К. е. н. Моргулець О. Б.

Київський національний університет технологій та дизайну (Україна)

МОДЕРНІЗАЦІЯ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ ВНЗ

 

Більшість вітчизняних ВНЗ сьогодні переживають управлінську кризу, при­чиною цього є невідповідність існуючої системи управління новим умовам господарювання. Традиційне управління освітніми закладами сформувалося у радянський період, для якого характерна відсутність ринку і конкуренції ос­вітніх послуг, стабільне фінансування з боку держави та перевищення попиту над пропозицією. Нині ситуація змінилася – ВНЗ стали суб’єктами ринкової економіки, з принципово новими проблемами, серед яких вагоме місце займає комерційна складова діяльності. Інтеграція у світовий освітній простір також висуває нові вимоги до системи управління ВНЗ.

Аналіз процесів управління освітньою системою в період трансформації показує, що однією з причин кризи стала невідповідність нових форм і змісту уп­равління моделі, що склалася протягом десятиліть. ВНЗ зіткнулися зі значними проблемами адаптації до нового соціально-економічного середовища. Система управління ВНЗ не склалася як специфічна діяльність, яка характеризується власною структурою, механізмами і процесами. Не з'явилися у вишах й кваліфі­ковані професіонали-управлінці. Позначається також й те, що існуючі моделі університетського управління багато в чому обумовлені спадщиною минулого. Створені в інших умовах, радянські виші не були зорієнтовані на досягнення економічного результату шляхом найкращого задоволення споживчого попиту та досягнення мінімального рівня витрат. Вони були націлені насамперед на виконання державних планів. Звідси завищена чисельність персоналу, низька «продуктивність», неконкурентоспроможність фахівців («виробленої продук­ції») тощо. Якщо в стабільній плановій економіці ці фактори не грали значної ролі і нівелювалися на загальнодержавному рівні, то в кризових умовах вони різко погіршили становище вишів [1].

В результаті класична система управління ВНЗ стала неефективною, а ба­жання за будь-яких умов зберегти фінансову стабільність тільки завдає шкоди якості освітньої та науковій діяльності. Навчальні підрозділи замість того щоб опікуватися якістю результатів своєї діяльності, змушені вирішувати питання фі­нансової самоокупності, в чому вони не є компетентними. Вимушена комер­цій­на діяльність вишів погано накладається на традиційну структуру управління.

Разом з тим, реформування системи управління ВНЗ набуває особливої актуальності в зв’язку з прийняттям нового Закону України «Про вищу освіту», за яким ВНЗ отримали значну автономію в академічних, фінансових та орга­ніза­ційних питаннях. Це забезпечило право вишів самостійно формувати бажа­ну систему управління, обирати методи й інструменти управління та нести пов­ну відповідальність за результати своєї діяльності.

Усвідомлюючи необхідність реформування, деякі ВНЗ уже почали модер­ні­зо­­вувати власну систему управління, проте за відсутності досвіду та чіткого розуміння проблеми і шляхів її вирішення, ці зміни проходять безсистемно і не приносять очікуваних результатів. Все це змушує керівників вишів шукати шля­хи і випробовувати сучасні інноваційний підхід до вдосконалення системи управління.

Таким чином, з’явилася потреба в новій ідеології управління і конкретних практиках, що дозволяють ефективно управляти ВНЗ в умовах несформованого ринку освітніх послуг та впровадження інновацій.

Разом з тим, ставши суб’єктами ринку основна мета ВНЗ не змінилася, виші повинні служити задоволенню потреб особистості в інтелектуальному, культурному і моральному розвитку, а також задоволенню соціально-економіч­них потреб суспільства, науково-технічний і соціальний прогрес якого немож­ли­вий без всебічно освічених і професійно підготовлених фахівців усіх рівнях.

Останнім часом на розвиток управління вітчизняної системи вищої про­фесійної освіти починають впливати принципово нові виклики, раніше харак­терні для розвинених країн. До них прийнято відносити високу динамічність ситуації, зростання конкуренції на ринку освітніх послуг, процеси глобалізації, зміну системи вимог до вищої освіти з боку споживачів, дефіцит кваліфіко­ва­них кадрів тощо. В таких умовах портрет «успішного» вишу почав зміню­ватися. Типовими стали такі риси, що поступово виділяють і формують нову управлінську парадигму:

 1) висока активність і випереджальний розвиток практично по всіх на­прям­ках діяльності, що в першу чергу стосується формування обґрунтованої стра­тегії розвитку, повноцінного входження в Болонський процес, збільшення обсягу та якості діяльності, а також поліпшення системи внутрішнього управ­ління. Для кращих вишів характерна не реакційна поведінка на зміну ситуації, а випереджальна;

2) превалювання стратегічного підходу до управління розвитком вишу, в тому числі домінування стратегічних цілей, системне планування інновацій, по­слідовна відмова від малоефективних і неперспективних напрямів діяльності, орієнтація у своєму розвитку на кращий вітчизняний та зарубіжний досвід;

3) збереження стратегії диверсифікації лише в зонах, в яких у вишу є стійкі конкурентні переваги, а також послідовний перехід до стратегій диференціації, лідерства за іміджем і якістю надаваних послуг;

4) розвиток на основі принципу дотримання балансу інтересів із зовніш­німи контрагентами, а також між різними рівнями управління вишу [2].

Об'єктивним фактором змін, що відбуваються у сфері управління вищою освітою, є процеси глобалізації. В галузі вищої освіти процес глобалізації проявляється в формуванні єдиного інтегрованого міжнародного освітнього простору, що сприяє вільному руху інтелектуальних ресурсів, створенню спіль­них міжнародних навчальних програм і проектів, виникненню інтеграційних діалогових процесів у вищій школі.

Результатом змінених умов у сфері вищої освіти можна вважати високу конкуренцію окремих вишів за лідируючі позиції в якості освіти, прагнення до економічної ефективності та статусної рентабельності, переорієнтація інститу­тів освіти на споживача – державу, здобувачів, роботодавців. У цих умовах з'явля­ється необхідність розширення джерел фінансування. Практики-управ­лінці в освітній сфері роблять висновок про те, що, чим більше існує джерел фінансування, тим більш стійким буде положення ВНЗ в ситуації стрімко мінливого зовнішнього середовища [3].

В умовах ринкового реформування умовно можна визначити дві основні моделі поведінки ВНЗ. За моделі консервативної поведінки виш в чомусь інер­ційний: він зберігає переважно сформовані зв'язки і вирішує виникаючі проб­леми традиційним чином, а якщо це неможливо, чекає вирішення їх на держав­ному рівні. Основою моделі активного пристосування є ставка на власні сили, причому не стільки на власні ресурси, скільки на вміння самостійно спрогно­зувати розвиток ситуації і, не чекаючи допомоги держави, прийняти відповідні кроки [1].

Таким чином, на сьогоднішній день актуальною є проблема формування інноваційного управлінського середовища у вишах, під яким розуміється ство­рення необхідних умов для розробки та впровадження новацій. Головне, що все більшою мірою відрізняє управління ВНЗ в сучасних умовах, – це праг­нення до інновацій і зміна управлінської парадигми заснованої на автономії вишу. Без цього жоден виш в умовах конкурентного середовища вижити не зможе.

 

Список використаних джерел: