Головко Л. С.
ОКВНЗ «Інститут підприємництва «Стратегія», м. Жовті Води, Україна
ІННОВАЦІЙНИЙ ЧИННИК В СИСТЕМІ «НАУКА–ОСВІТА–ВИРОБНИЦТВО»
Соціально-економічний розвиток сучасного суспільства дедалі більшою мірою визначається спрямованістю інноваційно-інвестиційної політики стосовноздійснення узгоджених змін в усіх ланках національної інноваційної системи. Світовий досвід вказує, що одним з головних чинників, який визначає рівень розвитку ринкових відносин та конкурентні позиції регіонів, забезпечує його економічну безпеку, є рівень розвитку інноваційно-інституціонального середовища. Виходячи з того, що інноваційний розвиток є органічною складовою макроекономічних, соціальних, політичних та інших сучасних процесів розвитку України, зазначена тематика дослідження привертає особливої уваги. Інноваційні процеси в економіці не набули вагомих масштабів, кількість підприємств, що впроваджують інновації, зменшується з кожним роком і становить зараз 12–14%, що менше в 3–4 рази, ніж в інноваційно-розвинутих економіках. Створення механізмів реалізації нової державної інноваційно-інвестиційної політики набуває дедалі більшої актуальності в контексті завдань суспільного розвитку, а саме в системі трьох головних складових інноваційної економіки «наука–освіта–виробництво». В українській економіці домінують низько технологічні галузі виробництва, які природно відносяться до мало наукоємних галузей: добувна і паливна – 0,8–1%; харчова, легка промисловість, агропромисловий комплекс – 1,2%. У цілому в Україні переважає відтворення виробництва 3-го технологічного укладу (гірнича металургія, залізничний транспорт, багатотоннажна неорганічна хімія та ін.). Відповідно майже 95% вітчизняної продукції належить до виробництв 3-го та 4-го технологічних укладів. Зростання ВВП за рахунок введення нових технологій в Україні оцінюється всього у 0,7–1% [2]. Для об’єктивної оцінки стану інноваційного розвитку України важливе значення має визначення її відносної позиції в рамках країн ЄС за допомогою Європейського інноваційного індексу, Європейського інноваційного табло (ЄІТ). Ранжирування країн на основі цього комплексного індикатора інноваційного розвитку має цінність в тому, що цей показник визначає, наскільки економічне зростання країни базується на інноваціях. Показники інноваційного розвитку розподілено на вхідні (оцінюють ресурси наукової та інноваційної діяльності) та вихідні (відображають результативність наукових та науково-технічних робіт та інноваційної діяльності). За ЄІТ Україна знаходиться в останній за рівнем інновацій четвертій групі – «країни, що рухаються навздогін» зі значенням індексу 0,23. Цю групу складають: Угорщина – 0,24, Росія – 0,23, Україна – 0,23, Латвія – 0,22, Польща – 0,21, Хорватія, Греція – 0,20, Болгарія – 0,19, Румунія – 0,16, Туреччина – 0,08. У порівнянні з іншими країнами ЄС відставання України становить: від «країн-лідерів» – приблизно у 3 рази (Швеція – 0,68), від «країн-послідовників» – 2 рази (Великобританія – 0,48), від країн «помірні інноватори» – 1,6 рази (Норвегія – 0,35).
На сьогодні показники Європейського інноваційного табло представлені у п'ятьох групах, які відображають різноманітні аспекти інноваційного розвитку: «рушійні сили інновацій» – індикатори, які відображають стан та структуру інноваційного потенціалу; «створення нових знань» – індикатори, які відображають рівні фінансування НДДКР; «інновації та підприємництво» – індикатори, які відображають рівні інноваційної активності на підприємствах (фірмах); «застосування» – індикатори, які відображають зайнятість та комерційну діяльність в інноваційних секторах; «інтелектуальна власність» – індикатори, які відображають патентну активність [2]. Для потреб інноваційного розвитку країни надзвичайно важливу роль відіграють освіта та наука. Освіта є конструктивною ланкою в системі трьох головних складових інноваційної економіки «наука – освіта – виробництво». В такому поєднанні освітній потенціал виступає одночасно як джерело поповнення науки кадрами і як головний фактор оволодіння робочою силою, всім населенням сучасними знаннями, необхідними для забезпечення економічного, соціального і культурного розвитку суспільства на основі використання передових досягнень науки, технологій, інновацій. При цьому необхідно враховувати, що для ефективної реалізації наукою своєї інноваційної функції, тобто для створення комерційно завершених інновацій, наукоємність ВВП має бути не нижчою 1,7% ВВП. Критичний рівень, необхідний для виживання науки – це 0,9%, тільки після цього порогу починається економічний ефект від науки [1]. Проте проблема полягає не тільки в необхідності збільшення інвестицій в науку (середній рівень у світі – 2% ВВП), а й в забезпеченні більш раціональної структури диверсифікації джерел фінансування наукової діяльності та ефективної віддачі від вкладень в науку. Отже, визначення і активна реалізація пріоритетів інноваційного розвитку України, які мають сприяти зміцненню на світовому і європейському рівнях іміджу України як держави зі значним науковим і освітнім потенціалом; держави, здатної створювати найсучаснішу високотехнологічну продукцію, повинні базуватися на світових стратегічних критеріях і механізмах підвищення конкурентоспроможності економіки на світовому і внутрішньому ринках [2]. Ці завдання мають вирішуватися системно і спільно освітою, наукою, підприємництвом.
Список використаних джерел:
1. Стан та законодавче забезпечення фінансування наукової та науково-технічної діяльності [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.dknii.gov.ua
2. Стратегія інноваційного розвитку України на 2010–2020 роки в умовах глобалізацій них викликів від 21 жовтня 2013 року № 2632 – VI.