К. е. н. Грошелева О. Г.

ДВНЗ «Національний гірничий університет», м. Дніпропетровськ, Україна

СИСТЕМА ОСВІТИ ЯК КЛЮЧОВИЙ ФАКТОР КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ДЕРЖАВИ

Освітній рівень суспільства не лише впливає на формування іміджу країни на міжнародній арені, а й створює передумови для її сталого економічного розвитку. Управлінська парадигма ХХІ століття виходить з того, що ефективність розвитку країни суттєво залежить від того, скільки коштів вона вкладає у власні людські ресурси, адже останні є основним джерелом підвищення конкурентоспроможності як на макро-, так і на мікрорівні, (оскільки орієнтація на такі звичні джерела, як доступ до новітніх техніки, технології та фінансових ресурсів при сучасному рівні розвитку засобів комунікацій та глобалізації бізнесу є недоцільною). За приблизними оцінками частка інвестицій у людський капітал у США складає близько 15% ВВП (це перевищує «чисті» валові інвестиції приватного капіталу у заводи, обладнання та складські приміщення) та існує сталий позитивний зв'язок між обсягом таких інвестицій та показниками ефективності діяльності економіки [1]. Відповідно до українського законодавства держава забезпечує бюджетні асигнування на освіту в розмірі не меншому 10% національного доходу, а також валютні асигнування на основну діяльність [2] (реалії сьогодення свідчать, що державні видатки України на освітній сектор складають 15% від загального обсягу видатків, або близько 7% національного ВВП [3], цим підтверджується визнання вирішальної ролі освіти на шляху економічних перетворень). За кількісними показниками більшість освітніх послуг в нашій країні є достатньо доступними, проте рівень їхньої якості не завжди відповідає вимогам ринку праці, а тому питання, пов’язані із розв’язанням цього протиріччя, є актуальними як на рівні держави, так і на рівні кожного окремого закладу освіти.

В Україні питання пов’язані із освітою громадян на законодавчому рівні регулюються Конституцією, законами України «Про освіту», «Про наукову і науково-технічну діяльність», «Про вищу освіту» та іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них; розроблена національна стратегія розвитку освіти в Україні на 2012–2021 рр.

Головна мета реалізації освітньої діяльності в нашій державі полягає у забезпеченні всебічного розвитку особистості кожного громадянина, розкритті його талантів, допомозі у виборі професійної діяльності у відповідності із здібностями, інтересами й можливостями. Для досягнення цієї мети в Україні створена й функціонує система освіти, яка має наступну структуру: дошкільна освіта, загальна середня освіта (початкова, базова, повна), позашкільна освіта, професійно-технічна освіта, вища освіта, післядипломна освіта, аспірантура, докторантура, самоосвіта.

Мета дошкільної освіти полягає у підготовці дитина до подальшого навчання, її всебічному розвитку. Тобто вона створює підґрунтя для формування особистості, а тому є вкрай важливим етапом у загальній системі освіти. Освітня діяльність на даному рівні може здійснюватись батьками самостійно, або у відповідних дошкільних навчальних закладах з урахуванням фізичних та соціальних потреб вихованців. Що стосується доступності цього рівня освіти для населення, то статистичні дані свідчать, що з 1990 р. до 1998 р. відбувалось поступове зменшення відсотку дітей, яки мали змогу відвідувати дошкільні навчальні заклади з 57% до 39% відповідно через нестачу місць у таких закладах освіти. Після 1998 р. ситуація почала дещо виправлятися і на кінець 2011 р. вдалось повернутися до позначки у 57% [4] (якщо розглядати ці показники у абсолютному виразі, то на сьогодні кількість дітей відповідного віку скоротилась практично вдвоє порівняно із 1990 р.). Звичайно не можна стверджувати що проблеми із народжуваністю пов’язані виключно із малою доступністю дитячих закладів освіти, проте це є суттєвою складовою, яка також спричиняє свій негативний вплив. Таку ситуацію слід розглядати як негативну і таку, що потребує розв’язання на державному рівні.

Метою загальної середньої освіти є всебічний розвиток дитини як особистості, її здібностей і талантів, трудова підготовка та соціалізація. Відповідно до чинного законодавства повна загальна середня освіта є обов’язковою. Ця норма виконується, що підтверджує той факт, що 99,6% українців старших за 15 років є грамотними (молодь у віці від 15 до 24 років є грамотною; більшість відвідували початкову та середню школи – 82 та 91% відповідно) [3].

Для забезпечення високих показників конкурентоспроможності країни виключне значення набуває якісна вища освіта та професійна підготовка громадян, оскільки вони створюють можливість набуття додаткових конкурентних переваг через активізацію інноваційних процесів. Також важливими показниками є рівень виробничого навчання та наявність професійної підготовки, оскільки вони забезпечують працівникам можливість регулярно покращувати свої навички при роботі із мінливими виробничими системами.

Метою функціонування професійно-технічних навчальних закладів є надання громадянам професій відповідно до інтересів та здібностей; допрофесійна підготовка, перепідготовка, підвищення кваліфікації. Вища ж освіта забезпечує фундаментальну підготовку та здобуття відповідного освітньо-кваліфікаційного рівня залежно від інтересів та здібностей, удосконалення наукової та професійної підготовки. В цілому вища освіта в Україні є достатньо доступною: на 1000 осіб у віці від 10 років та старше припадає 192 особи із повною вищою освітою. Відповідно до Звіту Всесвітнього економічного форуму [5] Україна посідає 14 місце (з 142) за показником охоплення населення вищою освітою. При цьому за якістю підготовки – лише 72. Загалом освітня діяльність як фактор підвищення конкурентоспроможності в нашій країні оцінюється на рівні 51 місця. Причина такої ситуації – низька якість освіти та навчання вже на робочому місці.

Серед основних проблем, що перешкоджають успішному функціонуванню освітньої системи та виконання нею функції одного з ключових джерел підвищення конкурентоспроможності фахівці називають [5]:

· невідповідність якості освіти очікуванням роботодавців – 6-9% роботодавців вважають низьку кваліфікацію робочої сили найпроблемнішим фактором для свого бізнесу (ця складова посідає 10 серед 18 місць у рейтингу найбільш проблемних факторів для ведення бізнесу);

· кількість випускників не відповідає потребам економіки (диспропорція між попитом та пропозицією на деякі професії на ринку праці) – порушено паритет між бажаючими отримати робітничі спеціальності (так званими «синіми комірцями») та «білими комірцями». Частка учнів професійно-технічних навчальних закладів у загальній кількості студентів складає лише 27%. Через таку диспропорцію наявне неефективне використання отриманої освіти: в 2011 р. 6,6 млн. зайнятих (майже третина загальної кількості зайнятого населення мали надлишкову кваліфікацію, зокрема: 3,5 млн. осіб із вищою освітою працювали на посадах клерків або робітників; 3,2 млн. осіб з повною загальною середньою освітою були зайняті у найпростіших професіях);

· система освіти не розвиває важливі для конкурентоспроможності навички – недостатньо якісною визнана освіта у галузі менеджменту, математики та інших природничих наук.

Причинами ключових проблем у галузі освіти фахівці вважають[5]:

· неефективність використання освітніх коштів – левова частка бюджетних коштів (70%), виділених на освіту, витрачається на оплату праці та комунальні платежі; при цьому інвестиції в покращення матеріально-технічної бази та інновації здійснюються за залишковим принципом;

· учбовим закладам не вистачає фінансової та академічної автономії;

· недоліки у плануванні у сфері професійної та вищої освіти (протиріччя між намаганнями навчальних закладів максимізувати кількість студентів для збереження або збільшення фінансування та реальними потребами економіки);

· слабка система управління та контролю якості освіти – оцінка освітньої діяльності університетів та шкіл за кількісними, а не якісними показниками; відсутність зовнішнього контролю;

· низький попит на здобуття відповідних професій через низький рівень заробітних плат (як правило рівень заробітної платні за найбільш дефіцитними для економіки професіями є нижчим ніж середньо ринковий, що автоматично знижує їх привабливість для абітурієнтів: наприклад середній розмір заробітної платні у системі охорони здоров’я у 2011 р. складав 1862 грн., освіті – 2502 грн., у виробництві машин та обладнання – 2605 грн., у виробництві електричного, електронного та оптичного обладнання – 2340 грн. При цьому середній рівень заробітної плати складав 2708 грн.).

Важливою складовою виконання освітою її функції одного з ключових джерел конкурентоспроможності є її безперервний характер. Особливої актуальності це питання набуває у наш час стрімких перетворень. Знання, навички та вміння, як економічний ресурс потребують поряд із іншими видами ресурсів перманентного оновлення. Це пов’язане із таким явищем, як моральне та практичне застарівання знань. Якщо у XVIII за життя людини застарівало приблизно 10% знань, набутих нею у юні роки, то в наш час знання застарівають наполовину через 5–6 років, або знецінюються на 97% в процесі виробничого життя випускника університету. Щорічно оновлюється 5% теоретичних та 20% практичних знань. Це призвело до впровадження своєрідної одиниці виміру застарівання знань – «періоду напіврозпаду компетентності» – як проміжок часу з моменту закінчення університету, коли в результаті появи нової наукової та технічної інформації компетентність спеціалістів знижується на 50%. Розв’язання цієї проблеми має полягати у розумному збалансуванні активності трьох сторін: держави, роботодавця та найманого працівника. За оцінками фахівців ВЕФ українські компанії не надто зацікавлені у інвестиціях у підвищення кваліфікації та утримання персоналу. Виконання працівниками своїх обов’язок у цьому напрямку можливо шляхом післядипломної освіти, самоосвіти (законодавець це передбачив), отриманням другої освіти, поєднанням навчання із зайнятістю та ін.. На практиці ж на сьогодні лише 0,5% загальної кількості студентів навчається на вечірніх відділеннях (проти 10% у 1980 р.), навчання на заочному відділенні не обов’язково передбачає роботу за відповідним профілем, тобто відсутня тісна прив’язка отриманих теоретичних знань до практичної діяльності. Крім того, не дивлячись на відсутність будь-яких вікових обмежень, громадяни намагаються якомога раніше (до 22 років) завершити повий цикл вищої освіти (що цілком виправдано з токи зору концепції людського капіталу): 78% вступників до ВНЗ І–ІІ рівнів акредитації складають випускники шкіл і 67% випускників шкіл – вступники до ВНЗ ІІІ–IVрівнів акредитації.

Таким чином, одним з пріоритетних напрямків підвищення конкурентоспроможності нашої держави має стати реформування системи освіти у бік подолання виявлених недоліків, її наближення до реальних потреб економіки.

Список використаних джерел:

1. Базаров Т. Ю. Управление персоналом [Электронный ресурс] / Т. Ю. Базаров, Б. Л. Еремина. – Режим доступу: http://www.aup.ru/books/m152

2. Закон України «Про освіту» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/T106000.html

3. Хрипко Ю. Образование в Украине: взгляд со стороны [Электронный ресурс] / Ю. Хрипко. – Режим доступу: http://www.pro-robotu.com.ua

4. Матеріали інформаційного сайту Державної служби статистики України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua

5. Матеріали сайту Фонду ефективного управління [Электронный ресурс]. – Режим доступу: http://competitiveukraine.org