К. філол. н. Сардарян К. Г.
Харківський національний педагогічний університет імені Г. С. Сковороди, Україна
ХУДОЖНЯ ЛІТЕРАТУРА В КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ (на матеріалі творчості І. В. Жиленко)
Творча спадщина І. В. Жиленко у контексті новітньої української літератури посідає важливе місце, адже мисткиня творила у складні часи різних культурно-історичних епох, охопивши другу половину ХХ та початок ХХІ століття. Доробок письменниці є унікальним явищем в історії української літератури, оскільки містить істотно різні твори, як за жанром, так і за стильовими особливостями. Художня творчість письменників і поетів – майстрів художнього слова – відіграє значну роль у розвитку національної літературної мови. Осмислення ролі великих майстрів слова в історії літературної мови є однією з найважливіших завдань дослідження мови художньої літератури. Ірина Володимирівна Жиленко володіла своєрідною творчою манерою, письменницькою культурою, оригінальною мовою і стилем.
Художня творчість І. Жиленко відбиває життєве кредо письменниці, екзистенційний досвід, естетико-філософські концепти мисткинні , цінні, перш за все, оригінальним виявом авторської свідомості.
Центральною проблемою художньої літератури є проблема внутрішнього світу людини. Це вихідна точка, від якої тягнуться всі без винятку лінії і моменти відображення реальної дійсності. Своєрідність культур різних епох, своєрідність творчості будь-якого письменника визначається особливостями розуміння сутності людини. Для І. В. Жиленко розуміння сутності людини визначалося визнанням обов'язкового вибору між добром і злом. Духовна краса для письменниці постає в безперервній внутрішній боротьбі думок і почуттів, в безперервних пошуках сенсу життя, в мріях про діяльність, яка принесла б користь усьому народу. Її життєвий шлях – це шлях постійних шукань, який неодмінно веде до правди і добра. На думку І.Жиленко, все людство має бути пов'язане духовними устремліннями до добра, справедливості. Авторка вважає, що справедливість може бути забезпечена тільки єдністю моральних людей. Усередині подібної єдності не може виникнути і думки про насильство.
Мисткиню протягом усього її багатоскладного життя не залишила віра в добропорядність людей: «Із усіляких ЗМІ люди повстають монстрами. Але не з тих підлих джерел треба судити про людей. Довкола нас – нормальні, чесні, великодушні люди…». Ірина Володимирівна, не заощаджуючи щирих слів, згадує чесність, порядність, великодушність та шляхетність багатьох сучасників. Над усякі розумові й ідеологічні чесноти Ірина Жиленко цінувала в людях елементарну людську доброту і тепло. Духовність для неї – це не що інше, як талант доброти в людській душі.
Тема чистоти і краси людської душі завжди була і є актуальною. І. Жиленко турбують проблеми духовності суспільства, оскільки похитнулися моральні підвалини суспільства, коли духовне, чисто людське відступає на задній план, а вперед виступають такі почуття, як жадібність, безпринципність, цинізм і т. п. Але у письменниця залишається надія, що свідомих людей набагато більше, і вони зможуть правильно вибрати свій життєвий шлях.
Новаторські пошуки мисткині знаходять відображення у власних естетичних поглядах, таких як звеличення любові, краси, що є найвищими духовними цінностями для Ірини Жиленко та підтверджені її художньою творчістю. Основний мотив багатьох поезій авторки – насолода від щасливої миті життя, хоча іноді зустрічаються роздуми про скороминущість життя, молодості та краси на тлі вічної гармонії Всесвіту. Поезія для Ірини Володимирівні – це дихання Всесвіту. Як і музика…». Музичність та звукова виразність притаманні не лише поезіям Ірини Жиленко, ці засоби вона вдало використовує і в прозаїчних текстах (символізація елементів пейзажу, персоніфікація природи, використання колористичних художніх деталей для передачі емоційної тональності оповіді, відтворення найтонших почуттів, передавання психологічних станів у книзі спогадів « Homo feriens »).
У 1964 р. становлення творчості І. Жиленко оцінив Р. Корогодський . Під враженням від віршів мисткині він пише В. Дрозду: «Поезія Ірини Жиленко національна не за крикливими освідченнями, а за внутрішньою структурою образного мислення. Музика слів, духмяність повітря, ласкавість, м’якість сонечка і рвучки пориви злих вітрів, мінливість води, її швидкоплинність, як і часу, природи, – все це характеризує її поезію як явище національне у масштабі виміру загальних людських цінностей» .
У творчості І. Жиленко постає увага до краси природи, людських почуттів, поривання до свободи, наближення ідеалу до життєвої правди, утвердження величі та перемоги духовного світу над матеріальним – лейтмотив творчості письменниці.
Можна впевнено сказати, що завдяки таким митцям як Ірина Жиленко не вмре українська мова, оскільки письменниця своєю творчістю підносить рідну мову та культуру загалом, уводить її у світову. Для неї мова – це симфонія, ніби одухотворена істота, мисткиня винагороджує мову епітетами: «смачна», «пахуча», «жива», «тепла». Творчість мисткині свідчить про те, що її турбувало життя України, питання її розвитку та культурного ствердження. Ця тема прочитується у її щоденникових записах та епістолярних діалогах, автокоментарях у книзі спогадів . Авторка передає хроніку культурних подій, що пов’язані із вторгненням їх у життя суспільства. Книга спогадів поетеси є живим свідченням духу покоління шістдесятників, в ній відбито будні життя, звіт про будні культурного життя (вечори поезії, засідання Спілки письменників України), обмін мистецькими враженнями (нові книги, кінофільми, виставки, конференції), знакові події (як вечори пам’яті Лесі Українки, Василя Симоненка та ін.).
Саме завдяки обґрунтованій своєрідності поглядів літературна спадщина І. В. Жиленко ще довго буде цариною глибинності ідей, з яких живитимуться нові течії та напрями духовних пошуків. Творчість І. Жиленко є непересічним явищем української літератури, вагомим внеском в українську культуру.