К. психол. н. Іванова В. В., Запорожану М. І.

Мукачівський державний університет, Україна

ФОРМУВАННЯ ІНІЦІАТИВНОСТІ ЯК ВАЖЛИВОЇ ЯКОСТІ ОСОБИСТОСТІ ДИТИНИ

Ранній вік – це час, коли закладаються основи фізичного, психічного, особистісного розвитку людини. Втрати, допущені в цей період, непоправні в повній мірі в подальшому житті. Це ґрунтовно накладає особливу відповідальність на дорослих за долю зростаючої людини.

Формування гармонійно розвиненої особистості, виховання її соціальної спрямованості являє собою важливу задачу дитячої психології і дошкільної педагогіки. Тому багато вітчизняних та зарубіжних педагогів, психологів займаються дослідженнями особистості і розробкою шляхів її формування. Дослідженнями особистості в різних аспектах займались: Л. С. Виготський, О. М. Леонтьєв, Д. Б. Ельконін, Л. І. Божович, М. С. Каган та ін. Розвиток самостійності, як одного з критеріїв ініціативи, досліджували Г. М. Годіна, З. В. Єлісєєва.

У визначенні Л. І. Божович «Особистість – це людина, яка досягла певного, досить високого рівня свого психічного розвитку».  З цього визначення ми можемо зробити висновок про те, що людина, розвиваючись як особистість, не підкоряється безпосередньому впливу навколишнього середовища.

Стверджуючи себе як особистість, людина перебуває в постійному саморозвитку. Підкреслюючи момент саморуху у розвитку особистості, О.М.Леонтьєв звертав увагу, що особистість – це не результат прямого впливу зовнішніх обставин, людської спільноти «... вона виступає тим, що людина робить із себе, стверджуючи своє людське життя».

Таким чином, головна мета розвитку особистості – можливо більш повна реалізація людиною самої себе, своїх здібностей і можливостей, можливо більш повне самовираження і саморозкриття. Тому активність, ініціативність, прагнення до самореалізації – сутнісні характеристики особистості. Зміст поняття «особистість» у вітчизняній психології базується на принципі цілісності особистості, сформованому Л. С. Виготським, як принципі єдності афекту та інтелекту. Подальша конкретизація цього принципу зажадала введення третьої, опосередкованої ланки, а саме – вольової сфери особистості. «Воля, як вища психічна функція, виступає в ролі основи, що забезпечує взаємозв'язок і органічну єдність емоційної та інтелектуальної сфери психіки. Відмінною характеристикою самої волі виступає те, що вона носить характер осмисленої ініціативи, тобто вольовому акту властиві функції осмислення і спонукання дії» (Г. Г. Кравцов).

Про розвиток особистості дитини ми судимо по зміні провідного виду діяльності (емоційне спілкування, маніпулятивна, предметна діяльність, сюжетно-рольова гра, навчання), за класифікацією О. М. Леонтьєва і Д. Б. Ельконіна; по зміні її активності в соціальній ситуації розвитку (Л. С.Виготський), зміні її поведінкового репертуару (Е. Піклер), появі протиріч і кризових станів, поява нових якостей і властивостей особистості (Л. І. Божович).

Е. Еріксон в періодизації життєвого шляху особистості основними базисними новоутвореннями при повноцінному розвитку дітей перших семи років життя вважав довіру, автономність, ініціативність. У вітчизняній літературі розвиток базової довіри немовляти до світу і людей опрацьовано в теорії спілкування (М. І. Лісіна).

У «Довіднику по психології дітей та підлітків» ініціативність визначається, як «характеристика діяльності, поведінки та особистості людини, яка означає здатність діяти за внутрішнім спонуканням, на відміну від реактивності – поведінки, яка здійснюється за зовнішніми стимулами. Ініціативність показує розвиток діяльності та особистості, особливо на ранніх етапах розвитку (С. Мещерякова).

Ми вважаємо, що розвиток ініціативності вимагає доброзичливого ставлення дорослих, які повинні всіма силами підтримувати і розвивати цю якість особистості. Але ініціативність повинна бути розумною і морально виправданою.

Дуже часто батьки і педагоги надають негативний вплив на формування ініціативи. Так відомий педагог Лесгафт у своїй класифікації шкільних типів за основу прийняв «свободу у прояві почуттів і бажань або відсутність її». І виділив наступні типи особистості: лицемірний, честолюбний, добродушний, м'яко-забитий, злобно-забитий, пригноблений.

З шести представлених Лесгафтом портретів чотири (лицемірний, м'яко-і злобно-забитий, пригноблений) відносяться до дітей, які не знають свободи в розкритті своєї особистості. Цей високий відсоток дітей, які обмежені в своєму емоційному житті, на жаль, не може бути названий перебільшенням і в даний час. Але з усіх цих типів Лесгафт, як найбільш згубний, виділяє той сімейний уклад, який формує «м'яко-забитий» тип дитини. Він говорить про те, що якщо злобно-забитий тип розвивається в умовах грубого і різкого придушення почуттів і бажань дитини, де злоба є останнім захистом дитини від повного придушення особистості, то м'яко-забитий тип розвивається, навпаки, в ніжній, сентиментальній атмосфері тієї батьківської любові, яка з усіх боків охоплює дитя, не даючи ніякого простору для його особистої ініціативи. Батьки ніколи не примушують, а тільки прохають, тому дитина не може реагувати грубо або озлоблено на те, що їй не дають свободи. Дитині не потрібно думати, не потрібно вирішувати ніяких питань – все готово, все обдумано заздалегідь – і  дитині залишається тільки слухати батьків і виконувати їхні поради. Для почуттів дитини, для її бажань немає простору й ініціативі ні на чому проявитися.

За визначенням М. І. Лісіної, «Спілкування – взаємодія двох людей, спрямована на узгодження та об'єднання їх зусиль з метою налагодження відносин і досягнення загального результату».

Орієнтуючись на вимоги суспільства, знаючи закономірності розвитку особистості, педагоги і батьки у визначенні завдань, виборі способів взаємодії з дітьми повинні йти від дитини, зауважуючи, розкриваючи можливості її особистісного зростання і сприяючи розвитку особистості. У процесі спільного спілкування з дитиною важливо розуміти, визнавати і приймати її такою, яка вона є. У міру розвитку дитини спілкування потрібно будувати на принципах співробітництва, партнерства.

Про важливість такого ставлення до дитини говорить і М. І. Лісіна: «Відношення дорослих до дитини як до особистості – вирішальна умова становлення комунікативної діяльності. Відсутність такого ставлення або його недостатність перешкоджає виникненню комунікативних потреб і залишають дитину в стані «личинки», яка не реалізувала свою природну можливість стати людиною».

Так за класифікацією форм спілкування, розробленою М. І. Лісіною ми визначаємо, що у дітей третього року життя переважає ситуативно-ділова форма спілкування, а в кінці цього періоду починає формуватися позаситуативно-пізнавальна форма спілкування.

Підтримування даних форм спілкування в дітей третього року життя безпосередньо позначається на розвитку їх ініціативи. Спілкування тепер включається в практичну діяльність малюка і як би обслуговує його «справжні інтереси».

Пізнавальна активність, або допитливість – це прагнення якомога більше дізнатися про навколишній світ. Це й пізнавальна потреба, і збуджувана нею пізнавальна діяльність. Вона притаманна кожній дитині, проте її міра та спрямованість у кожного індивідуальна.

Пізнавальна активність не є вродженою. Вона формується протягом усього процесу свідомої життєдіяльності людини. Соціальне середовище – ось той ґрунт, від якого залежить, чи перетвориться ця потенційна можливість на реальну дійсність, рівень її розвитку також визначається індивідуально-психологічними особливостями дитини та умовами виховання.

Необхідною умовою розвитку ініціативної поведінки є виховання її в умовах розвиваючого, не авторитарного спілкування. Педагогічне спілкування, засноване на принципах любові, розуміння, терпіння і впорядкованості діяльності, стане умовою повноцінного розвитку позитивної свободи і самостійності дитини.

Ранній і дошкільний вік – сенситивний період для розвитку самостійності, і  надзвичайно важливо не допустити переходу природної прихильності маленької дитини до дорослих в аномальну особисту залежність. В безпорадності немовляти, писав Л.С. Виготський, таїться велика можливість «присвоєння» суспільно виробленого досвіду, розвиток загальнолюдських здібностей, культурно-історичний розвиток.

Ми вважаємо, що ініціативна дитина повинна вміти реалізувати свою діяльність творчо, проявляти пізнавальну активність.

Проблемі вивчення особистісних аспектів творчого мислення присвячені роботи Д. Б. Богоявленської. Специфіка підходу автора до дослідження даної проблеми полягає в безпосередньому вивченні особистісних факторів в самому процесі інтелектуальної діяльності. Відповідно даної концепції один з конкретних шляхів, що дозволяють реалізувати цей підхід, – виділення такої одиниці аналізу, яка спочатку являє собою нерозривну єдність особистісних і інтелектуальних характеристик. Такою одиницею аналізу є «інтелектуальна активність». У якості ж найбільш специфічного прояву інтелектуальної активності автор виділяє «інтелектуальну ініціативу», формою прояву якої є продовження розумової діяльності за межами необхідного.

Отже, ми вважаємо, що для ініціативної особистості характерно: довільність поведінки; самостійність; розвинена емоційно-вольова сфера; ініціатива в різних видах діяльності; прагнення до самореалізації; товариськість; творчий підхід до діяльності; високий рівень розумових здібностей; пізнавальна активність.

Ініціативна особистість розвивається в діяльності, для якої характерний високий рівень пізнавальної активності.