К. е. н. Скрипник Н. Є., Іванчикова Я. М.

Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара (Україна)

ІННОВАЦІЙНА ДЕТЕРМІНАНТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

Глобалізація, яка сьогодні охоплює всі сфери життя суспільства, характери­зується не тільки розширенням інтеграції, співпраці, але і загостренням конку­рен­ції між державами, культурами, економіками. Наростаюча тенденція глобалізації практично всіх сфер життєдіяльності, особливо економічної, збільшила масштаби інтеграції і кооперації і в той же час підсилила міжнародну конкуренцію. Питання визначення ключових факторів забезпечення конкурентоспроможності національ­ної економіки є принципово важливими, виходячи з відкритості української еко­номіки за умов поступового зменшення значення традиційних конкурентних переваг у світовій торгівлі.

Значний внесок у дослідження проблем конкурентоспроможності зробили такі вчені, як Е. Вогель, Е. Ворнер, П. Кругман, М. Портер, Дж. Стренд, Дж. Харт, Я. Базилюк, О. Білорус, В. Геєць, Б. Кваснюк, І Крючкова, М. Кизим, О. Шви­да­нен­ко, О. Шнипко та інші. Засновник теорії конкурентоспроможності націй М. Пор­тер розглядає конкурентоспроможність країни як наявність, збереження і роз­виток її конкурентних переваг в умовах динамічної міжнародної конкуренції, в якій головну роль відіграють інновації. Основними факторами конкурентоспро­мож­ності сучасному постіндустріальному суспільстві є не традиційні переваги (наявність ресурсів, вигідне геополітичне становище тощо), а нові – конкурентні переваги, пов’язані з розвитком інтелектуального капіталу [1].

Таким чином, основою сучасної глобальної конкуренції є переваги, які засновані на науково-технологічних досягненнях і інноваціях. Рівень розвитку науки, наукоємних технологій, освіти та інформаційного середовища – це ті фак­тори, які визначають положення держави в глобальній конкуренції. Вони визна­чають спроможність державного господарського механізму генерувати високу інноваційну активність. Нові технології забезпечують зростання ефективності вироб­ницт­ва та дозволяють досягнути головної умови національної конкуренто­спро­можності – виробництва товарів та послуг, які відповідають вимогам світових ринків.

На нашу думку, стрижнем української моделі національної конкурентоспро­можності є її порівняльні та технологічні конкурентні переваги. Серед них особливо виділяються: вигідне геоекономічне розташування країни; різноманітні запаси природних ресурсів; численні кваліфіковані трудові ресурси; потужна матеріально-технічна база; наявність в деяких галузях промисловості, особливо в аерокосмічній, унікальних передових технологій, які спираються на розвинутий науковий та високий інтелектуальний потенціал виробничого персоналу. Однак реалізація національних конкурентних переваг на практиці ускладнюється цілим рядом конкурентно уразливих місць у вітчизняній економіці.

Незважаючи на доволі значні здобутки науковців у вивченні проблеми кон­ку­рен­тоспроможності національної економіки, ми пропонуємо уточнення та узагаль­нен­ня даної економічної категорії: конкурентоспроможність національної еконо­мі­ки це здатність соціально-економічної системи реалізувати ресурсний, технологіч­ний, інноваційний, соціалізаційний потенціали для задоволення потреб сучасного економічного розвитку суспільства відповідно до умов глобалізованого світу.

Проблема формування висококонкурентної національної економіки є на сьогодні ключовою, оскільки практика свідчить про те, що більшість вітчизняних суб’єктів господарювання виявились неконкурентоспроможними на світових ринках, що зафіксували дані рейтингів авторитетних міжнародних організацій, згідно з якими Україна посідає одне із останніх місць серед країн, представлених у цих дослідженнях.

У міжнародних рейтингах конкурентоспроможності Україну традиційно зараховують до країн, які розвиваються та характеризуються підвищеною полі­тичною і економічною нестабільністю, несприятливим інвестиційним кліматом і високими ризиками господарської діяльності.

За даними рейтингової оцінки глобальної конкурентоспроможності Всесвіт­нього економічного форуму (ВЕФ) протягом 2004-2006 рр. позиції України по­сили­лися і вона піднялася у рейтингу з 86 до 69 місця, а за 2007-2011 рр. втратила 20 позицій у рейтингу, опустившись на 89 місце у 2010 р із 139., і піднялася на 13 позицій у 2014 р., піднявшись на 76 місце із 144 [2].

Серед 12 детермінант, які враховуються при визначенні рейтингу за індексом глобальної конкурентоспроможності ВЕФ, найбільш негативно вплинув на рівень конкурентоспроможності України субіндекс факторів інноваційного розвитку. За результатами розрахунків 2014 р. Україна за оцінкою інноваційної діяльності посіла 92 місце, піднявшись порівняно з минулим роком 3 позиції у рейтингу, а порівняно з докризовим 2007 р. втратила 26. При цьому вдалося призупинити стрімке падіння (на 31 пункт у 2008 р., на 27 пунктів у 2009 р.) важливої складової субіндексу – підтримка урядом розвитку передових технологій. Незважаючи на негативну тенденцію до зниження можливостей для інновацій в Україні, в 2014 р. намітилися позитивні зрушення у напрямку відновлення співпраці між науковою і виробничою сферою. Частка підприємств, що впроваджували інновації, зросла до докризового рівня 2007 р. та становила 11,5% від загальної кількості промислових підприємств у 2010 р., у 2013 р. зросла до 13,6% [3].

Проаналізуємо основні причини критичного відставання в інноваційній сфері. У 2013 р. питома вага виконаних наукових та науково-технічних робіт у ВВП України склала лише 0,81% (у 2003 р. – 1,24%), що значно нижче ніж у країнах-членах ЄС. Зокрема у Фінляндії цей показник складає – 3,87%, Австрії – 2,75%, Великобританії – 1,81 %, Естонії -1,48%. Згідно стратегії ЄС «Європа – 2020» даний показник має перевищувати 3% від ВВП, з яких дві третини – фінансу­ватимуться за рахунок приватного сектору. У 2013 р. частка видатків державного бюджету на наукову та науково-технічну діяльність у ВВП України скоротилася до 0,34% проти 0,37% у 2012 р., у той час як у Фінляндії вона зросла до 1,17% (проти 1,13 у 2012 р.), у Південній Кореї – до 1,09%, Данії – до 1,01%, Німеччині – 0,93%. Україна залишається серед країн з мінімальною кількістю заявок на винаходи відповідно до міжнародної угоди про патентну кооперацію (у 2010 р. лише 1 заявка), у той час як максимальна кількість заявок зареєстрована за під­приємствами з США – 29,7% від загальної кількості заявок у світі [4; 5].

Нажаль Україні не вдалося посилити свої позиції у світових рейтингах оцінки глобальної конкурентоспроможності.

В умовах загострення глобальної конкуренції, наростання стратегічних ви­кли­ків суспільству та економіці України зростає необхідність дослідження націо­нальної конкурентоспроможності як процесу, що відбувається під впливом цілої сукупності факторів, які постійно розвиваються та змінюються.

Пріоритетним напрямом зміцнення конкурентоспроможності національної економіки є посилення інноваційного вектора економічної динаміки як функції поліп­шення макроструктурних пропорцій економіки та оптимізації відтворюваль­них процесів, зокрема – через інструменти інвестиційної, податкової та амортиза­ційної політики держави і визначення відповідних пріоритетів державної політики нагромадження.

Список використаних джерел:

2.  The Global Competitiveness Report 2014–2015 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www3.weforum.org/docs/WEF_GlobalCompetitivenessReport_2014-15.pdf

3. Наукова та інноваційна діяльність (1990–2013). [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ukrstat.gov.ua

4. OECD [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.oecd.org

5. Європейська комісія. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ec.europa.eu