Сисоєва С. І.
Харківський консультативний центр Європейського університету, Україна
Політика держави у сфері туризму є частиною соціально-економічної державної політики, – це діяльність держави по розвитку туристичної індустрії і суб’єктів туристичного ринку (туроператорів і турагентів ), по вдосконаленню форм туристичного обслуговування громадян і зміцненню їх на основі свого політичного, економічного і соціального потенціалу. Ця політика є сукупністю форм, методів і напрямів дії держави на функціонування сфери туризму для досягнення конкретних цілей збереження і розвитку народногосподарського комплексу.
Механізм реалізації туристичної політики держави включає:вироблення концепцій розвитку туризму; складання цільових програм з розвитку туризму на рівні як держави в цілому, так і окремого суб’єкта; розробку конкретних заходів по досягненню поставленої мети; державне регулювання туристичної діяльності. Туристична політика базується на стратегії і тактиці. Під стратегією розуміється загальний напрям і спосіб використання засобів для досягнення поставленої мети. Вона дозволяє сконцентрувати зусилля на шляхах рішення що не суперечать прийнятій стратегії. Туристична стратегія визначає дії держави в області реорганізації і розвитку туризму і спрямована, передусім, на вироблення загальної концепції розвитку цільових програм, для реалізації яких потрібно час і великі фінансові ресурси [2]. Туристична тактика – це конкретні заходи і прийоми досягнення поставленої мети в конкретних умовах (порядок ліцензування міжнародної туристичної діяльності, ціноутворення в туризмі, оподаткування та ін.), завдання туристичної тактики полягає у виборі найбільш оптимального рішення в цій господарській ситуації. Основними напрямами туристичної політики є захист прав подорожуючих, а також виробників вітчизняного туристичного продукту і всесвітня підтримка внутрішнього і в ’ їзного туризму. Форма такої підтримки варіюється від прямих інвестицій, спрямованих на формування туристичної інфраструктури, витрат на підготовку кадрів, наукове і рекламно-інформаційне забезпечення просування національного туристичного продукту на світовому ринку до податкових і митних пільг, стимулюючих приплив інвестицій, розвиток внутрішнього і в’їзного туризму [1].
З розвитком ринкових стосунків в українській економіці особливе значення придбаває туризм, як одна з найбільш мобільних сфер підприємницької активності. Важливу роль туристична діяльність має у вирішенні питань здоров’я населення, екологічних, демографічних проблем. Проте, будь-який розвиток припускає необхідність в ресурсах. У сфері економічних стосунків такими ресурсами виступають інвестиції. Необхідно відмітити, що попит на зарубіжні інвестиції у світі в цілому значно перевищує їх пропозицію. Тому поява України на світовому інвестиційному ринку припускає боротьбу за залучення цих засобів. Серед ряду чинників, іноземних інвестицій, що позитивно впливають на приплив, як вже відзначалося, являється наявність ефективного інвестиційного законодавства, причому не лише і не стільки самої законодавчої бази, а її непорушність, стабільність.
Туристична діяльність має ряд особливостей, як у своєму розвитку, так і в специфіці інвестування. Усю сукупність цих особливостей можна розглядати в трьох вимірах: економічні передумови інвестицій, суть організаційного механізму інвестиційного процесу і екологічний аудит потенційних об’єктів інвестування. Аналіз цих напрямів дозволить виділити сильні і слабкі моменти інвестування у сфері туризму. Державне регулювання диктує ряд вимог до ведення господарської діяльності у рамках національної економіки. Основні напрями капіталовкладень в сферу туризму визначаються пріоритетними напрямами розвитку цієї галузі економіки. Основними джерелами і методами капіталовкладень, передбачених державною інвестиційною політикою держави являються наступні:
– прибуток підприємств – суб’єктів туризму, реінвестована у вдосконалення об’єктів обслуговування клієнтів і інфраструктури туризму;
– амортизаційні відрахування з урахуванням механізму їх захисту від інфляції, що направляються на вдосконалення матеріальної бази обслуговування;
– бюджетне фінансування: реалізація регіональних програм розвитку (у тому числі і туризму), створення структуротворних об’єктів і підтримка державної інфраструктури для регулювання розвитку туризму, ліквідація наслідків стихійних лих і надзвичайних ситуацій, безпосереднє виділення державних інвестицій туристичним організаціям різних форм власності, підтримка науково-виробничого потенціалу і раціональних зв’язків районів;
– банківські кредити. Довгострокове кредитування, особливо в умовах підприємництва, що зароджується, могло б стати одним з найважливіших джерел інвестицій. Але інфляція робить довгострокові кредити невигідними для банків, з цим пов’язано різке скорочення термінів і об’ємів кредитування;
– заощадження населення. Як реальне джерело фінансування капіталовкладень можна використовувати залучення засобів населення шляхом продажу акцій туристичних фірм, що приватизуються, і інвестиційних фондів. Це може стати одним з шляхів захисту особистих заощаджень від інфляції з одного боку, а також надасть право пільгового туристичного обслуговування для акціонерів з іншою;
– запобігання відпливу капіталу. За останні роки в Україні з’явилися ряд підприємств і підприємців, які накопили великі капітали. Проте, нестабільність ситуації в державі робить для них невигідним і ризиковим реінвестування прибутку в національну економіку, внаслідок чого зароблені кошти переводяться в конвертовану валюту і осідають в західних банках;
– залучення іноземного капіталу. Незважаючи на прийняті урядом України заходу участь іноземного капіталу в економіці як і раніше залишається незначною.
Список використаних джерел:
1. Ткаченко Т. І. Сталий розвиток туризму: теорія, методологія, реалії бізнесу: монографія / Т. І. Ткаченко. – К.: Київ. нац. торг.-екон . ун-т, 2006. – 537 с.
2. Хлопяк С. В. Управління туристичною галуззю: стан та перспективи / С. В. Хлопяк // Регіональні перспективи. – 2000. – № 2–3 (9–10). – С. 345 – 346.