К. е. н. Бикова В. Г.

Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара (Україна)

СТРАТЕГІЧНІ НАПРЯМИ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

Незважаючи на певне пожвавлення економіки, управління інноваційними процесами в Україні прогресує повільними темпами. Однією з основних причин цього є недостатня увага науково-дослідній діяльності при встановленні і прийнятті першочергових завдань розвитку на усіх рівнях економічної системи (від держави до суб’єктів господарювання) на фоні розукрупнення науково-виробничих об'єднань. Це обмежує інноваційну діяльність переважно рамками лабораторій, що не сприяє масовості у поширенні та розповсюдженні новацій. Не сприяють формуванню кадрового забезпечення інноваційної діяльності і тенденції у сфері освіти, що обумовлено скороченням обсягів фінансування фундаментальних і прикладних досліджень на рівні структурних підрозділів ВНЗ, а також істотним розривом між реальними потребами у фахівцях та структурою й обсягами державного замовлення на їх підготовку. Найбільш проблемним питанням в Україні наразі є захист інтелектуальної власності як найбільш вразливого та найкоштовнішого об'єкта. Актуальність цих питань підвищується з огляду на те, що саме інноваційна діяльність є одним з найважливіших системних факторів економічного розвитку країни, формування конкурентних переваг національної економіки. В свою чергу, це потребує формування стратегії нарощування інноваційного потенціалу у полірівневому вимірі.

Входження України у глобалізовану економіку можливе виключно на основі інноваційного шляху розвитку у якості технологічно розвиненої країни та має відбуватися за неординарним сценарієм. Це потребує запровадження у середньостроковій перспективі «змішаної» стратегії нарощування інноваційного потенціалу, побудованої за блочним принципом:

перший блок –експортоорієнтована модель – для базових галузей другого та третього технологічних укладів (добувна промисловість, металургія);

другий блок– «наздоганяюча» модель – для переважної більшості галузей машинобудування;

третій блок– модель системи пріоритетів – для основних напрямів розвитку науки і техніки[3].

На теперішній час реалізація цієї стратегії як за блоками, так і в цілому, є цілком реальною, оскільки реалізація експортоорієнтованої моделі (для якої наявні усі передумови) формуватиме фінансову базу для реалізації інших двох моделей, які, у свою чергу, забезпечуватимуть техніко-технологічні прориви.

Комплексна реалізація інноваційної стратегії, на нашу думку, має стати загальнонаціональним проектом, оскільки на початковому етапі без активного втручання держави у цей процес, особливо у формуванні прогресивного технологічного укладу та розширенні конкурентних переваг вітчизняної економіки, реалізувати таку стратегію майже неможливо.Роль держави має значно зрости як у створенні законодавчих та інституційних умов для позитивних зрушень в інноваційній сфері, так і у суміжних областях – нарощуванні освітньо-інтелектуального потенціалу нації, удосконаленні сучасної грошової і кредитної політики, забезпеченні свободи підприємницької діяльності тощо.

Практична реалізація стратегії розвитку інноваційного потенціалу передбачає діяльність на рівні держави, відповідних міністерств і відомств, а також підприємств, установ і організацій за такими напрямами:

– забезпечення функціонування Українського банку реконструкції і розвитку як інституту цільового кредитування інвестиційних проектів інноваційного спрямування для економічних суб’єктів усіх форм власності, організаційно-правових форм та видів економічної діяльності;

– відновлення політики Національного банку України щодо довгострокового рефінансування комерційних банків під кредитування інноваційних проектів;

– створення економічних і правових передумов формування «бюджету розвитку» як програми концентрації та витрачання інвестиційних ресурсів на державному і регіональному рівнях;

– запровадження темпоральної системи пільгового оподаткування пріоритетних видів інноваційної діяльності, що передбачає встановлення обмежених часових інтервалів надання пільг з урахуванням результативності інноваційної діяльності не лише на мікро-, але й на мезо- і макрорівнях;

– створення необхідної інноваційної інфраструктури (запровадження системи венчурного фінансування, інноваційних центрів та інкубаторів, консалтингових фірм, а в перспективі – створення системи технопарків і технополісів на базі формування програми розвитку малих міст);

– формування інноваційного сектору національної системи освіти шляхом консолідації провідних освітніх і наукових установ;

– перехід від визначення пріоритетних напрямів науково-технічної діяльності за технологічними ознаками (як це зараз встановлюється законодавством) до більш гнучкої системи формування критеріїв вибору інноваційних проектів за функціональними ознаками (залежно від того, які стратегічно важливі проблеми соціально-економічного спрямування вони вирішують);

– створення загальнодоступного банку даних винаходів в Україні, що має полегшити, з одного боку, для господарюючих суб’єктів– пошук необхідних нововведень, а, з іншого, для науковців і розробників – залучення інвесторів до фінансування подальших фундаментальних і прикладних досліджень і розробок.

Список використаних джерел:

1. Бикова В. Г. Інноваційне управління наукомісткими підприємствами / В. Г. Бикова // Інвестиційно-інноваційні аспекти впливу фінансової інфраструктури на розвиток національного господарства України : Колективна монографія / за заг. ред. С. О. Смирнова. – Д.: Біла К. О., 2010. – 360 с. (С. 241-260).

2. Бикова В. Г. До питання про управління державною власністю в наукомістких підприємствах / В. Г. Бикова, Л. М. Котлова // Вісник Дніпропетровського університету. Серія «Економіка». – Вип. 4(2). – 2010. – С. 83-89.

3. Бреус С. В. Підвищення рівня економічної безпеки держави на основі технологічної реструктуризації промисловості: дис. ... кандидата економ. наук : 21.04.01 / Бреус Світлана Василівна. – К., 2007. – 186 с.