К. е. н. Крикунова В. М.

ДВНЗ «Херсонський державний аграрний університет» (Україна)

ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

У сучасних дослідженнях практики інноваційної діяльності процес розвитку, зокрема, пов’язують із зміною технологічних укладів у сфері виробництві. Технологічний уклад – це взаємопов’язана та взаємозумовлена стійка техніко-економічна система, що має певне якісне наповнення, яке відрізняє технологічні уклади один від одного (відмінності в технологіях, рівнях якості продукції, переважно використовуваних видах енергоносіїв тощо) [1].

У ретроспективі розрізняють п’ять хвиль технологічно-інноваційного розвитку. Перший і другий уклади стали результатом промислової революції (1770-1830 рр.), їх наповненням є нові технології у текстильній промисловості, розвиток залізничного транспорту, механізація виробництва на базі парового двигуна. Третій і четвертий уклади (1830-1980 рр.) характеризуються інтенсивним розвитком промислового виробництва, переходом від аграрного до індустріального суспільства. Вони базувалися на використанні в промисловості електроенергії, нафти та нафтопродуктів, газу, засобів зв’язку, нових синтетичних матеріалів, результатів досліджень у галузі хімії. За галузевою ознакою, четверта хвиля пов’язана із масовим виробництвом автомобілів, тракторо- і літакобудуванням, виробництвом зброї, важким машинобудуванням і електротехнічною промисловістю. Тож, перші чотири технологічні уклади відбивають форму індустріальної технології, розвиток машинного виробництва.

П’ятий уклад характеризує вищий рівень технології, в якому інформація і знання перетворились на новий фактор виробництва і матеріально-технічною основу інформаційної економіки. За прогнозами, п’ятий технологічний уклад, що характеризується розвитком електронної промисловості, обчислювальної, оптиковолоконної промисловості, програмного забезпечення, телекомунікацій, роботобудування, виробництва і переробки газу, інформаційних послуг, триватиме до 2020 р. У науковій літературі розглядають нині формування шостого технологічного укладу, в основі якого – біотехнології, генна інженерія, нанотехнології, ракетно-космічна техніка, тонка хімія, пошук нових джерел енергії, насамперед, за допомогою водневих і термоядерних технологій та ін.

В нашій країні переважним є відтворення третього технологічного укладу, для якого характерна висока частка чорної металургії, залізничного транспорту, електроенергетики, неорганічної хімії, споживання вугілля, універсального машинобудування (у розвинених країнах цей етап припадає на середину ХХ ст.). Частково присутній у вітчизняній економіці четвертий технологічний уклад, ознакою якого є розвиток органічної хімії і полімерних матеріалів, кольорової металургії, нафтопереробки, автомобілебудування, точного машинобудування і приладобудування, розвиток традиційного ВПК, електронної промисловості, розповсюдження автоперевезень, широке споживання нафти. Цей етап завершився в розвинених країнах у середині 1970-х років. Питома вага продукції, що відповідає п’ятому технологічному укладу, в Україні становить лише 4-5%, шостому технологічному укладу – менше 0,1% [3]. Фактично, має місце технологічна багатоукладність виробництва, що склалася стихійним чином і є однією з головних структурних проблем української економіки. Консервація застарілої структури виробництва призводить до високої енергомісткості продукції, низької частки доданої вартості в ній, а відтак, – до значних економічних втрат, що водночас унеможливлює реалізацію інноваційної моделі розвитку економіки.

На мікрорівні спостерігається невисока інноваційна активність підприємств, що зумовлює низьку питому вагу інноваційної продукції в загальному її обсязі. У 2014 р. інноваційна діяльність у промисловості України здійснювалась 1609 підприємствами (16,1%) ( для порівняння: у розвинених країнах – близько 70%). Частка підприємств, які впроваджують інновації, також знизилася – до 12,1% у 2014 р. Лише 2,5% реалізованої промислової продукції у 2014 р. було інноваційною (у 2013 р. – 3,3%) [2]. Отже, вітчизняна економіка функціонує без вагомого застосування результатів наукових досліджень.

Однією з перешкод інноваційного розвитку суб’єктів господарювання є дефіцит фінансових ресурсів. За оцінками аналітиків, для зміни структури економіки на 1% необхідні капіталовкладення, еквівалентні 2-3% ВВП. У таких умовах особливої актуальності набуває залучення зовнішніх фінансових ресурсів, зокрема у формі прямих іноземних інвестицій. Проте, існують проблеми, які стосуються спрямування зовнішніх запозичень: 95% всіх іноземних інвестицій спрямовується в 3 і 4 технологічні уклади (75% і 20% відповідно), і лише 4,5 % інвестицій – у 5 технологічний уклад, а в шостий – 0,5%. Зазначене відбиває зацікавленість інвесторів у вітчизняній економіці, у першу чергу, як у постачальникові сировини. У той же час в розвинених країнах світу більш ніж 90% інвестицій спрямовується у 5-й та 6-й технологічні уклади.

Недостатня сприйнятливість вітчизняної економіки до інновацій різних видів обумовлена негативним впливом загальноекономічних проблем, домінуванням низькотехнологічних укладів, відсутністю дієвої державної структурної та інноваційної політики. Водночас стимулювання випуску наукоємної високотехнологічної продукції, сприяння використанню новацій у практичній діяльності є передумовою прогресивної трансформації структури зайнятості, створення економічно доцільних, ефективних робочих місць, підвищення доходів держави тощо.

Список використаних джерел:

1. Активізація інноваційної діяльності: організаційно-правове та соціально-економічне забезпечення / О. І. Амоша, В. П. Антонюк, А. І. Землянкін та ін. – Донецьк : ІЕП НАН України, 2007. – 328 с.

2. Наукова та інноваційна діяльність в Україні у 2014 році / Офіційний сайт Державної служби статистики України. / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: ukrstat.gov.ua

3. Чорна М. В. Оцінка ефективності інноваційної діяльності підприємств: монографія / М. В. Чорна, С. В. Глухова. – Х. : ХДУХТ, 2012. – 210 с.