Харченко Тетяна Олександрівна

Сумський національний аграрний університет, Україна

ІНСТИТУЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

Національні економіки розвинутих країн світу досягли високого рівня економічного зростання, визначивши інноваційний шлях розвитку пріоритетним та забезпечивши йому державну підтримку. В Україні, через неузгоджену діяльність державних структур, які регулюють питання пов'язані з інноваційною політикою держави, простежується тенденція стрімкого технологічного відставання країни.

Діюче законодавство в сфері інноваційної діяльності забезпечує нормативне регулювання суб’єктів інноваційної системи законодавчими актами різних рівнів. В складі правового інструментарію державного регулювання діють кодекси, закони, постанови Верховної Ради, Укази Президента, постанови тарозпорядження Кабінету Міністрів, накази міністерств та комітетів, що, з одного боку, забезпечує достатню законодавчу базу для становлення України на інноваційний шлях розвитку, а з іншого, – зменшує ефективність функціонування правових механізмів через їх неузгодженість між собою.

Указом Президента України «Про Стратегію економічного та соціального розвитку України «Шляхом європейської інтеграції» на 2004–2015 роки» №493/2004 від 28.04.2004 р. затверджено інноваційний розвиток національної економіки [1]. Відповідно до зазначеної Стратегії, однією з умов формування інноваційної моделі розвитку є впровадження нових наукових знань та технологій, які забезпечать щорічне зростання валового внутрішнього продукту. Статтею 34 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» регламентується фінансування наукової та науково-технічної діяльності шляхом базового та програмно-цільового фінансування за рахунок державного бюджету [2]. При цьому, видатки на наукову та науково-технічну діяльність повинні становити не менше 1,7% валового внутрішнього продукту країни. Проте, починаючи з 1991 р. ця норма не виконується, а розмір фінансування наукової та науково-технічної діяльності складає лише 0,3–0,5% ВВП, що чинить головну перепону для становлення її економічної функції, якої вона набуває при бюджетному фінансуванні більше за 0,9% ВВП [3, с. 13]. Виходячи з вище наведеного, ми можемо зазначити, що обираючи стратегію інноваційного розвитку держави, на законодавчому рівні повинні бути затверджені заходи для фінансового забезпечення наукової та науково-технічної діяльності не менше 1% ВВП, що створить передумови розвитку комерційного використання нових знань та технологій.

Реалізація державної інноваційної політики в України відбувається через головні та спеціально уповноважені центральні органи виконавчої влади, до складу яких відносяться: Державне агентство з інвестицій та управління національними проектами України; Державне агентство з питань науки, інновацій та інформатизації України; Державне агентство України з управління державними корпоративними правами та майном; Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України; Міністерство економічного розвитку і торгівлі в Україні (має окремі суміжні повноваження у цій сфері); інші органи державної влади, що здійснюють окремі повноваження по реалізації в рамках своєї компетенції [4, с. 38].

Різноманітні відомства, які представляють означені вище органи, в процесі реалізації державної інноваційної політики стикаються з проблемою розмитості функцій кожного, а в деяких випадках і дублювання, що ускладнює визначення відповідальної особи та призводить до нецільового використання бюджетних коштів. Інституційний характер мають недоліки в сфері управління розробкою та реалізацією інноваційних програм, які знаходять своє відображення в недосконалій правовій та методичній складових. Всі наведені чинники призвели до відсутності виваженої довгострокової політики і, як наслідок, спричинили погіршення стану інноваційної сфери та інноваційної культури суспільства [3, с. 14].

Тому набуло гостроти та актуальності питання вдосконалення законодавчої бази, яка регулює розробку та впровадження державних інноваційних програм через вдосконалення окремих етапів програмно-цільового планування. Для корегування існуючих засад функціонування цільових програм інноваційного розвитку та створення дієвих механізмів їх впровадження варто долучати економістів, юристів, представників законодавчої та виконавчої гілок влади, які розуміють сутність явищ, закономірність внутрішніх та зовнішніх зв'язків правових елементів та володіють інформацією про напрями і тенденції, які формують сучасне економічне середовище.

Список використаних джерел:

1. Указ Президента України «Про Стратегію економічного та соціального розвитку України «Шляхом європейської інтеграції» на 2004–2015 роки» №493/2004 від 28.04.2004 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/ show/493/2004

2. Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність» № 1977-XII від 13.12.1991 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1977-12

3. СтратегіяінноваційногорозвиткуУкраїнина 2010–2020 рокив умовахглобалізаційнихвикликів/ авт.упоряд.:Г. О. Андрощук,І. Б. Жиляєв,Б. Г. Чижевський,М. М . Шевченко. –К. : Парламентськевид-во, 2009. – 632 с.

4. Аналіз законодавства України у сфері досліджень, розробок та інноваційної діяльності та пропозиції щодо доповнень до законодавства. Проект ЄС «Вдосконалення стратегій, політики та регулювання інновацій в Україні». – К. : Фенікс, 2011. – 350 с.