Даниляк Лідія Ярославівна

Львівська державна фінансова академія, Україна

КОМПЛЕКСНА ОЦІНКА ФІНАНСУВАННЯ СИСТЕМИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’ Я В УКРАЇНІ

Система охорони здоров’я в Україні є децентралізованою, оскільки обласні, районні та місцеві органи влади несуть фінансову та управлінську відповідальність за надання медичних послуг у межах їхнього адміністративного суб’єкту. Проте, керівництво з планування охорони здоров’я забезпечується Міністерством охорони здоров’я. Фінансування охорони здоров’я складається з трьох взаємопов’язаних завдань:

· Збір доходівстосується джерел фінансування на охорону здоров’я, видів стратегії збору доходів, а також агентів, які збирають ці доходи. Всі кошти на охорону здоров’я, за винятком внесків донорів, збираються в тій чи іншій формі з населення.

· Об’єднання коштіввключає в себе накопичення коштів і управління коштами, зібраними з окремих осіб або з домогосподарств таким чином, що дозволяє забезпечити ширший доступ людей до необхідної медичної допомоги і захисту їх від ризику самостійної сплати повної вартості медичної допомоги в разі хвороби. Об’єднання коштів традиційно називається «страховою функцією» в рамках системи охорони здоров’я.

· Придбання медичних послугє механізмом, за допомогою якого державні та приватні установи, які мають фінансові ресурси, передають їх тим, хто надає медичні послуги, своїм бенефіціарам. Придбання може здійснюватися пасивно (наприклад, відповідно до заданих бюджетів) або стратегічно (за рахунок постійного пошуку низької вартості і високої цінності послуг).

Міністерство охорони здоров’я напряму фінансує тільки вертикально керовані послуги, такі як онкологія, контроль народжуваності, служби по ОХМД, ВІЛ/СНІД та ТБ. На додаток до структури, керованої МОЗ, міністерства оборони, транспорту та внутрішніх справ мають свої власні медичні заклади, які надають послуги їхнім працівникам та членам їх сімей.

Згідно з даними Рахункової палати, щорічно більш як 50% бюджетних асигнувань використовується з порушенням; заміщення безоплатної медичної допомоги платною та корупція; невелика питома вага офіційної плати за медичні послуги та доброчинні благодійні внески у загальній структурі витрат (3,5–4%, а по відношенню до бюджетних витрат – близько 6%). На цьому тлі механізм вирішення проблеми гарантування якісної й ефективної медичної допомоги не може повною мірою відповідати потребам сьогодення і задовольняти інтереси як громадян, так і суб’єктів надання медичної допомоги.

Загальні витрати на національну систему охорони здоров’я в розрахунку на душу населення по паритету купівельної спроможності у дол. США в Україні у 5,5 разів нижчі, ніж у Європейському регіоні, в 3,9 разів – у Європейському Союзі, майже вдвічі – у Польщі. Головна відмінність полягає також у тому, що в Україні основним джерелом доходів системи охорони здоров’я є загальні податки – 52,8% від загальних витрат, частка добровільного медичного страхування для окремих категорій населення – на рівні 0,6%, в той час, коли у Німеччині 87,6% витрат забезпечується за рахунок коштів медичного страхування.

Протягом 2012–2013 рр. у сфері охорони здоров’я основні зусилля держави спрямовано на реформування системи медичного обслуговування населення, що є одним з пріоритетів сучасної соціальної політики та невід’ємною складовою соціально-економічних перетворень української держави в цілому, про що наголошено у Програмі економічних реформ на 2010-2014 роки “Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава”.

Найбільшу питому вагу у структурі видатків займає оплата праці з нарахуваннями (на рівні 45,2–90,6%) та енергоносії (4,6–14,7%). Видатки на медикаменти та перев’язувальні матеріали коливаються в межах від 15,0% (діагностика і лікування захворювань із впровадженням експериментальних і нових медичних технологій) до 2,6% (спеціалізована консультативна амбулаторно-поліклінічна допомога), тобто практично переважають видатки на оплату праці, а не забезпечення лікувального процесу. У 2012 р. кінцеве споживання фінансових коштів системи охорони здоров’я з місцевих бюджетів забезпечувалося переважно на рівні двох основних постачальників медичних послуг: лікарень (76,8%) і закладів, що надавали амбулаторно-поліклінічну, швидку та невідкладну медичну допомогу (15,2%), тобто збережено тенденцію до зростання видатків на надання стаціонарної медичної допомоги в лікарнях. В Україні щороку на душу населення витрачається 519 $ (паритет купівельної спроможності), у т.ч. за рахунок державних джерел – 294 $ (паритет купівельної спроможності), що значно нижче, ніж у країнах Європейського регіону (відповідно 2241 і 1674). Це дуже важливий індикатор, адже його зміна впливає на очікувану тривалість життя населення, що підтверджено міжнародними дослідниками. Щодо загальних видатків на охорону здоров’я на душу населення України, то у 2010 р. вони становили 1850,3 грн., відносно обмінного курсу НБУ – 199,3 дол. США (для порівняння: Данія – 6422, Швеція – 4710, Франція – 4691, Німеччина – 4668, Чеська Республіка – 1480, Польща – 917 дол. США), тобто рівень загальних витрат на охорону здоров’я був у десятки разів нижчим, ніж у країнах ЄС. Якщо порівнювати цей показник з аналогічним у країнах колишнього Радянського Союзу, то Україну випередили Російська Федерація (525 $), Казахстан (393 $), Азербайджан (332 $), Білорусь (320 $), Грузія (272 $) [1].

Вагомим шляхом поліпшення стану ефективності діяльності організації сфери охорони здоров’я є належне фінансування не лише оплати праці працівників, а і реконструкції закладів оновлення матеріально-технічної бази, програм боротьби із невиліковними, небезпечними та масовими захворюваннями, забезпечення закладів охорони здоров’я та окремих груп громадян спеціалізованими препаратами та ліками.

Список використаних джерел:

1. Матеріали інформаційного сайту Healthsystems2020 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.healthsystems2020.org