Токарєва А. В.

Дніпропетровський університет імені Альфреда Нобеля, Україна

ДО ПИТАННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ КОМПЕТЕНТНІСНОГО ПІДХОДУ У КОНТЕКСТІ ПІДГОТОВКИ СТУДЕНТІВ ДО МІЖКУЛЬТУРНОЇ КОМУНІКАЦІЇ

Глобалізаційні процеси, які спостерігаються у сучасному суспільстві, дедалі сприяють більшому об’єднанню людства, універсалізації цінностей і норм, формуванню світової економічної системи, демократизації суспільного життя. Під впливом змін соціальних та політичних пріоритетів відбуваються зміни у сфері надання освітніх послуг. Дійсно, формування освітньої політики сьогодні здійснюється не на рівні держав, а на міждержавному, міжнаціональному рівнях; основні пріоритети і цілі проголошуються в міжнародних конвенціях та документах. Відбувається перехід від виховання громадянина певної країни до виховання громадянина світу, що, в свою чергу, робить гострішою необхідність всебічного дослідження аспектів формування міжкультурної компетентності сучасного фахівця.

Потрібно зазначити, що сучасні роботи з питань розвитку навичок міжкультурної комунікації характеризуються невизначеністю щодо основоположного елементу, яким є міжкультурна компетентність. У літературі зустрічаємо поняття «соціокультурна компетентність», «полікультурна компетенція», «етнокультурна компетентність», «готовність до міжкультурної комунікації», «міжкультурна компетентність» та «міжкультурна компетенція». Таке розмаїття термінів, пов'язаних з єдиним феноменом спілкування представників різних культур, вказує, по-перше, на складність досліджуємого поняття, по-друге, на ще досі існуючу плутанину термінів «компетенція» і «компетентність».

Англійський термін competence перекладається на східнослов'янські мови і як «компетенція», і як «компетентність», що викликає певну складність для розуміння співвідношення цих понять.

Проаналізувавши визначання поняття «компетенція», які надають тлумачний словник С. Ожегова, Радянський енциклопедичний словник, тлумачний словник сучасної російської мови, філософський енциклопедичний словник, а також українські та російські науковці Л. Воротняк, Т. Сорочан, В. Лєдньов, Н. Нікандров, М. Рижаков, можна сказати, що компетенція є певною нормою, досягнення якої свідчить про можливість правильного вирішення певного завдання. Компетенція – це здатність встановлювати зв’язок між знанням і ситуацією, уміння виявити процедуру, що підходить для розв’язання наявної проблеми. Мати компетенцію – означає опанувати вміння, бути здатним виявити в даній ситуації набуті знання й досвід.

Компетентність у перекладі з латинської (competentia) означає коло питань, у яких людина добре обізнана, має знання та досвід. Ю. Татур дає таке визначення компетентності: «компетентність спеціаліста – це проявлені ним на практиці прагнення і здатності (готовність) реалізувати свій потенціал (знання, уміння, досвід, особистісні якості та ін.) для успішної творчої (продуктивної) діяльності». М. Холодна вважає, що «компетентність – це особливий тип організації предметно-специфічнихзнань, що дозволяють приймати ефективні рішення у відповідній галузі діяльності». А. Садохін визначає компетентність як комплекс з необхідних теоретичних знань, психологічних якостей та практичних навичок. Узагальнюючи дефініційний аналіз, під компетентністю розуміємо не просто набір відповідних знань та умінь, а інтегральну якість особистості, загальну готовність особистості до реалізації на практиці набутих знань та умінь з метою виконання самостійної успішної діяльності у відповідній галузі спеціалізації. Тобто, поняття «компетенція» та «компетентність» вважаємо відносно самостійними і визначаємо за «компетенцією» норму та шлях до правильного вирішення поточного завдання, а за «компетентністю» – характеристику носія цієї норми. Співвідношення ж між поняттями, вслід за визначенням А. Садохіна, бачимо в тому, що компетентність є практичною реалізацією компетенції.

Вважаємо, що з прийняття Радою Європи, яка започаткувала Болонський процес, ключових компетентностей і починається формування та поширеннякомпетентністного підходу в освіті. Зміщення кінцевої мети освіти на розвиток компетентності передбачає навчання дією, коли студенти працюють над набуттям і розширенням самостійного досвіду розв'язання реальних завдань і пошуку раціональних рішень. Студенти працюють не з штучними, а з реальними проектами, вчаться як у викладача, так і один у одного, вибирають і приймають різні рішення у конкретних професійних ситуаціях, вчаться критично мислити. При цьому, від педагога вимагається не передача готових знань, а насамперед «вирощування» в студентах здатності до самопізнання та самовдосконалення. Викладач стає більшою мірою «фасілітатором», ніж безпосереднім джерелом знань та інформації. Згідно поглядам В. Болотова та В. Сєрікова, компетентнісна модель освіти передбачає розширення в структурі навчальних програм міжпредметного компоненту (тобто, включення в зміст певної навчальної дисципліни матеріалу з інших галузей знання та практики), розроблення схеми введення компетентнісних елементів в усі освітні галузі навчального плану (тобто, побудування навчального предмету, зорієнтованого на компетентність, а не на просте відтворення матеріалу), посилення практичної, прагматичної та гуманістичної спрямованості.

В контексті реалізації компетентнісного підходу відбуваються зміни поглядів на процес підготовки студентів до міжкультурної комунікації. Такі автори, як Н. Маркова, Л. Воротняк, Р. Гришкова, Г. Захарова вказують на необхідність формування особистості, що поважає унікальність культури кожного народу і висовують ідею про медіатора культур – мовної особистості, яка через вивчення іноземних мов пізнає особливості різних культур та особливості взаємодії між цими культурами. Дослідниці вказують на такі явища, як «етнозорієнтована особистість», під чим розуміють особистість, ціннісно спрямовану на національну культуру та міжкультурний діалог; «менталітет толерантності» – здатність і готовність етнозорієнтованої особистості приймати ідеї, думки та погляди, які відрізняються від особистих; проявлення поваги, розуміння та визнання різноманітних культур; формування «інтелекту міжнаціональних відносин», під чим мають на увазі здатність особистості розуміти відмінності, проявляти конструктивність, емпатію, синтонність, асертивність, як передумову раціональних дій у міжнаціональних контактах.

Для здійснення цієї мети, за поглядами вчених, міжкультурна освіта студентів має бути втілена у цілісну систему, коли використовується не тільки принципінтегративності, але й гуманно – особистісно – зорієнтований компонент. Така освіта повинна впливати на свідомість студентів, формувати досвід поведінки, міжкультурну компетентність, значущі особистісні якості. За Н. Марковою, освітній процес повинен здійснюватися на основі інтеграції міжкультурного потенціалу та змісту вищої професійної освіти, до якої необхідно ввести полікультурні домінанти (етнокультурні знання, компетентності, розвиток крос – культурної грамотності і т.д.) Ефективність цього процесу полягає у визнанні полікультурності, як педагогічного пріоритету, готовності викладачів прилучати студентів до світових культур та мов через усвідомлення цінностей національних культур і діалогову взаємодію.