Головко Л. С.

ОКВНЗ «Інститут підприємництва «Стратегія», м. Жовті Води, Україна

ІННОВАЦІЙНИЙ ЧИННИК В СИСТЕМІ «НАУКА–ОСВІТА–ВИРОБНИЦТВО»

Соціально-економічний розвиток сучасного суспільства дедалі більшою мі­рою визначається спрямованістю інноваційно-інвестиційної політики стосов­ноздійснення узгоджених змін в усіх ланках національної інноваційної сис­те­ми. Світовий досвід вказує, що одним з головних чинників, який визначає рівень розвитку ринкових відносин та конкурентні позиції регіонів, забезпечує його економічну безпеку, є рівень розвитку інноваційно-інституціонального середо­ви­ща. Виходячи з того, що інноваційний розвиток є органічною складовою макро­економічних, соціальних, політичних та інших сучасних процесів розвитку Ук­раїни, зазначена тематика дослідження привертає особливої уваги. Іннова­цій­ні процеси в економіці не набули вагомих масштабів, кількість підприємств, що впроваджують інновації, зменшується з кожним роком і становить зараз 12–14%, що менше в 3–4 рази, ніж в інноваційно-розвинутих економіках. Створення ме­ха­ніз­мів реалізації нової державної інноваційно-інвестиційної політики набуває дедалі більшої актуальності в контексті завдань суспільного розвитку, а саме в системі трьох головних складових інноваційної економіки «наука–освіта–ви­роб­ництво». В українській економіці домінують низько технологічні галузі ви­роб­ництва, які природно відносяться до мало наукоємних галузей: добувна і па­лив­­на – 0,8–1%; харчова, легка промисловість, агропромисловий комплекс – 1,2%. У цілому в Україні переважає відтворення виробництва 3-го технологічного ук­ла­ду (гірнича металургія, залізничний транспорт, багатотоннажна неорганічна хімія та ін.). Відповідно майже 95% вітчизняної продукції належить до ви­роб­ництв 3-го та 4-го технологічних укладів. Зростання ВВП за рахунок введення нових технологій в Україні оцінюється всього у 0,7–1% [2]. Для об’єктивної оцінки стану інноваційного розвитку України важливе значення має визначення її відносної позиції в рамках країн ЄС за допомогою Європейського іннова­цій­ного індексу, Європейського інноваційного табло (ЄІТ). Ранжирування країн на основі цього комплексного індикатора інноваційного розвитку має цінність в то­му, що цей показник визначає, наскільки економічне зростання країни ба­зується на інноваціях. Показники інноваційного розвитку розподілено на вхід­­ні (оцінюють ресурси наукової та інноваційної діяльності) та вихідні (ві­добра­жають результативність наукових та науково-технічних робіт та ін­но­ва­ційної діяльності). За ЄІТ Україна знаходиться в останній за рівнем інновацій чет­вер­тій групі – «країни, що рухаються навздогін» зі значенням індексу 0,23. Цю гру­пу складають: Угорщина – 0,24, Росія – 0,23, Україна – 0,23, Латвія – 0,22, Поль­ща – 0,21, Хорватія, Греція – 0,20, Болгарія – 0,19, Румунія – 0,16, Туреччина – 0,08. У порівнянні з іншими країнами ЄС відставання України становить: від «країн-лі­дерів» – приблизно у 3 рази (Швеція – 0,68), від «країн-послідовників» – 2 рази (Ве­ликобританія – 0,48), від країн «помірні інноватори» – 1,6 рази (Норвегія – 0,35).

На сьогодні показники Європейського інноваційного табло представлені у п'ятьох групах, які відображають різноманітні аспекти інноваційного розвитку: «ру­шій­ні сили інновацій» – індикатори, які відображають стан та структуру іннова­ційного потенціалу; «створення нових знань» – індикатори, які відображають рівні фінансування НДДКР; «інновації та підприємництво» – індикатори, які відображають рівні інноваційної активності на підприємствах (фірмах); «засто­су­­вання» – індикатори, які відображають зайнятість та комерційну діяльність в інноваційних секторах; «інтелектуальна власність» – індикатори, які відобра­жають патентну активність [2]. Для потреб інноваційного розвитку країни над­зви­чайно важливу роль відіграють освіта та наука. Освіта є конструктивною ланкою в системі трьох головних складових інноваційної економіки «наука – освіта – виробництво». В такому поєднанні освітній потенціал виступає одно­часно як джерело поповнення науки кадрами і як головний фактор оволодіння робочою силою, всім населенням сучасними знаннями, необхідними для забез­печення економічного, соціального і культурного розвитку суспільства на ос­но­ві використання передових досягнень науки, технологій, інновацій. При цьому необхідно враховувати, що для ефективної реалізації наукою своєї інноваційної функції, тобто для створення комерційно завершених інновацій, наукоємність ВВП має бути не нижчою 1,7% ВВП. Критичний рівень, необхідний для виживання науки – це 0,9%, тільки після цього порогу починається еконо­міч­ний ефект від науки [1]. Проте проблема полягає не тільки в необхідності збільшення інвестицій в науку (середній рівень у світі – 2% ВВП), а й в за­без­пе­чен­ні більш раціональної структури диверсифікації джерел фінансування нау­ко­вої діяльності та ефективної віддачі від вкладень в науку. Отже, визначення і активна реалізація пріоритетів інноваційного розвитку України, які мають сприяти зміцненню на світовому і європейському рівнях іміджу України як дер­жави зі значним науковим і освітнім потенціалом; держави, здатної створювати найсучаснішу високотехнологічну продукцію, повинні базуватися на світових стратегічних критеріях і механізмах підвищення конкурентоспроможності еко­но­міки на світовому і внутрішньому ринках [2]. Ці завдання мають вирі­шу­ва­ти­ся системно і спільно освітою, наукою, підприємництвом.

Список використаних джерел:

1. Стан та законодавче забезпечення фінансування наукової та науково-технічної діяль­нос­ті [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.dknii.gov.ua

2. Стратегія інноваційного розвитку України на 2010–2020 роки в умовах глобалізацій них викликів від 21 жовтня 2013 року № 2632 – VI.