К. е. н. Кошевий М. М., Головко Д. Д.

Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара (Україна)

Економічна стійкість підприємства, її моделі та методи визначення

В загальному сенсі економічна стійкість – це стан економічної системи, що розвивається, за якого всі її елементи знаходяться у рівновазі. По відношенню до підприємства економічна стійкість – це його спроможність зберігати загальну рівновагу усіх підсистем в процесі свого розвитку.

Концепція економічної стійкості передбачає максимальне значення зростання економіки підприємства при мінімальному відхиленні економічної системи (підприємства) від стану рівноваги. Ці два основних фактори і лягли в основу побудови загальної моделі економічної стійкості, яку пропонується застосовувати в діяльності підприємства для оцінки його стану. В залежності від різноманітних поєднань розглянутих вище факторів визначається той чи інший стан економічної стійкості підприємства, з яких можна виділити чотири основних групи (рис. 1) [1]:

1. Якщо економіка підприємства динамічно розвивається і при цьому зберігає баланс своїх елементів, то його стан можна охарактеризувати як «відносна економічна стійкість».

2. Якщо економіка підприємства динамічно розвивається, але ціною внутрішніх диспропорцій, то його стан можна охарактеризувати як «критична економічна стійкість».

3. Якщо економіка підприємства не розвивається та при цьому внутрішній дисбаланс ставить під загрозу його існування, то стан можна охарактеризувати як «економічна нестійкість».

4. Якщо економіка підприємства не розвивається, але при цьому зберігає рівновагу своїх елементів, то його стан характеризується як «стагнація».

Рис. 1. Модель економічної стійкості підприємства

Запропонована модель економічної стійкості підприємства може досить легко застосовуватися на практиці для підвищення ефективності управління ним, при оцінці діяльності підприємства зі сторони інвесторів, партнерів, конкурентів, а також при складанні рейтингів підприємств за показником економічної стійкості.

Певні висновки з оцінки економічної стійкості, для кожного з виду моделей, робляться на підставі отриманих результатів показників економічного росту та економічної рівноваги. На підставі цього виявляються та аналізуються існуючі проблеми в управлінні підприємством, визначаються невикористанні резерви підвищення його економічної стійкості та готуються рекомендації щодо найдоцільнішого застосування цих ресурсів (рис. 2).

Таким чином, методика визначення економічної стійкості підприємства полягає в комплексному підході до оцінки його діяльності: аналізу фінансової, маркетингової, кадрової та інших напрямів діяльності та об’єднаний в одній методиці з вивченням думки робітників та керівництва конкретного досліджуємого підприємства.

Механізм управління економічною стійкістю полягає в своєчасному занесенні змін до системи планування та контролю підприємства на підставі виявлених в результаті аналізу недоліків і резервів в його діяльності.

Рис. 2. Оцінка економічної стійкості підприємства

Економічна політика завжди, в кінцевому результаті, повинна зводитися до пошуку оптимального поєднання бажаного темпу росту з допустимим порушенням рівноваги.

Управління економічною стійкістю за допомогою коректування економічної політики, а за необхідності – і загальної стратегії підприємства на основі виявлених недоліків полягає в тому, щоб досягнути такого поєднання прийомів і методів управління, яке забезпечить життєздатність та належну ефективність діяльності підприємства в рамках його історико-культурних традицій.

Список використаних джерел:

1. Герасимов Б. Н. Экономическая устойчивость в деятельности предприятий / Б. Н. Герасимов, М. Н. Рубцова // Вестник ОГУ. – 2006. – № 8. – Август. – С. 108–111.

2. Фещур Р. В. Економічна стійкість підприємства – становлення понятійного базису / Р. В. Фещур, Х. С. Баранівська [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ena.lp.edu.ua:8080/bitstream/ntb/18804/1/59-284-290.pdf

3. Сулейманова Ю. М. Экономическая устойчивость предприятия: понятие и особенности / Ю. М. Сулейманова // Общество: политика, экономика, право. – 2012. – №3. – С. 53–56.