К. держ . упр . Дєгтяр О. А.

Харківський національний автомобільно-дорожній університет, Україна

ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ В УМОВАХ СВІТОВОЇ КРИЗИ

У глобальному вимірі щодо змісту реформ у державному управлінні в умовах глобалізованого характеру світової кризи є дві важливі характерні тенденції. У слабких державах ставиться завдання зміцнити державність шляхом реформ у державному управлінні й досягти успіху як щодо контролю, так і надання адміністративних послуг, які є вимогою часу.

Країни із міцною державністю здійснюють реформи своїх держслужб, використовуючи для успіху нові технологічні можливості, насамперед інформаційно-комунікаційні, що дозволяє значно формалізувати процедури надання адміністративних послуг, знизити можливості корупції через мінімізацію можливостей втручання бюрократичного апарату в процес надання послуг та паралельно забезпечити активізацію участі в управлінні громадянських інститутів, які розширюють діалог і забезпечують прозорість у трикутнику суспільство – держава – бізнес. У результаті в цілому підвищується ефективність діяльності державної служби, і хоча це є нібито цільовим завданням усіх змін, виконати його вдається далеко не завжди, оскільки складно здійснювати управління при постійному зростанні кількості функцій держави, незважаючи на, здавалося б, уже досить давно домінуючу ідеологію «чим менше держави, тим краще», але в часі, як відомо, роль державного перерозподілу ВВП зростає [1]. 

Вимогою часу в глобальному вимірі є наявність у країні дієздатної держави, що зумовлюється необхідністю посилення її ролі і, відповідно, розширенням повноважень урядів. Ця тенденція проявилася в ході як боротьби з глобальною кризою 2008–2009 рр., так і забезпечення такого характеру дій урядів у посткризовому відродженні економіки. В Україні як країні, де дієздатність держави, за оцінками компанії   Economist   Intelligence   Unit , є дуже низькою, на перший план виходить завдання модернізації державного будівництва, а в державотворчому процесі – завдання: боротьби з корупцією; скорочення тіньової економіки; забезпечення верховенства права; підвищення кваліфікації бюрократичного апарату; підвищення інституційної довіри, і, зокрема, – до держави;   посилення соціальної згуртованості; недопущення подальшої етнічної фрагментації. Відповідно до цього має посилюватися, ставати ефективнішою і прозорішою діяльність державних інститутів, які здійснюють управлінські дії за визначеними напрямами.

Країни й уряди, що не досягнуть успіхів у подоланні зазначених явищ, не будуть спроможні адекватно реагувати на виклики часу, так і залишаться світовою периферією з підвищеним зовнішнім впливом як на політику, так і на економіку країни з інфраструктурним і виробничим апаратом, який і надалі старішатиме, як у перші 20 років української незалежності.

У реформах посткризового характеру головну роль має відіграти, як і завжди, бюрократія, котра може провести їх або в інтересах країни та її громадян, або на користь бюрократичного апарату, що вступає в альянс із бізнесом. Зацікавленість у першому варіанті мають виявити всі верстви населення, оскільки всі користуються адміністративними послугами, що можуть надаватися або в інтересах людини, яка використовує їх чи особисто, чи для задоволення потреб бізнесу, або в інтересах держави для управління країною, що є далеко неоднозначним стосовно здійснення управлінських дій у бізнесі чи домашньому господарстві, або в інтересах, власне, самої бюрократії, яка використовує їх для власного збагачення і корупційних дій чи надання послуг бізнесу з метою взяти його під адміністративний контроль і збільшити тим самим його затратність [2; 3].

Ураховуючи такий стан справ і висновки про зростаючу роль держави в умовах кризи, що, за окремими оцінками може розтягнутися на декілька десятків років, і виходу з неї зараз, аби не допустити втрати керованості, слід сконцентрувати зусилля на сучасних функціях держави, котрі не тільки пов’язані з наукою, освітою, соціальним забезпеченням, охороною здоров’я, а й з породженими кризою проблемами, які без дієвої участі держави та суспільства побороти практично неможливо. Тому економічно доцільне розширення участі держави навіть в економіці, бо лише завдяки цьому можна розв’язати інфраструктурні і соціальні проблеми, без чого бізнес не матиме широкої перспективи, і наявність інститутів громадянського суспільства, що визначаються самим же суспільством, формуються в ньому і не зможуть діяти, поки не доведуть свою ефективність у боротьбі з корупцією бюрократії чи бізнесу, чи їх обох разом на користь один одного, як зараз. Крім того, в Україні розширено практику запрошувати і надавати місця в державному апараті всіх рівнів представникам бізнесу, що переносять бізнес-підходи на управління державою.

Крім того, зауважимо, що за оцінками міжнародних експертів рівень корпоративного та державного управління в Україні, як і в багатьох країнах з ринками, що формуються, не є повною мірою достатнім, тому необхідна реалізація глибоко ешелонованої державної програми підготовки кадрів управлінців в системі державних ВНЗ України із залученням до її реалізації досвіду підготовки кадрів за кордоном, які разом будуть здатні повною мірою реалізувати сучасну модель ринкового варіанту держави розвитку, основна мета якої – вивести основні сектори економіки на передові позиції у світі, що, власне, і є пріоритетним завданням сучасності, яке сьогодні є офіційно погодженим, заслуговує на всіляку підтримку і потребує максимальної зосередженості на розв’язанні поставлених завдань.

Список використаних джерел:

1.              Атаманчук Г. В. Теория государственного управления : курс лекций / Г. В. Атаманчук . – 4-е изд . – М.: Омега-Л, 2006. – 584 с.

2.              Барулин B. C. Диалектика сфер общественной жизни / B. C. Барулин . – М.: Изд-во Моск . ун-та , 1982. – С. 125–218.

3.              Яненкова І. Г. Організаційно-управлінські ресурси інноваційного розвитку економіки: методологія та практика: монографія / І. Г. Яненкова . – Миколаїв: Вид-во ЧДУ ім. П. Могили, 2012. – 380 с.