К. держ . упр . Орел Ю. Л.

Харківський регіональний інститут державного управління

національної академії державного управління при Президентові України

НА СХІД ЧИ НА ЗАХІД? ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ МЕХАНІЗМУ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ З УРАХУВАННЯМ ПОТРЕБ РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Події, що мають місце в Україні в грудні 2013–січні 2014 років дають всі підстави стверджувати, що на двадцять третьому році незалежності наша держава має суттєву диференціацію щодо поглядів у суспільстві відносно того, який вектор зовнішньої політики є найбільш перспективним. Одна частина населення тяжіє до європейського шляху розвитку, інша – пов’язує свої надії на краще майбутнє для України виключно за умов співпраці із країнами, які були республіками колишнього СРСР. Крім того, у суспільстві існує чималий прошарок, який дуже скептично ставиться до будь-яких інтеграційних прагнень країни, тому відстоює ультраправі та націоналістичні ідеали, вбачаючи саме в цьому найоптимальніший шлях розвитку для України.

В межах цієї публікації, спробуємо покласти початок низці досліджень щодо аналізу поточного стану та перспектив розвитку національної економіки України в разі її інтеграції до європейського економічного простору.

Дійсно, останнім часом питання про інтеграційний вектор розвитку України стає предметом все більш гострих дискусій у суспільстві, що викликано низкою об’єктивних та суб’єктивних причин, основними з яких, на наш погляд є:

по-перше, – історичні умови формування української державності, що знаходять своє віддзеркалення в тому, що населення частини областей, які знаходяться переважно на заході держави, тяжіє к про європейському вектору розвитку, в той час, як переважна частина населення східних та південних областей країни, бачить своє майбутнє за умов тісних економічних зв’язків з країнами, які свого часу були республіками колишнього СРСР;

по-друге, – певне розчарування у суспільстві щодо проголошеного владою майже десятиріччя тому, пріоритетного курсу на європейську інтеграцію, яке зараз пов’язано з відсутністю очікуваних суспільством економічних, соціальних або гуманітарних результатів, а також з економічною рецесією, яка за останні роки охопила цілий ряд країн Європейського союзу;

по-третє, – стрімкий розвиток інтеграційних процесів на Сході, який знайшов своє відображення в тому, що в 2010 році був утворений Митний союз між Росією, Білоруссю та Казахстаном, крім того, ведеться підготовка до вступу в нього Киргизії та Таджикистану, а також йде мова про формування Єдиного економічного простору (спільного ринку товарів, послуг, капіталу і робочої сили). На додаток до цього, в планах цих держав до 2015-го створити Євразійський економічний союз.

Отже, Україна опинилася між двома великими регіональними економічними угрупованнями – Європейським союзом на Заході, який, наразі, за оцінками багатьох науковців та аналітиків, перебуває у складній економічній та соціальній ситуації, та Митним союзом на Сході, до складу якого входять країни, з якими Україну пов’язують давні тісні економічні зв’язки, та який за певних умов у найближчому майбутньому може перетворитися на повноцінний Євразійський економічний союз. Ситуація ускладнюється ще й тим, що кожне з цих об’єднань вже давно подумки бачить Україну, якщо не у своєму складі, то, принаймні, серед своїх основних стратегічних партнерів.

В таких умовах закономірно постають питання щодо пошуку оптимального механізму державного регулювання зовнішньої політики з урахуванням потреб національної економіки, тому як правильний вибір інтеграційного вектора розвитку має для України принципове значення. Сучасна ситуація зазначає, що мова йде не просто про подальший розвиток зовнішньоторговельних зв’язків з іншими державами або їх об’єднаннями, а насамперед – про участь нашої держави в глибинних процесах міжнародної економічної інтеграції, що може визначити місце України у світовому співтоваристві на найближчу перспективу.

Вивчення теоретичних основи наук, пов’язаних з державними управлінням, міжнародною, національною, регіональною та інституціональною економікою, дає підстави стверджувати, що економічна інтеграція країн має кілька форм, або іншими словами, етапів розвитку. Розглянемо основні з них, аби мати змогу визначити, які зміни очікують національну економіку України.

Першою, найслабшою формою інтеграції, є зона вільної торгівлі, яка передбачає взаємне скасування країнами-учасницями митних зборів, а також зняття всіх інших, нетарифних бар’єрів у торгівлі одна з одною. При цьому кожна країна-учасниця зони вільної торгівлі має змогу проводити стосовно третіх країн самостійну торговельну політику.

Більш глибокими формами інтеграції є митний союз, єдиний економічний простір, економічний та валютний союзи.

Митний союз, одночасно з функціонуванням зони вільної торгівлі, включає формування єдиної митної території країн-учасниць, які застосовують загальний зовнішньоторговельний тариф та впроваджують єдину зовнішньоторговельну політику щодо третіх країн, так звану «політику захисту свого внутрішнього ринку». При цьому країни-учасниці втрачають частину свого «економічного суверенітету» в області зовнішньоторговельної політики.

Єдиний економічний простір розширює митний союз тим, що між країнами-учасницями здійснюється не лише вільний рух щодо результатів виробництва – товарів і послуг, а ще й безперешкодний рух щодо факторів виробництва, в першу чергу це стосується капіталу та робочої сили.

Економічний союз поглиблює єдність економічного простору країн-учасниць за рахунок проведення ними спільної та взаємоузгодженої економічної політики, для чого створюються наднаціональні органи регулювання соціально-економічних процесів. Така політика покликана сприяти підвищенню рівня їх соціально-економічного розвитку та стимулюванню економік найменш розвинених країн.

Валютний союз доповнює економічний союз країн-учасниць проведенням загальної єдиної валютно-фінансової політики.

Зазначимо, що через всі згадані вище форми економічної інтеграції пройшли країни, що входять до складу Європейського союзу. Крім того, практично в такому ж форматі відбуваються інтеграційні процеси й на євразійському просторі. Проте, на відміну від інтеграційних процесів на Заході, які здійснювалися протягом десятиліть, інтеграційний рух на Сході наразі йде дуже високими темпами. Причина такої різної швидкості щодо інтеграційних процесів нам вбачається, в першу чергу, у наступному: європейським країнам довелося будувати економічний і валютний союзи за умов, коли вони не мали історичного досвіду «єдиного економічного існування», тобто практично з нуля, в той час, як східні країни донедавна входили до складу єдиної держави СРСР, економіка якого функціонувала як єдиний народногосподарський комплекс, що об’єднував цілі та інтереси усіх республік, що входили до його складу. Тому власний досвід загального соціально-економічного розвитку, а також досвід розбудови Європейського союзу дозволяє східним державам досить швидко проходити інтеграційні щаблі, освоювати сучасні інструменти регулювання спільного ринку, а також проведення єдиної економічної та соціальної політики.

Таким чином, Україна не тільки опинилась, як територіально, так й економічно, між двома великими інтеграційними угрупованнями, але й зіткнулася з серйозними економічними викликами, які гальмують соціально-економічний розвиток країни, та на які, наразі, вона не може адекватно відповісти самостійно, наодинці, спираючись виключно на власний досвід. Отже, беззаперечним є той факт, що пошук найоптимальнішого напряму подальшого розвитку необхідно здійснювати в рамках зміни стратегії розвитку національної економіки, що можливе лише за умов використання додаткових переваг, які може дати лише участь України в процесах економічної інтеграції.

Який то буде шлях – на Схід чи на Захід – відповідь на це, дуже актуальне питання, має стати предметом наступних наукових досліджень.