Вострікова Н. В.

Національний університет водного господарства та природокористування, м. Рівне, Україна

ПЛАТА ЗА ВИКОРИСТАННЯ ВОДНИХ РЕСУРСІВ ЯК   МЕХАНІЗМ   ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

Фінансові та економічні механізми є важливою складовою забезпечення діяльності, державного регулювання та розвитку будь якої галузі, при цьому ефективність діяльності багато в чому залежить від того наскільки правильно визначені ці механізми і наскільки чітко вони використовуються. В галузі використання водних ресурсів ці механізми стосуються як сфери експлуатації, так і сфери розвитку, включаючи будівництво, реконструкцію та захист навколишнього середовища. Важливу роль економічні механізми відіграють саме у сфері державного регулювання використання водних ресурсів, регулюванні їх якості та стимулюванні водозбереження .

В світовій практиці немає єдиного підходу при встановленні плати за використання водних ресурсів для різних категорій водокористувачів. Практично скрізь платне водокористування здійснюється в якості відшкодування затрат, пов’язаних з формуванням, транспортуванням і розподілом води між водокористувачами, а також як фактор, що сприяє удосконаленню управлінню водними ресурсами і їх раціональному використанню на державному та регіональному рівнях.

В європейських країнах розвиток водного господарства, велике водогосподарське будівництво, меліорація земель здійснюється при повному фінансуванні держави, інколи з залученням коштів місцевих бюджетів і землекористувачів. Можна відмітити наступні спільні ознаки:

-   більшість країн встановлюють ціну на воду для промисловості та громадського споживання з врахуванням самоокупності систем;

-   в більшості країн світу введена бучно-зростаюча система цін, при якій плата в межах необхідного нормативу здійснюється за мінімальною ціною, а по мірі збільшення використання води – ціна прогресивно збільшується;

-   сільськогосподарське та комунальне водоспоживання, в основному, самоокупне (винятком є водоспоживання з каналів, яке дотується державою).

Участь держави в платі за воду залежить від рівня доходів населення і інституційного типу організації, що здійснюють подачу води і експлуатацію осушувальних систем. Так, держава сплачує від 50–100 % затрат, а водо споживачі – 25–50 %, в розрізі експлуатаційних затрат, держава бере на себе 50–70 % затрат, або всі поточні витрати оплачують водокористувачі (як у Франції та Китаї).

В розвинутих країнах на основі аналізу, що був проведений Світовим Банком, частка оплати за зрошення становить 5 % від доходу в Непалі, 6 % – в Пакистані, 8 % – в Індонезії. В Китаї промисловість оплачує 6–10 центів за куб. м., а сільське господарство – 0,8–1,5 за куб. м, китайські економісти вважають, що плата за воду не повинна перевищувати 2–4 % від валового доходу [3].

При цьому використовується блочно-прогресуюча плата за водогосподарські послуги, де тариф складається з трьох блоків:

1)       перший блок тарифу – за 1 куб. м . поданої води в межах об’єму нормативних затрат при використанні передових технологій або в зрошенні – для задоволення біологічних потреб рослин (затрати сільського господарства покриваються за рахунок бюджету);

2)       другий блок тарифу – по більш високій ставці, оплачується спожита кількість води, що вище біологічної необхідності, але в межах ліміту;

3)       третій блок – сама висока ставка – за понадлімітне споживання (може розглядатись як штрафна санкція за перевищення ліміту водокористування, і має сприяти до зменшенню втрат води та впровадженню водозберігаючих технологій), в першу чергу враховує штрафи за невиробничий скид води.

Гольдська модель самоуправління передбачає впровадження системи сплати податків, що використовуються для покриття затрат пов’язаних з захистом від затоплення і управлінням розподілом кількості водних ресурсів. Так, податок сплачується громадянами, за фіксовану кількість житлової площі; власниками землі та власники будівель, що ґрунтується на економічній оцінці вартості будівництва [3].

У Водному кодексі України поняття водокористування визначено як «використання водних об’єктів для задоволення потреб населення і національної економіки з вилученням і без вилучення вод» [1, с. 8].

М. А.  Хвесик та інші визначають водокористування як «об’єктивний процес, здійснюваний між суспільством і природою, спрямований на освоєння і використання водного режиму і водних ресурсів: тобто це процес безпосереднього впливу суспільства на водні екосистеми. За таким його розумінням передбачається не тільки використання водноресурсного потенціалу, але й його відтворення і охорона» [2, с. 413].

Сьогодні необхідні багатосторонні наукові розробки в економічній, соціальній і екологічній сферах з погляду не тільки раціональності використання природних ресурсів, а й вивчення усіх факторів, що сприяють формуванню ресурсозатратного типу економічного росту, екологічних причин соціальної деградації людини, територіальних особливостей виробництва.

Сучасний механізм регулювання водокористування в Україні являє собою комбінацію економічних інструментів (плата за використання води і скиди забруднень, штрафи) і командно-адміністративних (стандарти, нормативи, оцінка впливу на довкілля, дозволи на використання води і скиди, державна інспекція).

На сьогоднішній день існуюча система платежів за спеціальне водокористування і забруднення водних ресурсів є малоефективною, вона не враховує рентну природу водокористування, не забезпечує реалізацію основних економічних принципів ефективного оподаткування та не захищає водні об’єкти від виснаження.

Для подальшого розвитку водного господарства та збалансування економічних й екологічних інтересів суспільства необхідні удосконалення організаційно-економічного механізму регулювання водокористування і реформування системи управління водними ресурсами.

Враховуючи закордонний досвід та досягнення провідних науковців в галузі використання водних ресурсів доцільно застосувати наступні кроки в системі державного управління використанням водних ресурсів в Україні:

–      ефективно управляти попитом на водні ресурси;

–      найбільш дієвим механізмом управління попитом є впровадження методу економічного стимулювання водокористування;

–      економічне стимулювання можливе за рахунок переходу до платного водокористування на основі досвіду розвинених країн (5 % від валового доходу) та корегування тарифної політики;

–      визначення такої ціни на водні ресурси, яка б стимулювала водокористувача до економії та впровадження сучасних технологій;

–      забезпечення системи використання водних ресурсів сучасними технологіями інформаційно-аналітичної підтримки;

–      законодавче забезпечення платного водокористування на сонові блочно-прогресуючої системи.

Основою удосконалення механізму регулювання водокористування є стимулювання водокористувачів до скорочення антропогенного навантаження на водні об’єкти, головні важелі якого ґрунтуються на принципі платності водокористування, що діє через систему платежів і штрафів. Основою формування величини платежів має бути економічна оцінка водоресурсного потенціалу, методика якої має ґрунтуватись на рентному підході.

Список використаних джерел:

1.              Водний Кодекс України із змінами і доповненнями, внесеними Верховною Радою України від 09.04.2014 за 1193-VII (1193–18). – 38 с.

2.              Хвесик М. А. Водне господарство України в контексті інтеграційних процесів / М. А. Хвесик , І. Л. Головинський , О. В. Яроцька . – К.: РВПС України НАН України, 2005. – 187 с.

3.              Духовный В. А. Интегрированное управление вводными ресурсами: от теории к реальной практике . Опыт Центральной Азии / В. А. Духовный , В. И. Соколова, Х. Мантритилаке . – Ташкент: НИЦ МКВК, 2008. – 364 с.