К. е. н. Дучинський А. П.

Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, Україна

БАНКІВСЬКЕ ІНВЕСТИЦІЙНЕ КРЕДИТУВАННЯ РЕАЛЬНОГО   СЕКТОРУ ЕКОНОМІКИ

Розробляючи та здійснюючи інвестиційну політику, банки беруть активну участь у забезпеченні неперервності виробничих процесів, сприяють отриманню прибутку суб’єктів господарювання і використанню його на модернізацію та розширення виробництва, суспільне відтворення і нагромадження реального капіталу.

Інвестування є динамічним процесом, який відбувається на макро- , мезо- і мікрорівні . Якщо на рівні суб’єктів господарювання в остаточному результаті інвестування сприяє розширенню підприємницької діяльності, обсягів виробництва, то на рівні регіонів – примножується фінансовий результат від звичайної діяльності, валовий регіональний продукт, валова додана вартість (ВДВ), на рівні національної економіки – створюється новий ВВП, ВДВ, а також відбуваються якісні та кількісні зміни, що сприяють її інституційній трансформації, стабілізації розвитку, пожвавленню чи економічному зростанню.

Банківське інвестиційне кредитування залежить від впливу зовнішніх та внутрішніх факторів. Важливими серед зовнішніх по відношенню до банку чинників є загальний стан економіки країни, темпи росту ВВП, рівень цін, рівень доходів населення, збалансованість бюджету, напрямки грошово-кредитної політики центрального банку, потреба в кредитах банку його клієнтів, їх фінансовий стан та виробничий потенціал, рівень конкуренції серед фінансових інститутів тощо.

Фактори, що визначають внутрішню політику банку: кредитний потенціал банку – достатність ресурсної бази, стабільність залучення депозитів, ступінь ризику та прибутковості позик, відсоткова політика банку, професійна підготовка персоналу тощо.

Акцентуємо увагу на тому, що кредитна політика існує у взаємозв’язку з іншими політиками банку – валютною, депозитною, відсотковою, емісійною, інвестиційною. Так, завдяки депозитній політиці вдається залучати тимчасово вільні кошти економічних суб ’ єктів, підтримати ліквідність, сформувати ресурси банку, які виступають основою забезпечення кредитів. Економічні межі його інвестиційного кредитування визначаються заощадженнями, здійсненими і домашніми господарствами, і підприємствами. Завдяки інвестиційній політиці вдається ефективно розміщувати залучені заощадження.

Проблемою, що перешкоджає ефективному інвестиційному кредитуванню банків є помітна різниця між середньою рентабельністю промислових підприємств і середньою ставкою банківського кредитування. Вона у деякі роки (2010–2011 рр.) сягала більше двох разів.

Це обумовило низький платоспроможний попит на кредити з боку підприємств, що не можуть оплачувати банківські кредити. Отримуючи кредити, підприємства потрапляють у залежність від кредиторів. Це означає, що кредитні ресурси залишаються дорогими для виробничих підприємств. У зв’язку з цим, виникає проблема формування таких позичкових відсоткових ставок, які б відповідали рентабельності підприємств промисловості і сільського господарства, та були вигідними для позичальників.

Другою причиною розриву між фінансовим та нефінансовим секторами економіки є високий кредитний ризик з боку банків, пов’язаний не лише з низькою рентабельністю підприємств, але й з їх недостатнім технічним рівнем. Засоби виробництва на більшості підприємств є застарілими, зношеними і не дають можливості створювати конкурентоспроможну продукцію, реалізація якої забезпечувала б повернення кредиту, а часто навіть його обслуговування.

Одним з основних шляхів зниження кредитного ризику є всебічний і ретельний аналіз кредитоспроможності позичальника. Такий аналіз дозволяє надати керівництву банку якісну інформацію для ухвалення рішення про видачу кредиту у випадку, якщо фінансовий стан і репутація позичальника виявляться задовільними. Проте масовий негативний стан підприємств змушує банки йти на ризик і надавати кредити, страхуючи ризик заставою нерухомості позичальника.

Тобто виникає замкнене коло: скрутний стан національного виробництва потребує значних кредитів, які воно не може отримати через негативний стан підприємств.

Банківські установи стали використовувати такий сучасний спосіб інвестування як проектне фінансування ( project financing ), що реалізується через ринок цінних паперів або кредитний ринок [1; 2]. Проектне фінансування являє собою цільове кредитування позичальника для реалізації інвестиційного проекту, при якому забезпеченням платіжних зобов’язань є доходи від функціонування даного проекту, а також активи, що стосуються даного проекту.

Основним мотивом діяльності учасників інвестиційного проекту має бути вигода від упровадження проекту. Так, підприємство, якому не вистачає власних активів, не може використати їх як заставу для отримання іпотечного кредиту, тому пропонує банку взяти участь в реалізації інноваційного проекту як співучаснику, який має право на отримання своєї частки при успішній реалізації проекту. Банк може витратити власні кошти на фінансування або залучити їх з домашніх господарств через депозити.

Важливого значення набуває також проблема розподілу прибутку між учасниками проекту, що є спонукальним мотивом для ухвалення рішення банку щодо проектного інвестування.

Комплекс заходів при застосуванні проектного інвестування здійснюється на партнерських відносинах між учасниками інвестиційного проекту, кожен із яких має свою частку відповідальності і знає про свою частку в майбутніх доходах. Залежно від забезпечення фінансування поділяється на «чисте» проектне і комбіноване. При «чистому» фінансуванні не враховується кредитоспроможність і гарантії його учасників чи третіх осіб. Передбачається достатня ефективність самого проекту, його здатність завдяки доходам від реалізації покрити всі витрати. При комбінованому проектному інвестуванні його забезпечення відбувається як за рахунок кредитів, так і доходів від реалізації проекту.

Слід звернути увагу на способи участі банків в інвестиційному проектуванні. Загалом є паралельне (спільне) фінансування, коли кілька банків видають позички для реалізації проекту; незалежне паралельне фінансування, коли кожен із банків укладає із позичальником угоду і фінансує свою участь ( субпроект ); співфінансування (синдикатне), коли кредитори виступають як один синдикат; з наступним фінансуванням, коли великий банк є ініціатором кредитної угоди, а після видачі позики передає свої вимоги за заборгованістю іншому кредитору. За розробку кредитної угоди, видачу позики банк отримує винагороду від іншого кредитора, якому поступається даною угодою [1; 2]. Учасники інвестиційного проекту всі зазначені питання вирішують спільно в процесі підписання угоди.

Банківське інвестиційне кредитування займає важливе місце в діяльності банку і пов’язано зі значними ризиками. У той же час підприємства в сучасних скрутних умовах мають обмежені можливості для здійснення інвестиційної діяльності, тому потребують допомоги банків, що можливо лише завдяки встановленню між підприємствами і банками довірчих відносин.

Список використаних джерел:

1.              Кобычева О. С. Понятие банковского проектного финансирования и его классификация / О. С.  Кобычева //  Научный информационный журнал « Бизнес Информ ». – 2010. – № 10. – С. 101–108.

2.              Чайка О. Проблеми управління інвестиційними проектами на підприємствах та їх кредитування банками / О. Чайка // Банківська справа. – 2013. –   № 9–10. – С. 25–30.