Д.е.н. Заблодська І. В., к.е.н. Рогозян Ю. С.

Луганська філія Інституту економіко-правових досліджень НАН України

ДОСВІД УПРАВЛІННЯ РЕГІОНАЛЬНОЮ ТА міжРЕГІОНАЛЬНОЮ ПОЛІТИКОЮ В іспанії

Розвиток міжрегіонального співробітництва як частина інтеграційних процесів в Україні все більше набуває європейських рис, тому задля усунення ізоляції країни та подолання суперечностей в економіці доцільним видається звернути увагу на особливості регіонального та міжрегіонального розвитку саме європейських країн. Так, іспанська модель управління міжрегіональною політикою стала важливим чинником сталого соціально-економічного розвитку прикордонних регіонів та каналом їх залучення до процесу європейської інтеграції.

Різні аспекти політики регіонального розвитку Іспанії знайшли своє відображення в діяльності міністерств. Зокрема, Міністерство економічного розвитку, в завдання якого входить політика зі створення транспортної інфраструктури та управління нею, планування і розподіл інвестицій в дану сферу, сприяє територіальному згуртуванню Іспанії. Особливу увагу держава приділяє міжрегіональному розвитку, наприклад будівництву швидкісних шосе (з їх протяжності Іспанія займає перше місце в Європі), а також швидкісних залізниць, що дозволяє, крім іншого, стримувати гіпертрофоване зростання Мадрида і окремих столиць автономних співтовариств і провінцій. Створення густої транспортної інфраструктури, будівництво швидкісних залізниць в тому числі направлено й на те, щоб перешкоджати можливому ослабленню зв'язків і відокремлення успішних периферійних регіонів, де традиційно сильні партикуляристські (відокремлені від центральних) настрої, що також сприяє зміцненню міжрегіональних зв’язків.

Завдання регіонального та міжрегіонального розвитку стоять на порядку денному і Міністерства промисловості, енергетики і туризму Іспанії, яке розробляє і здійснює національну стратегію державної підтримки малого та середнього бізнесу (малі і середні підприємства становлять в Іспанії більше 99%), а також державну політику в сфері туризму. Свій внесок вносить й Міністерство економіки і конкурентоспроможності, в тому числі в сфері інноваційної та науково-технічної міжрегіональної політики.

Особливі економічні зони продовжують залишатися інструментом політики регіонального та міжрегіонального розвитку Іспанії. В даний час в країні функціонують різні їх типи: технологічні парки для інноваційної діяльності (яких більше 30), промислові парки для розвитку сучасних промислово-виробничих комплексів, вільні економічні зони (наразі їх 6).

В Іспанії немає спеціальних нормативно-правових актів, присвячених підтримці соціально-економічного розвитку окремих регіонів з боку центральної влади, це пояснюється особливостями децентралізацією, з одного боку, а з іншого, - специфікою економічного управління в Європейському союзі. Щорічно національний уряд (в першу чергу, Міністерство економіки та конкурентоспроможності Іспанії) в рамках діючої стратегії соціально-економічного розвитку ЄС (в даний час це стратегія «Європа-2020») і на підставі рекомендацій Європейської комісії розробляє Національну програму реформ, у якійприсутні завдання регіонального та міжрегіонального розвитку країни, позначені конкретні програми і заходи центру і регіонів щодо їх вирішення.

В сучасній Іспанії склалася єдина «трирівнева модель» регіональної політики, в основі якої лежить механізм ув'язки і координації інтересів влади різних рівнів - наднаціонального, національного і міжрегіонального.

Проте, взаємини центру і регіонів носять в Іспанії вельми непростий характер, недарма тип цієї взаємодії можна визначити скоріше як конфлікт інституцій.Двостороння взаємодія центральної влади і керівництва окремої автономії переважає над багатосторонньою взаємодією між центром і регіонами. Частково це пояснюється історичними особливостями політичної культури Іспанії, політико-ідеологічним суперництвом, а часом і ворожістю урядової партії та політичного керівництва того чи іншого автономного співтовариства, а іноді, навпаки, - прагненням урядової партії у відсутності абсолютної більшості в конгресі депутатів загальноіспанського парламенту знайти політичного союзника, отримавши парламентську підтримку регіональних партій. Порівняно новими органами багатостороннього співробітництва відомств центрального уряду і урядів автономних співтовариств у відповідних конкретних галузях / секторах економіки стали галузеві та міжгалузеві наради. У 2004 р. з ініціативи голови уряду соціалістів створено інститут нарад глав виконавчої влади держави і автономних співтовариств ( так звана «конференція президента»).

Процес децентралізації приніс Іспанії як державі недоліки, від яких міжрегіональна політика тільки виграла: держава не тільки втратила ряд інструментів регіональної політики (податкові, в першу чергу), передавши їх на регіональний рівень, а й погоджує ті чи інші заходи з регіональними (і місцевими) владами на принципах доповнюваності та співфінансування. Досить навести приклади (нехай і поодинокі) відмови місцевої влади дати дозвіл на розміщення на своїй території індустріального парку, незгоди декількох регіональних влад з пропозицією центру побудувати той чи інший об'єкт транспортної інфраструктури на території регіонів та інше. Як позитивне зрушення, можна відокремити здорову конкурентну боротьбу між центром, регіонами та групами регіонів, яка породжує вироблення якісних політичних та економічних міжрегіональних та регіональних рішень в країні. Звідси стають зрозумілими ті складності, які зустрічають на своєму шляху плани центрального уряду продовжити реформування системи місцевого управління і самоврядування у відповідність з викликами часу.

Список використаних джерел:

1. СтратегіяЄС «Європа-2020» [Електронний ресурс].–Режим доступу:http://ec.europa.eu/europe2020/reaching-the-goals/targets/index_en.htm

2. Національна програма реформ 2014 р.: Programanacionaldereformas. ReinodeEspaña. 2014 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.mineco.gob.es/stfls/mineco/prensa/noticias/2014/Programa_Reformas_2014.pdf

3. Региональнаяполитика: зарубежныйопыт и российскиереалии / под ред. А.В. Кузнецова, О.В. Кузнецовой. – М.: ИМЭМО РАН, 2015. – 137 с.