Стремоухова І.В.

Харківський національний технічний університет сільського господарства ім. П. Василенка, Україна

ПРОБЛЕМИ ЛІНГВОКУЛЬТУРНОЇ ВЗАЄМОДІЇ У ВИВЧЕННІ МОВ ІНОЗЕМЦЯМИ

Сучасна методологія розглядає мову як культурний код нації так, що вивчення іноземної мови   поєднано з пізнанням історії та культури народу, мову якого вивчають, стилю життя, систем моральних цінностей, особливостей менталітету.

Вивчення іноземної мови в соціокультурному аспекті допомагає зрозуміти реалії, додаткові смислові навантаження, необхідні для правильного розуміння комунікативних   ситуацій.

Співвідносити мовні засоби з нормами мовної поведінки неможливо без знань про реалії країни мови, що вивчається. Щоб досягти порозуміння в між культурному спілкуванні, фахівець повинен володіти знаннями не тільки в професійній сфері, але й уміти встановлювати контакт, орієнтуватися на національно-специфічні риси свого партнера, співпереживати й розуміти співбесідника як представника певної соціальної групи.

Здійснення міжкультурної комунікації досягається за умови знання іноземної мови, картини світу, форм поведінки й урахування національно-культурної специфіки, за рахунок формування у студентів орієнтації на загальнолюдську цінності.

У дидактичних і психологічних дослідженнях переконливо доведено закономірну єдність освіти, виховання і розвитку особистості.

Мова є важливим засобом спілкування, засобом пізнання, засобом вираження думки, вона як найважливіший чинник національної самосвідомості, не лише забезпечує комфортне існування людини в суспільстві, а й дозволяє виробити систему загальнонародних, національно зумовлених уявлень, пізнати національний характер особистості. В процесі вивчення іноземної мови студент може поступово набувати тих знань, розвивати ті навички й уміння, які є передумовою для успішної між культурної комунікації.

Відомо, що рідна мова – могутній чинник відображення дійсності в її національному виявленні. Засобами національної мови створюється система понять, на ґрунті якої зрештою формується картина світу, тобто виражена в мовних категоріях сукупність уявлень і суджень про позамовну дійсність. У процесі оволодіння національно-мовним арсеналом, що відтворює спосіб життя, світобачення українця, розвивається національна самосвідомість. А тому звернення до мовних компонентів із чітко окресленою національною орієнтацією сприяє духовному, культурному збагаченню людини.

Особливості національного характеру знаходять вираження в мікрополі споконвічних мовних утворень на позначення найбільш суттєвих, вічних, визначальних, архетипних для українців понять, таких, як земля, хата, мати, доля. Кожне із цих слів-понять має розгалужену систему прямих і непрямих значень, характеризується широкими асоціативними зв’язками, здатністю персоніфікації, метафоризації, винятковими можливостями включатися в різноманітні контексти, утворювати стійки звороти.

З давніх-давен поклонялися українці землі як своїй годувальниці, святині, єдиній надії і порятунку в скрутну хвилину. Грудку землі наші предки брали на війну або в довгу подорож як оберіг, підтримувалася віра у цілющу силу землі при лікуванні від багатьох хвороб.

Але земля – не лише об’єкт мрії, сподівань, носій доброти і любові, а й чинник жорстокої боротьби за володіння нею. Припасти до сирої землі – образ, в основі якого – уявлення про землю як матінку, до якої з відчаю, в тяжку годину звертається страждальна душа. Земля – це і носій загибелі, лиха. Наші предки знали таїни землі. Називаючи її матір’ю-годувальницею, розуміли, що вона може бути лихоносною . Знали про „зони диявола” , де росте миршава трава. Поважливе ставлення до цвинтарів не виключало побоювання їх як місць, де виявляють себе сили зла. У численних легендах, переказах, казках оповідається про страшні події біля захоронень. Подвійне значення набуває сполука „сира земля” вона і рідна, і єдина, але і непривітна, сувора – „ сира” .

З давніх часів в українців глибоко вшановувався образ матері . Вона охороняла домашнє вогнище, продовжувала рід, виховувала дітей. Мати – носій добра і любові. На її честь складаються пісні, її згадує козак на чужині, вона – уособлення злагоди, миру в суспільстві, показник його високого розвитку й благополуччя.

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати ,

І будуть люди на землі.

(Т. Шевченко).

Мати для українця – це і втілення України, рідного краю. Образи матері й України перетинаються, стають невід’ємними один від одного. Зрадити матері – значить зрадити своєму народові, а зрадити Україні – те саме, що зрадити матері. Бо хто матір забуває,

Того Бог карає,

Того діти цураються,

В хату не пускають.

(Т. Шевченко).

Стійкими зворотами стали вислови: мати-вітчизна, мати-природа, мати-земля.

Слово доля усвідомлюється людьми нині як абстрактне, позбавлене предметної співвідносності і конкретності. Проте, пропущена через призму історичної української демонології, доля сприймається як фантастично-поетичний образ із рисами реальної особи. В українському фольклорі доля знаходила втілення в постатях жінки, панича, інших осіб. Якщо йшлося про долю щасливу, вона зображалася як приємна, радісна, чепурна. Якщо про долю нещасливу – як недобра, заспана, неприбрана. За українською народнопоетичною традицією розрізняється доля добрая і доля злая .

Образ долі персоніфікується, вона виконує дії, властиві лише людині – дівчині-красуні:

В полі доля стояла,

Брівоньками моргала:

З гаю, хлопці, до мене!

Добрий розум у мене.

(А. Свидницький).

Народнопоетичний паралелізм, характерний для пісні, значною мірою теж спирається на національно-культурний компонент. В основі такого зображення лежить образне зіставлення явищ природи, довкілля, з одного боку, і життєвих ситуацій, з іншого. Набір паралельних образів, як правило, нечисленний: це уподібнення дівчини чи козака птахові чи рослині, уподібнення сил природи і людських пристрастей:

Полечу зозулею – означає не стільки „як зозуля” , скільки „полечу, перетворившись на зозулю” .

У поетично-образному баченні зозуля – символ з’єднання з милим-чернобривим . Розуміння неможливості перевтілення в птаха відступає перед мрією, надією на диво; образи дівчини і зозулі не накладаються, але наче доповнюють один одного:

Ой, зозуленько ти сивенька,

Позич мені крильця,

Най полечу, защебечу

Коло чорнобривця.

(Нар. пісня).

Із зозулею пов’язують українці неврожай, погану погоду, хвороби, нещасливе кохання, сумну жіночу долю. В свідомості багатьох народів викарбовувався образ ворона як віщуна недоброго, провісника горя, страждань, смерті. Таке уявлення зумовлене і зовнішнім виглядом, і криком, і способом харчування цього птаха. В українській народній традиції чорний ворон теж символізує смерть.

Образ-символ терен передає значення перешкоди, забуття, страждання, скривдження.

На ґрунті сприйняття терену як перешкоди, труднощів розвинулось поняття   тернистий шлях – „складнощів в житті, значні перешкоди” .

Орієнтація   на національно-культурні оцінні характеристики слів і текстів сприяє виробленню критеріїв загальнолюдських вартостей. Адже, лише спираючись на споконвічні поняття і категорії властиві народу, людина пізнає світ і його закономірності. Національно-культурний компонент за таких умов має розглядатися як складова загально гуманістичного, вселюдського світобачення. Отже, під час вивчення іноземної мови у ВНЗ за сучасними методологіями слід враховувати національно – культурну специфіку процесу спілкування, що найбільш яскраво ідентифікує особистісні цінності співрозмовників і сприяє комунікативному комфорту та успішному комунікативному результату.

Список використаних джерел:

1. Арутюнов С.А. Народы и культура: развитие и взаимодействие / С.А. Арутюнов . – М.: Наука, 1989. – 247 с.

2. Викладання мов у   вищих навчальних закладах   освіти   на сучасному етапі. Міжпредметні зв’язки: Тези Міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої   45-річчю підготовчого факультету. 8-9 червня 2006 року. – Х., 2006. – 328с.

3. Мінасян А. Сучасні моделі освіти / А. Мінасян // Психологія і суспільство. - №1. – С. 113-118.