С. Ю. Хамініч, В. М. Заріцька

ОСОБЛИВОСТІ ТА ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ІННОВАЦІЙНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ

Актуальність проблеми.  Прогресивність суспільного розвитку багато в чому залежить від спроможності освітньої сфери відтворювати інтелектуальний потенціал, якісну робочу силу. Сучасна система вищої освіти України охоплює значний сегмент суспільства, в її сферу залучені великі людські, фінансові таматеріально-технічні ресурси. За роки незалежності більш ніж удвічі зросла кількість вищих навчальних закладів та чисельність студентів, відбулася диференціація спеціальностей, суттєвих змін зазнала структура вищих навчальних закладів, якісно змінився ринок працевлаштування випускників. Система вищої освіти становить складний функційний комплекс, діяльність та розвиток якого потребують широкого застосування наукових знань, впровадження науково обґрунтованих методів управління, залучення фінансових і матеріальних ресурсів. Входження України в Болонський процес та євроінтеграція розширили коло проблем, що потребують негайного розв’язання.

Аналіз наукових досліджень.  Теоретичним проблемам економіки й організації наукової та інноваційної діяльності вищих навчальних закладів присвячена значна кількість наукових праць зарубіжних і вітчизняних дослідників, зокрема А. Абрамєшина, А. Анчішина, Г. Беккера, В. Боброва, Й. Бескида, О. Молчанової, Е. Кона, Р.Солоу, Т. Шульца, Е. Аткінсона, Дж. Стігліця, Л. Якобсона, Л. Романкової, Г. Доброва, В. Тонкаля, Б. Маліцького, А. Алімова, М. Солодкова, М. Гуревічева, І. Єгорова, Д. Черваньова, В. Щетініна та інших.

Разом з тим, багато теоретико-методологічних проблем, та практичних питань, пов’язаних з організацією наукових досліджень, визначенням їх ефективності, зв’язку з інноваційними процесами та інноваційним потенціалом вишів залишаються нерозв’язаними. Потребують подальшого наукового обґрунтування та методичного забезпечення класифікація напрямів інноваційної діяльності вищого навчального закладу, проблеми ефективності використання робочого часу науково-педагогічними працівниками, визначення чисельності фахівців, які виконують наукові та науково-технічні роботи, підвищення ефективності організації та управління науково-дослідною діяльністю, невирішеними залишаються теоретичні питання, пов’язані з визначенням навчально-педагогічного ефекту результативності наукової роботи, диверсифікації джерел фінансування інфраструктури вишівської науки.

Мета роботи  – визначення особливостей та проблем формування інноваційного потенціалу вищих навчальних закладів.

Виклад матеріалів дослідження.

Інноваційний потенціал вишу визначають три групи показників:

1) показники якості освітніх послуг;

2) показники збалансованості інфраструктури навчального закладу;

3) показники результатів інноваційного розвитку вищого навчального закладу (соціальні, економічні, екологічні і т. ін.) [2, с. 7–8].

До внутрішніх факторів, що стимулюють та впливають на становлення інноваційного клімату, треба віднести такі:

– висока кваліфікація професорсько-викладацького складу;

– багаті традиції вишів у галузі організації освітнього процесу, спортивні і культурні досягнення;

– наявність затребуваних напрямів підготовки кадрів;

– розвинена структура освіти після закінчення вишу: докторантура, аспірантура, пошукацтво, дисертаційні ради із захисту кандидатських і докторських дисертацій;

– розгалужена мережа філіалів;

– наявність потенціалу для додаткової професійної освіти;

– наявність баз практики студентів;

– надання вищим навчальним закладом допомоги в працевлаштуванні випускників;

– наявність монографій, навчальних посібників і науково-методичних розробок, друкованих з ініціативи викладачів;

– тенденції із збільшення обсягів НДР тощо.

Серед внутрішніх факторів, що стримують або обмежують створення у виші інноваційного клімату, можна назвати такі:

– нез’ясованість критеріїв відбору змісту освіти;

– невідповідність наявних педагогічних технологій навчання і контролю сучасним вимогам до освітнього процесу і якості підготовки випускників;

– недостатній ступінь розвитку фундаментальних і прикладних наукових досліджень;

– розрив між теоретичним навчанням і практикою;

– слабка сприйнятливість професорсько-викладацьким складом інновацій у різноманітних напрямах удосконалення діяльності вишу;

– відсутність ефективної системи залучення студентів до НДР і використання результатів досліджень в освітньому процесі;

– слабка популяризація досягнень вишу (наукових шкіл, досягнень випускників);

– дефіцит фінансування діяльності, недостатній розвиток матеріально-технічної бази, інформаційного і науково-методичного забезпечення освітнього процесу, що модернізується;

– неефективність чинної системи профорієнтації;

– невідповідність рівня професорсько-викладацького складу вимогам, що зростають, до якості підготовки студентів;

– низький рівень зарплатні професорсько-викладацького складу;

– старіння викладацького корпусу;

– непрестижність вишу та ін.

Інноваційну спрямованість модернізації вищої освіти значною мірою зумовлюють різноманітні фактори зовнішнього соціокультурного середовища. Серед них:

– політичні (наявність цільового держзамовлення на розробку і реалізацію державної програми в галузі молодіжної політики);

– економічні (кризові явища в економіці);

– демографічні (падіння народжуваності, криза родини та ін.);

– культурно-моральні (моральна деградація, зниження рівня загальної культури й освіченості молоді);

– зростання значущості вищої освіти у світі;

– наявність конкурентів на освітньому ринку.

Указані фактори у своїй сукупності детермінують формування інноваційного клімату в конкретному виші.

Рис. 1. Кількість науково-педагогічних працівників вишів України, осіб

(розраховано авторами за даними [8])

Можна зробити деякі узагальнення стосовно особливостей процесу формування інноваційного клімату у виші:

1. Специфіка діяльності вишу (це стосується, насамперед, технічних університетів та інститутів) проявляється в тому, що вони виступають водночас і як креативна складова, і як виробнича, тобто вищі навчальні заклади не тільки «продукують ідеї» на рівні теоретичних положень, концепцій або наукових обґрунтувань. Вони доводять їх до статусу «готової продукції» у формі експериментальних і дослідних зразків, технологій, програм, технічних описів абометодичних розробок (крім того, і на цьому потрібно особливо наголосити, виші безпосередньо беруть участь – більшою або меншою мірою – у фінансуванні основних робіт, пов’язаних із процесом інноваційної діяльності, а отже, є безпосереднім інвестором інноваційних проектів). Таким чином, вищі навчальні заклади в цьому контексті виконують фактично три різні функції:

– генерування інновацій;

– продукування інновацій;

– забезпечення умов для поширення інновацій [2, c. 43].

Рис. 2. Загальна потенційна кількість осіб,

що займаються науково-інноваційною діяльністю

(розраховано авторами за даними [8])

2. Оскільки виш є стійкою цілісною системою, то й сукупність зв’язків між усіма її ланками залишається також незмінною впродовж усього «виробничого процесу». Це означає, що протягом усіх етапів інноваційної діяльності вишів їхнє ендогенне середовище залишається також незмінним, а отже, категорії«інноваційний клімат вишу» та «інноваційний потенціал вишу», які ідентифікуються наявністю/відсутністю «інформаційних» та «регламентуючих» зв’язків, фактично стають тотожними.

3. Кожний виш, як правило, має кілька наукових шкіл, що представляють різні галузі науки. Очевидно, що освітня та наукова діяльність навчального закладу формує і розвиває стійку систему взаємозв’язків між такими школами (у першу чергу, на основі міждисциплінарних зв’язків), змушує професорсько-викладацькі колективи різних кафедр спільно працювати над розв’язанням тих чи тих завдань. У свою чергу, така співпраця науковців, які представляють різні галузі науки, приводить до:

– виникнення всередині вишу ефекту «інноваційного тиску»;

– виникнення ефекту «конвергенції інновацій» [1, с. 57].

4. Наявність цілої мережі розвинених зв’язків із науково-дослідними та проектно-конструкторськими інститутами, промисловими підприємствами, а також іншими вишами формує своєрідне «специфічне поле», основною «субстанцією» якого є спеціальна інформація (вона акумулює техніко-економічну, технологічну та іншу спеціальну інформацію) та інформація креативного характеру (указує на проблеми і способи їх розв’язання, сприяє з’ясуванню та розробленню стратегій інноваційного розвитку. Очевидно, що наявність такого «поля» має визначальний вплив на формування екзогенного середовища функціонування вишу. Потрібно зауважити, що взаємодія ендогенного і екзогенного середовищ функціонування вищого навчального закладу призводить до виникнення ефекту «зовнішнього інноваційного тиску» [2, с. 35]. Діяльність кожного вишу передбачає поєднання трьох основних напрямів: «освіта», «наука» і «продукування новацій». Безумовно, що між цими напрямами існує певна залежність та взаємозумовленість, яка формує цілісну систему причинно-наслідкових зв’язків. Так, рівень «наука» значною мірою детермінований рівнем «освіта»,сформуваному у виші. Це пояснюється тим, що висока «концентрація» науково-педагогічних працівників, а також наявне організаційне, інституційне та інформаційне забезпечення створюють усі необхідні умови для активної та ефективної наукової діяльності вишу. З іншого боку, своєрідним кількісним показником результативності науково-дослідної роботи, здійснюваної в вищому навчальному закладі, виступає третій напрям його діяльності – «продукування новацій».

Із рис. 3 бачимо, що 7335,9 тис. грн є власними коштами замовників науково-інноваційних розробок, 994,8 тис. грн іноземних інвесторів і лише 224,3 тис. грнфінансування з державного бюджету України.

Рис. 3. Аналіз фінансування науково-інноваційної діяльності вишу

(розраховано авторами за даними [8])

Окреслені залежності між основними напрямами діяльності вишу формують цілісну ієрархічну систему рівнів: 1-й – рівень «освіта»; 2-й – рівень «наука»; 3-й –«продукування новацій» (рис. 4). Очевидним є той факт, що між зазначеними рівнями існують не тільки прямі зв’язки, але й так звані «додатні зворотні зв’язки», тобто результати діяльності вищого навчального закладу за третім напрямом – напрямом «продукування новацій» – неодмінно впливають і на його другий напрям – рівень «наука», відповідно посилюючи або послаблюючи його. Аналогічна залежність існує і між другим та першим рівнями: «наука» – «освіта». Іншими словами, успіх або неуспіх вишу у продукуванні новацій неодмінно впливає як на рівень науки, так і на якість освіти в цьому навчальному закладі, відповідно підвищуючи або знижуючи їх. Така ієрархія складових вишу багатьма науковцями трактується як його інноваційний потенціал [2].

Рис. 4. Основні складові процесу формування інноваційного потенціалу вишу

(розроблено авторами за даними [8])

Дотримуючись такого підходу, можна зробити деякі висновки:

1. Необхідною умовою формування інноваційного клімату вищого нав-чального закладу є наявність у його діяльності трьох складових: «освіта», «наука» і «продукування новацій».

2. Стійка система вертикальних активних зв’язків між «освітою», «наукою» і «продукуванням новацій» у вищому навчальному закладі забезпечується ефективною системою горизонтальних зв’язків між його структурними підрозділами (кафедрами).

Висновки та перспективи наукових розробок у цьому напрямі.  Інноваційна діяльність у вищому навчальному закладі не відбувається сама собою. Для її здійснення необхідні певні сприятливі фактори, серед яких найважливішу роль відведено формуванню інноваційного клімату у виші. До зовнішнього інноваційного клімату належить політика держави у сфері законодавства та податкової системи, попит виробництва і бізнесу на продукти інноваційної діяльності вишу. Важливим елементом зовнішнього інноваційного клімату у виші є також якість підготовки студентів, оскільки від неї залежить успішність реалізації інноваційних освітніх програм у вищих навчальних закладах. Важливою складовою внутрішнього інноваційного клімату виступають ініціативні висококваліфіковані працівники, здатні генерувати і впроваджувати нові ідеї, а також грамотні керівники, готові адекватно сприймати необхідність змін і здатні здійснювати організаційні та управлінські інновації у виші.

Список використаних джерел:

1. Барбаш В. А. Інноваційне середовище на базі університету дослідницького типу [Електронний ресурс] / В. А. Барбаш, К. О. Бояринова. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/ e-journals/PSPE/2008-2/Boyarinova_208208.htm

2. Пащук О. В. Інновації на ринку освітніх послуг в Україні / О. В. Пащук // Вісник Інституту економічного прогнозування. – 2004. – № 1. – С. 77–81.

3. Маркетинг. Менеджмент. Інновації: монографія / [за ред. д. е. н., проф. С. М. Ілляшенка]. – Суми: Папірус, 2010. – 624 с.

4. Інноваційний поступ України в економічному просторі: монографія / [за ред. д. е. н., проф. С. Ю. Хамініч]. – Дніпропетровськ: Вид-во Маковецький Ю. В., 2011. – 356 с.

5. Оксентюк Р. Особливості методів просування інформаційного продукту в мережі Інтернет [Електронний ресурс] / Р. Оксентюк // Соціально-економічні проблеми і держава. – 2011. – Вип. 1 (4). – Режим доступу: http://www.sepd.tntu.edu.ua/images/stories/pdf/2011/ 11orapmi.pdf

6. Семенюк С. Б. Дослідження кон’юнктури ринку освітніх послуг вищих навчальних закладів: монографія / С. Б. Семенюк. – Тернопіль: Вектор, 2009. – 160 с.

7. Хамініч С. Ю. Освітній менеджмент в умовах інноваційного розвитку економіки України: монографія / С. Ю. Хамініч, В. М. Климова. – Дніпропетровськ.: Вид-во Маковецький Ю. В., 2012. – 96 с.

8. Підготовка наукових кадрів у 2012 р.: Статистичний бюлетень. – К.: Держкомстат України, 2012. – С. 4–5.