К. філос. н. Лобода Ю. О.

Інститут філософії імені  Г. С. Сковороди НАН України, м. Київ

ЛОГІКА І ПІЗНАННЯ

Логіка є нормативною основою як наукового, так і філософського пізнання в тій сфері філософії, де можна говорити про певне підкорення філософії нор­мам раціональності. Це досить умовне визначення, тому що стосується лише формальних вимог логіки до наукового і/або філософського пізнання. Чи по­трібна демаркація між логікою як способом організації раціональних знань та всіма іншими способами розуміння логіки, наприклад, як власне засобом піз­нан­ня? Щоб відповісти на це питання, ми маємо розглянути об’єктивний стан ре­чей, що стосується співвідношення академічного визначення логіки («de jure») та реального використання логіки в науковому та філософському пізнанні («de facto»).

За класичним визначенням, логіка – це наука про універсальні та обов’яз­кові закони та форми правильного мислення. Як і всі науки, логіка не є місти­кою чи одкровенням, і в певній мірі відображає сучасний стан пізнання дійс­ності людиною, або, з огляду на поважний вік логіки – людства. Власне, навіть не рівень пізнання, а здатність людини зрозуміти себе та дійсність навколо неї. Ці методи пізнання можна звести до трьох простих схем – вірогідний вивід від часткового (конкретного) до загального (індукція), закономірний перехід від загального до часткового (дедукція) та вірогідний перехід від часткового до часткового (аналогія). Ці методи не є рівноправними, оскільки пізнавати дій­с­ність людина може лише індуктивно. Аналогія має теж здебільшого вірогідний характер та орієнтована на практичний досвід. Дедукція, як правило, викорис­товується в тих сферах наукового знання, джерелом яких є сама людина, наприклад, в математиці, юриспруденції та інших науках, що базуються не на даних експериментів чи спостережень, а аксіоматиці. В цьому випадку йдеться вже не про вірогідне пізнання з тією чи іншою мірою достовірності, а про знання, легітимізоване строгістю логіки та вихідної аксіоматики, взятої за ос­нову. Таким чином можна говорити про тавтологічність логіки.

Ці теоретичні положення, не дивлячись на їхню очевидність для сучасної людини, мають досить дивну долю, якщо звернутись до історії філософії. Цю історію можна охарактеризувати однім висловом: «ностальгія за вічністю». Упевнившись, що в цьому світі немає нічого сталого, філософи намагались знайти щось вічне, непідвладне змінам – закони, принципи, сутності, навіть паралельні світи. Такому критерію відповідають аподиктичні істини, досяжні завдяки дедуктивним силогізмам. Наслідки цієї відповідності – це створення альтернативних значень терміну «логіка»: якщо логіка за своєю сутністю має об’єктивно-онтологічну орієнтовану природу, ґрунтується не на апріорних законах, а на даних досвіду і виконує комплементарну роль кінцевого оформ­лення наукового знання, то метафізика вкладає в цей термін дещо інше значен­ня (тобто те саме, але інакше акцентоване): логіка стає інструментом пізнання, мірилом не онтологічної релевантності, а критерієм внутрішньої когерентності доктрини. Через це спостерігається перетворення метафізики в самодостатню царину людської творчості, що й спричинило розділення філософії на т. зв. емпірико-аналітичну традицію (здебільшого англомовну, але зі значним впли­вом на філософію Скандинавських країн) та раціоналістсько-спекулятивну кон­ти­нен­тальну (франко-німецька традиція). Чи відповідає цей процес природі самої філософії, що за визначенням має на меті пізнання? Це питання вияв­ляється риторичним, коли ми спостерігаємо не досвід пізнання, а приклади натхненної поетичної творчості, публіцистику, побудування самодостатніх ізо­льованих систем. Прикладом цього може бути логічне спростування існування атомів Г. Лейбніця, системи німецького класичного ідеалізму, такі поняття як «субстанція», «a priori» і т. ін. Як показує історія інтелектуальної культури Єв­ропи, логіка, що ототожнюється за раціональністю, стає навіть не стільки ін­струментом пізнання, а його вихідними принципами, методологією та результа­том пізнання. В цьому випадку вже не йдеться ані про експериментальні дані, ані про емпіричний досвід, ані про дійсність як таку. Модифіковане розуміння логіки, «ностальгія за вічністю» та віра в тотальну пізнаваність світу і люд­ський розум (яким би парадоксальним не здавався останній вислів) перетворює пізнання дійсності в метафізичне моделювання дійсності, що навряд чи схвалив В. Окам. Замість рефлексії історії ми маємо альтернативну історію (О. Шпенг­лер) або зовсім трансцендентне – безапеляційне «розгортання Абсолютного духу» або «монадологію», замість створення оптимальних умов для життя громадянина в державі – легенду про «формації» та класову ненависть, замість пізнання – апорії та трансценденталізм. Намагання будь-що досягнути аподик­тичних істин легітимізує таку досить рідкісну схему пізнання як дедукцію, і з мар­гінального, досить специфічного методу перетворює її на основний спосіб «піз­нання». Тут не йде мова ані про принципову пізнаваність світу (згадати т. зв. «па­радокс Фіча» або теорему про неповноту формалізованих систем), а про наслідки, до яких приводить переоцінка тих чи інших логічних засобів (на­приклад, абсолютизація індукції може призвести до агностицизму). Нажаль, найпоширеніша помилка, що спостерігається у процесі перетворення логіки на метод пізнання – це переоцінка дедукції. Саме така помилка призводить до більш масштабних та фундаментальних хиб, ніж переоцінка індукції. Якщо в філософії цей процес виражається у втечі від дійсності, створення «зайвих сутностей», «віртуальних світів», «речей в собі», то для суспільства цей хід думки, що усіма силами намагається підігнати дійсність під якісь тези без урахування самої дійсності, перетворює життя на «алетемахію», тобто війну з об’єктивною істиною. Як не дивно, але раціоналістськи визначену дедукцію переслідує примара волі, що найчастіше проявляється як пряме насильство. Логічний перехід від загального до часткового, від ідеології до життя, від аб­страктного принципу до конкретної дії, як показує історія, забезпечується на­сильством, бо нічим іншим забезпечене бути не може. Держава перетворюється на будівництво «світлого майбутнього», «щастя для всіх»; гасло «Свобода, рівність, братерство!» – на ідеологію вбивств та руйнації, державницькі ідеологеми Платона та Гегеля – на теорію (та практику!) тоталітаризму та ін. Така дедукція плодить фантоми, що, за допомогою волі, нав’язуються суспіль­ству як актуальні, реальні схеми дій.

Логіка – це наука, що стосується основ людського мислення. Ця фун­даментальність звільняє логіку від простоти та очевидності – принаймні, не в її теорії, як це може здатися на перший погляд, а в тому, як вона викорис­товується. В умовах відсутності критерію абсолютної наукової істини, логіка за власною природою є динамічною оболонкою наукового знання, її ідеалом, але коли юрисдикція логіки поширюється на зміст знання, коли логіка стає спо­собом пізнання, то, виходячи з історії філософії, виявляється, що не завжди можна втри­матись від переоцінки деяких її схем, переосмислення її природи, моди­фікації (або навіть спотворення) її сутності, фрагментарного її викорис­тання.

Тому можна вести мову про дві царини логіки – її теорію та її практику, що далеко не завжди залежить від теорії, і занадто часто їй протирічить.

Більш того, логіка – це передумова демократії за Т. Джеферсоном: «В рес­публіці, чиї громадяни керуються розумом, а не примусом, мистецтво мислення стає першою необхідністю» [2], і тим нагальніша ця потреба, чим більше в сві­до­мості громадян вкоренилося стадне (тоталітарне) мислення, потяг до різнома­нітних міфів та ілюзій. Повернення хай до найпростіших, але дієвих способів аналізу та осмислення реалій здатне створити більш ґрунтовні основи для по­будови суспільства, ніж насильство чи брехня, які рано чи пізно закінчуються руїнами – держави, економіки, культури, і досвід радянської імперії не останній цьому приклад.

Якщо ми визначаємо державу як орган, що має захищати і забезпечувати свободи і права своїх громадян, і свободу як відповідальність, а не свавілля, що притаманне тоталітарним культурам, то ми отримуємо змогу дефініції підвалин держави благоденства: це свобода і закон для всіх. «Відкрите суспільство», яке характеризується відповідальністю та толерантністю державної влади, її прозо­рістю та відкритістю, в якому зміна політичних лідерів проходить у легітимний спосіб, – це суспільство, в якому вільна особистість самостійно приймає рі­шення і несе персональну відповідальність за них, на відміну від тоталітарних суспільств, яким притаманна ілюзія колективної відповідальності (можна на­вес­ти принцип з «кодексу честі» (скоріше безчестя) радянської держави: у пар­тії чисті руки, у робітників НКВС/МДБ/КДБ – чиста совість).

Сучасний етап розвитку суспільств, побудованих на принципах відпові­дальності державної влади і свободи громадянина може бути визначений як постіндустріальне, або інформаційне суспільство. Цей етап неможливий без від­повідного рівня технологічних знань, але і він забезпечується за рахунок вільної конкуренції як основи ринкової економіки. В найширшому значенні «інформаційне суспільство» – це суспільство, де домінує економіка знань, ін­фор­мації, яка орієнтована на сферу послуг, освіту, засоби масової комуні­кації, дослідження і розвиток найновіших інформаційних технологій. В певно­му від­но­шенні на сьогоднішній день таке суспільство – пік цивілізаційного розвитку, що має в своїх підвалинах оптимальні конструктивні суспільні, дер­жавницькі і гуманітарні механізми (свободу, закон, відкритість).

Чи є когнітивні кореляти у цивілізаційних феноменів? Порівняльний аналіз культур ліберально-демократичних та тоталітарних суспільств дозволяє стверд­но відповісти на це питання.

Як правило, ці культури є масові. Тому диференціацію слід шукати не в їх­ніх типах, а в способах функціонування. Масова культура ліберального суспіль­ства передбачає вільний вибір культурних цінностей для споживання, і їхній рівень буде залежати від рівня споживача. В тоталітарному суспільстві цей вибір відбувається силами владних інститутів, у яких є всі важелі примусу (від прямого насильства до створення культурного вакууму шляхом перекриття інформаційних каналів). В таких суспільствах виховується неповага до осо­бис­­тісного вибору, самостійного мислення, колективізм, нівелюється осо­бис­тість як така.

Таким чином, маємо опозицію розвинених, демократичних, ліберальних, відкритих, інформаційних суспільств та примітивних, деградуючих, тоталітар­них. Основа їхніх розбіжностей – це спосіб мислення їхніх громадян, де єдиним можливим варіантом, що відповідає поняттю людської гідності, є саме особис­тісне, самостійне мислення, що ґрунтується на здатності мислити критично, порівнювати та аналізувати, розрізняти смисл і значення суспільних, культур­них, політичних явищ, співвідносити їхню сутність з власними інтересами і по­требами. Недарма в західних університетах є популярними курси критичного мислення.

Якщо зусилля суспільства спрямовані на розвиток особистісного критич­ного мислення громадянина, то в таких суспільствах функції держави, як пра­вило, не протирічать інтересам громадян, ці суспільства процвітають матеріаль­но, відрізняються політичною стабільністю. Якщо ми спостерігаємо протилежну ситуацію – коли освіта не спрямована на розвиток критичного мислення, ми отримуємо суспільство в стані стагнації – культурної, економічної, політичної (що відносно розвинутих суспільств є деградацією), що найчастіше є лише си­ровинним додатком розвинутих суспільств.

Логіка також має етичні виміри. Проблема співвідношення логіки та етики має декілька вимірів. Перш за все, це змістовний аспект етики що, з погляду логіки, є переповнений контроверсіями. Принципи етики є багаторівневими, що надає їм певного релятивізму, на відміну від логіки, чиї закони є однозначними. Навіть вищі позитивні категорії етики протирічать одна одній, наприклад, ка­тегорія добра, що вимагає прощати, несумісна з категорією справедливості, що вимагає карати. Благочинність, яка стає елементом самореклами, втрачає своє етичне значення навіть за умов, коли факт благочинності залишається актуаль­ним. Відповідальність та обов’язок, які можна зрозуміти однозначно та догма­тично, може в майбутньому стати елементом захисної риторики під час процесу над військовими злочинцями і т. ін. Але, як не дивно, етика має більше значен­ня для логіки, ніж пошуки невирішених контроверсій.

Логіка – це найчесніше, що може створити людський інтелект. Будь-яка міфологема, будь-яка риторична вигадка розпадається у світлі критичного ло­гіч­ного аналізу. Логіка вимагає не тільки точності та однозначності визначень, але й доведення, що радикально не сумісне з риторичним переконанням, яке далеко не завжди має на меті встановлення істини. Правильному висновку, як цього потребує логіка, передує методологічний сумнів, критичне осмислення, процедури доказу та обґрунтування. За виключенням математичного дове­дення, що має свої сталі принципи, всі інші способи (навіть деякі з тих, що належать природничим наукам) ця настанова має більш модальний, ніж фор­мально-технічний характер: маємо лише вимогу доведення, але жорстких одно­значних критеріїв цього логіка не встановлює. Якщо йдеться мова про факти, що підтверджують певну гіпотезу, то їхня кількість буде мати менше значення, ніж їхня суттєвість, системність аналізу, повнота дослідження, тому нормаль­ний квантитативний підхід за своєю евристичною вагою часто програє методам, які не можна формалізувати. В цих умовах така етична категорія як совість стає центральною для логіки. За умов, коли немає формальних кри­теріїв, що можуть вказати на межу обґрунтування (і як наслідок – достовір­ності), має актуалізовуватись такий позаформальний фактор як совість дослід­ника, згідно з яким визначаються масштаби методологічного сумніву, повнота фактологічної бази, рівень пошуку помилок внутрішньої когерентності, достат­ність обґрунтування. Це єдиний спосіб уникнути інтелектуальної зарозумілості, «метафізичної інтоксикації», а то і тривіальних помилок та злочинів проти здорового глузду, що визнається сучасною наукою: «Філософ Г’ю Прайс з Сіднейського університету стверджує, що майже кожна спроба пояснити асиметрію часу містить логічну помилку: розмисли, як правило, приховують в собі припущення про асиметричність часу. Праці Прайса – приклад того, як каже філософі Річард Хілі з Аризонського університету, філософи можуть бути корисні в якості «інтелектуальної совісті практикуючого фізика». Адепти стро­гих логічних міркувань, вони постійно слідкують за незначними непрямими впливами… Але іноді совість – єдина зброя у вічні боротьбі з логічними помилками» [1, с. 34]. Етичний корелят принципу достатнього обґрунтування – совість – тісно пов’язаний з етичним корелятом закону тотожності – чесністю. Цей закон вимагає чесно називати речі своїми іменами: насильство – на­сильством, помилку – помилкою, злочин – злочином. Для цього досить просто здорового глузду, це не вимагає академічної зверхвитонченості, лише – чес­ності. Єдиною передумовою для чесності в етичному вимірі можна визначити мужність, що примушує дивитись людину правді в вічі, не загороджуватись від неї ілюзіями, міфами або рабським конформізмом, тому в справі осягненні істини маємо філософське поєднання формально-логічних онтологічно обґрун­тованих методів, та етичних критеріїв, що визначають їхню повноту та межу застосування.

Це поєднання в жодному разу не гарантує істини, але дає досить суттєві шанси (в залежності, звичайно, від способів використання) для уникнення по­ми­лок та доповнює логіку в тих випадках, коли формалізація неможлива.

Список використаних джерел:

1. Массер Дж. Рана в сердце физики / Дж. Массер // В мире науки. – 2003. –№ 1.

2. Copi M. I. Introduction to Logic / M. I. Copi. – New York: Macmillan Publishing Company, 1990. – Р. 5.