувачів.

Проаналізувавши норми ПДАІ, з прикрістю можна зауважити, що він роб­лячи крок у напрямку регулювання нових відносин у цифровій сфері, викорис­товує застаріваючу, суперечливу концепцію, а також залишає майже непоміче­ними права користувачів.

Вважаємо, що для справедливого та рівного врегулювання інтересів пра­вовласників і користувачів, слід скористатися досвідом Великобританії, де у по­рівнянні з іншими країнами спостерігається невеликий рівень порушення прав у сфері інтелектуальної власності. Необхідно застосовувати та розвивати концепції «добросовісного використання» (fairuse) які при зростаючій творчій активності користувачів у цифровій сфері більшою мірою відповідають потребі знаходження розумного балансу інтересів правовласників і користувачів. Цей правовий механізм цілком придатний для того, щоб закріпитися в законодавстві інших країн, у тому числі й Україні.

Суттєву користь принесе, на нашу думку, впровадження «розширеного колективного ліцензування», коли організації з колективного управління пра­вами мають повноваження представляти інтереси і тих авторів, які не укладали з ними відповідних угод. Схожий порядок ліцензування ще з 60-х років ми­нулого століття застосовується в скандинавських країнах і вже довів свою ефек­тивність.

Щодо можливості впровадження міжнародно-правових стандартів цифро­вої сфери в національну правову систему, то слід відзначити, що вітчизняне законодавство у сфері інтелектуальної власності має одну характерну рису – су­перечливість. Насамперед це стосується наявності Цивільного кодексу України та низки спеціальних законів, що регулюють сферу інтелектуальної власності, які й досі неузгодженні між собою. А тому впровадження змін на основі визначених міжнародно-правових стандартів несе в собі певні диспропорції. Вважаємо, що необхідно впроваджувати у вітчизняну правову практику такий стандарт інтелектуальної власності у цифровій сфері, який би міг спираючись на положення концепції добросовісного користування, задовольнити інтереси і власників, і користувачів. Перспективою ж розвитку цієї сфери правового регулювання має стати подальша систематизація усіх норм з у рахуванням міжнародних стандартів, перевірених досвідом зарубіжних країн.

Список використаних джерел:

Арданов О. Розвиток партнерства для подолання цифрового піратства у мережі Ін­тернет / О. Арданов // Інтелектуальна власність. – № 8. – 2010. – С. 20–30.