Д. е. н. Ареф’єва О. В.

Національний авіаційний університет (Україна)

ФОРМУВАННЯ ЕКОНОМІЧНОГО ПРОСТОРУ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМСТВА

У сучасних умовах господарювання перед підприємствами постає якісно нове завдання, що полягає у необхідності здійснення інноваційного розвитку обраних бізнес-напрямків. В даному контексті особливої значущості набуває визначення складових наявного або формування нового економічного простору, в якому буде можливо і доречно реалізовувати певні зміни.

Вже класичним підходом до сукупності елементів, які утворюють економічний простір є: сукупний економічний процес, економічний час, економічна конкуренція. Разом з тим, слід додати до них ще інформацію як рушійну силу та основу формування впливів на його складові. Слід зазначити, що важливим є встановлення цільової спрямованості його з позиції ведення бізнесу чи здебільшого соціальної спрямованості, відповідно до чого можуть бути обрані механізми визначення масштаби та межі самого простору.

Використання територіального (географічного) підходу для вибору характеристик економічного простору дещо його звужує, оскільки ґрунтується здебільшого на специфічних природничих, економічних, соціокультурних особливостях регіону. Темпи розширення та прискорення впровадження досягнення науково-технічного прогресу, базується на інноваційному підґрунті, використання свободи переміщення всіх видів ресурсів дозволяють поєднувати територіальний, ресурсний, потенціальний підходи до розгляду економічного простору. Виходячи із, насиченості, різноплановості, комплексності та багатогранності економічного змісту поняття «економічний простір» доцільно враховувати ще те, що в теперішній час поширюється використання економіки знать, інформаційного забезпечення його наповнення, нівелювання відповідних фільтрів та створення умов для руху та відображення основних потоків.

Визначення поняття «економічний простір» та «економічний простір підприємства» несе методологічне наповнення, оскільки сприятиме теоретичному відображенню ієрархії розподілу та насиченості ресурсами, механізмами їхнього використання, організаційного структурування та формування інфраструктурних елементів. Відповідно до цього можуть обґрунтовуватись та застосовуватись методи та прийоми прийняття управлінських рішень, здатності та компетенції при імплементації вибраних стратегій як функції напрямку та часу.

Акцент на характеристиці простору як соціогуманітарного підкреслює важливість відповідних інтересів та відносин, а також необхідність керівників при прийнятті рішення спиратись на пріоритетність індивідуальних потреб у виробничій та соціальній сферах. Пошук оптимальної моделі дотримання вимог сприятиме якості планування складових зовнішнього та внутрішнього простору з метою запобігання загроз, які породжуються конфліктами різного роду. В тім, даний простір є складовою економічного простору як більш агрегованого системного утворення, що побудований на виборі необхідної архітектоніки із забезпеченням гнучкості.

Горизонтальне наповнення внутрішнього простору спирається на взаємне проникнення складових горизонтального рівня робітник, психологічна, виробнича, економічна. Робітник основу якого складає фізична особа із її особистісними та професійними характеристиками, здатностями до навчання, підвищення кваліфікації, вмінням працювати в команді із розподіленою системою функцій. Тому, що далі він поєднує психологічну, виробничу, економічну, які, в свою чергу стають процесом агрегації кожної з них. Це дає можливість сформувати уявлення керівнику про ступінь раціональності поведінки з метою досягнення максимального результату, з однієї сторони, щодо можливості робітника виконувати фахові функції, можливого ступеня його самореалізації. а, з другої, щодо участі результатів праці у ефективності діяльності підприємства.

Переходячи до вертикальної складової внутрішнього профілю підприємства, їх слід побудувати в такій послідовності: соціальна, інформаційно-технологічна, технологія управління складовими. Такий підхід ґрунтується, з однієї сторони, на концепціях, які відображають модель підприємства – неокласичну; інституціональну; еволюційну; підприємницьку, з другої, на теоріях індустріального, постіндустріального типу економік.

Складові економічного простору підприємства можуть змінюватись (розвиватись, скорочуватись) із різною швидкість в якісних і кількісних характеристиках, тому їхнє належне структурування дозволить нівелювати суміжні проблеми міжрівневої взаємодії та наповненості складових. Тому, значне місце посідає інноваційність економічного простору, яка полягає у сприянні його інфраструктури щодо впровадження інновації, здатності суб’єктів господарювання здійснювати інноваційну діяльність, а споживачів сприймати і використовувати якісно нові товари та послуги.

Профіль економічного простору підприємства може стати ефективними засобом забезпечення сталості і цілісності, оскільки включає основні засадничі складові, кожна з яким може бути декомпонована.

Зовнішній простір знаходиться під двоєдиним впливом, з однієї сторони, це профілю економічного простору підприємства, а, з другої, посиленням взаємодії зовнішньоекономічних важелів на кінцеві результати роботи.

Свобода зовнішньоекономічного підприємництва обумовлює можливість створення елементів зовнішнього середовища підприємства із включенням зовнішньоекономічних зв’язків, їхні можливі форми проявлення, систему захисту суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, використання принципів міжнародного маркетингу, що ґрунтується на міжнародному поділі праці.

Важливим у діяльності підприємств машинобудування є забезпечення їхньої стійкості, оскільки, поряд із значним накопиченим досвідом у виробничій, фінансовій, техніко-технологічній та екологічній підсистемах їхньої роботи, спостерігаються тенденції до загострення фінансових проблем, що перешкоджають розвитку підприємств галузі. Це й обумовлює необхідність формування фінансового механізму стійкого функціонування підприємств машинобудування як необхідної умови забезпечення їхнього сталого розвитку. Економічна стійкість підприємства та його ресурсний потенціал розглядаються як специфічні елементи управління сталим.

 Узагальнення існуючих підходів щодо побудови механізмів управління різними об’єктами, показує, що механізм фінансового управління стійким функціонуванням підприємства визначається як сукупність способів забезпечення взаємопов'язаної дії елементів системи стійкого функціонування і функцій фінансового управління підприємством, спрямованих на підвищення ресурсного потенціалу та економічної стійкості машинобудівних підприємств. Завданням такого механізму є утримання і реалізація конкурентних переваг та досягнення сталого розвитку ефективної діяльності підприємства в цілому.
 Дослідження фінансового управління підприємством передбачає дотримання принципу єдності таких функцій підприємницької діяльності: корисність; здатність до відтворення — забезпечення економічного зростання вартості підприємства з мінімальним ризиком; безперервність – сталий розвиток підприємства на основі ефективного використання ресурсного потенціалу; пропорційність – розподіл доходу на основі гармонізації інтересів різних груп учасників економічних відносин.

Основними завданнями механізму фінансового управління стійким функціонуванням машинобудівного підприємства є:

Ø визначення достатнього обсягу та встановлення раціональних пропорцій фінансових ресурсів для забезпечення виробничої та інвестиційної діяльності машинобудівного підприємства;

Ø виявлення фінансових джерел для нарощування ресурсного потенціалу підприємства та розвитку виробництва на умовах ресурсозбереження і раціонального використання ресурсів;

Ø обґрунтування та вибір найбільш оптимального варіанту розвитку підприємства на основі забезпеченості фінансовими ресурсами для реалізації стратегічних і тактичних цілей підприємства;

Ø підвищення ефективності використання фінансових ресурсів за рахунок посилення адаптивності економічної стійкості підприємства до негативного впливу певних зовнішніх факторів;

Ø прогнозування, планування, регулювання та контроль за фінансовими процесами на підприємстві для виявлення резервів підвищення прибутку за рахунок раціонального використання матеріальних, трудових та фінансових ресурсів та визначення напрямів розподілу і використання прибутку на підприємстві, пошуку ефективних варіантів інвестування фінансових ресурсів.

При визначенні принципів фінансового управління стійким функціонуванням машинобудівного підприємства важливе значення має гармонізація використання усіх видів ресурсів, задіяних у виробництві з орієнтацією на безперервне підвищення економічної стійкості. Це означає використання, поряд із загальними принципами фінансового управління, специфічних принципів, що обумовлені особливостями нарощування ресурсного потенціалу, властивого машинобудівним підприємствам, для підтримання рівня своєї економічної стійкості, достатньої для забезпечення сталого розвитку