К. е. н. Хринюк О.С.

Національній технічний університет України

«Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» (Україна)

ДЕРЖАВНЕ АНТИКРИЗОВЕ УПРАВЛІННЯ В УКРАЇНІ

Перебування держави в кризовому стані не може не викликати потреби у формуванні та використанні заходів антикризового характеру, які мають реалізовуватись на всіх рівнях відповідно до побудованої ієрархічної системи управління, яке має набрати ознак антикризового як за формою, так і за змістом. Стає очевидним, що проголошена нова політика державного управління, яка включає, наприклад, реалізацію концепції дерегуляції та децентралізації в звичному режимі є недостатньою для виведення всіх сфер суспільного життя, а не тільки економіки країни з системної кризи.

В таких умовах має значно зрости організаційна та координаційна роль державних інституцій і, в першу чергу, вищих ешелонів влади. Аналіз показує, що функціонування державного апарату відбувається за старими принципами, які далеко не завжди відповідають реаліям та викликам сьогодення. І мова навіть не про ефективність чи результативність діяльності, досягнення та виконання тих чи інших програмних цілей, завдань, а про їх вироблення та постановку в сфері життєзабезпечення суспільства.

Звернемо увагу на економічний аспект проблеми. Так, до актуальних загроз національній безпеці України в Стратегії національної безпеки України, затвердженій Указом Президента України від 26 травня 2015 року № 287/2015 (далі – Стратегія), віднесена, зокрема, неефективна система державного управління та економічна криза, яка тривалий час панує в Україні [1]. В цьому документі конкретизовано деякі загрози економічного характеру. Як вбачається, джерелом частини з них є вищі ешелони влади (відсутність чітко визначених стратегічних цілей, пріоритетних напрямів і завдань соціально-економічного, воєнно-економічного та науково-технічного розвитку України). Інші загрози виникли через нерезультативну та протиправну роботу владних органів (відсутність ефективних механізмів концентрації ресурсів для досягнення цілей, деформоване державне регулювання і корупційний тиск на бізнес, кримінально-кланова система розподілу суспільних ресурсів, неефективне управління державним боргом).

Ці та подібні загрози хоча й виходять з держаних структур, в своїй основі мають суб’єктивний характер, виникають та існують через невиконання посадовими особами своїх функціональних обов’язків, які приховані та представляються як їх повноваження. Однак, незважаючи на реальну загрозу національній безпеці та незалежності держави і нанесенні реальних збитків суспільству, в більшості випадків до суб’єктів загроз не приймаються адекватні заходи протидії в правовому плані, що підтверджує не тільки відсутність цілісної дієвої системи національної і економічної безпеки, а й правових механізмів захисту суспільних інтересів і держави.

Частина вказаних загроз уже набрала сталих форм, характеризує стан економічної системи країни та наразі формує і виступає зовнішніми по відношенню до первинної ланки економіки умовами (монопольно-олігархічна, низькотехнологічна, ресурсовитратна економічна модель, високий рівень "тінізації" та криміналізації національної економіки, надмірна залежність національної економіки від зовнішніх ринків). Частина положень, які визнані як загрози національній безпеці, по відношенню до її економічної складової, уже реалізувались і продовжують втілюватись в життя (зменшення добробуту домогосподарств та зростання рівня безробіття). Інша частина загроз має комплексний характер і явно применшена. Так, загроза руйнування економіки не обмежується тільки тимчасово окупованою територією, там вона має абсолютний характер і вже із загрози стала реальністю. Масштаб загрози руйнування економіки ширший, оскільки стосується всіх пов’язаних кооперативними зв’язками підприємств на всій території країни, з однієї сторони, а з другої сторони до процесу руйнування економіки слід віднести знищення підприємств не тільки фізичне, а й інші форми, зокрема, фінансове, в тому числі їх банкрутство та ліквідацію, структурне – через розбалансування у виробництві засобів виробництва, предметів праці та товарів народного споживання, науково-технічне – через втрату конкурентоспроможності підприємств та галузей, відсутність інновацій та інше.

З часу визнання вказаних загроз пройшло майже два роки, однак, навіть в умовах фактичної зовнішньої агресії вони не ліквідовані і до цього часу не прийнята спеціальна відповідна Антикризова стратегія економічного розвитку держави, яка б адекватно формувала цілі, завдання, механізми та відігравала б роль об’єднавчої платформи зусиль та духу господарюючих суб’єктів, працездатного населення країни в цей специфічний період її існування. Зрозуміло, що немає й відповідної Стратегії забезпечення економічної безпеки держави. Стратегія сталого розвитку "Україна – 2020", яка схвалена Указом Президента України №5/2015 від 12 січня 2015 року, визначає першочергові пріоритети та індикатори належних умов становлення та розвитку України, але орієнтує на організаційні зміни в країні за територіальним чи функціональним принципами, окреслюючи напрямки трансформації, зокрема, в сфері державного управління і в сфері економіки тільки на макрорівні [2]. Вона ставить завдання впровадження європейських стандартів життя та вихід України на провідні позиції у світі, а наразі актуальним є вихід із кризи.

В той же час, слід відмітити, що серед основних напрямів державної політики національної безпеки України намічено заходи економічного характеру щодо модернізації і випереджувального розвитку оборонно-промислового комплексу. Однак Стратегія національної безпеки України, на наш погляд, мала б мати узагальнюючий характер, бути комплексною, з якою були б узгоджені всі інші секторальні стратегії, зокрема, і прийнята раніше Стратегія сталого розвитку "Україна – 2020".

Показовим є положення, що однією з цілей в Стратегії національної безпеки України, поряд з мінімізацією загроз державному суверенітету, є забезпечення нової якості економічного, соціального і гуманітарного розвитку, а шляхом досягнення її визначається, зокрема, забезпечення поступального суспільно-політичного й соціально-економічного розвитку України, тобто, ціль – нова якість розвитку забезпечується шляхом розвитку. Звідси можна зробити висновок, що ціль і шлях для її досягнення співпадає, що суперечить методології формування стратегії. База для досягнення намічених цілей – господарська діяльність суб'єктів з їх проблемами, умовами, можливостями, цілями та завданнями в цій стратегії не представлена, за виключенням забезпечення її прозорості.

Покладення обов'язків щодо науково-експертного забезпечення координації та контролю діяльності у сфері національної безпеки і оборони на Національний інститут стратегічних досліджень, а заслуховування щорічних доповідей та прийняття рішень щодо стану реалізації Стратегії на Раду національної безпеки і оборони України засвідчує, що головне питання – хто буде виконувати цю стратегію, залишилось поза увагою. Вважаємо, що стратегія має мати програмний характер, бути адресною за виконавцями, територіями, часом. Вона має мати статус документа вищого законодавчого характеру і, як Конституція України, бути актом прямої дії і мати ознаки організаційного документа з чітким розподілу повноважень (обов’язків, функцій) органам державного управління, визначенням ролі інститутів громадянського суспільства, суб’єктів господарської діяльності, всіх верств населення. Положення аналізованого документа скоріше можна віднести до розряду стратегій-концепцій, а виклики сьогодення вимагають стратегію-програму. Тому потреба у впровадженні аудиту управлінських державних рішень вбачається вкрай актуальною та важливою.

Список використаних джерел:

1.Указ Президента України Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 6 травня 2015 року "Про Стратегію національної безпеки України" [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/287/2015

2. Указ Президента України Про Стратегію сталого розвитку "Україна – 2020", № 5/2015 від 12 січня 2015 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/5/2015/paran10#n10