К. іст . н. Єремєєва І. А.

Дніпропетровський університет імені Альфреда Нобеля, Україна

ПРОБЛЕМИ РЕГУЛЮВАННЯ ЗАРОБІТНОЇ ПЛАТИ

В ПОЛІТИЦІ БРИТАНСЬКИХ КОНСЕРВАТОРІВ

ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ 50-х ПОЧАТКУ 60-х рр. ХХ ст.

Центральне місце в політиці консервативного кабінету Великобританії другої половини 50-х – початку 60-х рр. ХХ ст. посідала проблема регулювання заробітної плати. Для визначення рівня ставок заробітної плати уряд підтримував застосування колективної версії доктрини laisses-faire. Основними договірними одиницями виступали профспілки й асоціації підприємців, що укладали свої угоди без втручання держави. В умовах фінансової нестабільності та зростанні впливу тред-юніонів, таке становище призводило до неузгодженості дій у кабінеті міністрів. Загроза зростання інфляції змушувала представників міністерства фінансів не визнавати вимоги тред-юніонів щодо підвищення заробітної плати. У той час міністерство праці, уникаючи збільшення страйкової активності, не перешкоджало профспілкам у їхніх запитах.

Інфляція другої половини 50-х рр. посилила контролюючі функції держави у сфері заробітної плати. Цьому сприяли персональні зміни в уряді консерваторів після парламентських виборів 1955 р. Прем’єр-міністр А. Іден здійснив кадрові зміни в кабінеті міністрів – на чолі міністерства праці був поставлений Я. Маклеод , а міністром фінансів став Г. Макміллан (з 1957р. прем’єр-міністр). Маклеод підтримував курс соціального партнерства з тред-юніонами. Але як представник «нових консерваторів», прихильників «політики доходів», він заявляв, що «уряд є найбільшим підприємцем у країні, тому до вимог щодо ставок заробітної плати будуть застосовані найсуворіші перевірки...уряд не має наміру фінансувати інфляційні рішення» [4, р. 117].

У січні 1956 р. з’явився новий пакет економічних обмежень, а в березні Іден і Макміллан провели консультації з БКТ і підприємцями. Макміллан стверджував, що «новий цикл збільшення заробітної плати, аналогічний попередньому, стане причиною погіршення економічного розвитку Великобританії». Міністр фінансів запевнив підприємців, що уряд підтримає їх у стримуванні вимог щодо заробітної плати. У бюлетені БКТ було заявлено, що «обов’язком підприємця є опір усякому підвищенню заробітної плати, здатному викликати зростання цін» [4, р. 114].

Незважаючи на посилення інфляції, профспілки висували свої вимоги щодо збільшення заробітної плати. Департамент у справах промисловості проаналізував витрати, викликані страйками. Після цього була розповсюджена заява про виключення вимог з підвищення заробітної плати в: енергетиці, суднобудуванні, залізничному транспорті, вугільній промисловості [4, р. 116].

Тред-юніони негативно ставилися до спроб урядового втручання у визначення заробітної плати. Ще на конгресі БКТ у 1952 р. лідери профспілок говорили про те, що «стримування заробітної плати є безпосереднім конфліктом із традиційним напрямком діяльності профспілкових організацій" [3, р. 400]. Тому, заяви консерваторів про намір держави перешкоджати збільшенню заробітної плати викликали опір тред-юніонів, що відбилося в зростанні страйкового руху в 1957 р.

До початку 60-х рр. більша частина консерваторів стверджувала, що без контролю над доходами неможливо зупинити інфляцію заходами монетарного й фіскального характеру. Прихильники цієї точки зору наголошували на добровільному співробітництві підприємців і профспілок у стримуванні темпів інфляції. Вони вважали, що за посередництвом держави, яка повинна гарантувати стабільність економічного розвитку, профспілки і підприємці зможуть укласти угоду про стримування зростання заробітної плати й цін, що, у свою чергу, буде сприяти конкурентоздатності англійських товарів і прискоренню економічного розвитку. Основним інструментом пропонувалося зробити посилення державного втручання в економіку та спробу соціального співробітництва в межах політики доходів.

Політика доходів критикувалася Пауеллом, який був переконаний, що адміністративне втручання у формі обмеження заробітної плати не зніме інфляційну напругу, оскільки виникнення інфляції обумовлене не активністю тред-юніонів, а економічною діяльністю держави. Пауелл вважав, що за демократичного устрою заробітна плата і ціни залежать винятково від попиту та пропозиції [2, р. 157–158]. Критичні зауваження Пауелла не знайшли відгуку серед більшості консерваторів, які розглядали політику доходів як основу економічного курсу, що здатний зупинити інфляцію і протистояти натиску профспілок.

У лютому 1962 р. була створена Національна рада економічного розвитку, у рамках якої повинні були проходити регулярні консультації профспілок і організацій підприємців. Раді було доручено розробити заходи з регулювання ставок заробітної плати, що демонструвало активне втручання урядових органів у сферу визначення заробітної плати, тобто, у колективні переговори між тред-юніонами й підприємцями.

Спроба консерваторів здійснити політику доходів виявилася невдалою. В умовах високої економічної кон’юнктури, профспілки, які відмовилися співробітничати з урядом, домоглися відновлення і навіть підвищення рівня реальної заробітної плати. Успіхи тред-юніонів у боротьбі за підвищення заробітної плати пояснюються тим, що уряд не зважився на встановлення яких-небудь твердих законодавчих санкцій за порушення цієї політики, побоюючись нової хвилі страйкового руху. Проте, здійснення політики доходів свідчило про часткову відмову консерваторів від волюнтаристичних методів у сфері регулювання колективних договорів та продемонструвало готовність держави втручатися в систему промислових відносин.

Список використаних джерел:

1.              Conservative century : The conservative party since 1900 / ed . by Seldon A., Ball S. – Oxf . etc .: Oxford Univ . press , 1994.   – XIX, 842 p.

2.              Gardner Gim . TUC 1952 / Gim . Gardner // Labour Monthly . – 1952. – Vol . 34,¹9. – P. 396–401.

3.              Powell E. Still to decide / E. Powell . – L., 1972. – 309 p.

4.              Wigham E. L. Strikes and the government , 1893–1981 / E. L. Wigham . – L.: Basingstoke : Macmillan , 1982. – VIII. – 248 p.