Грабовська Г.В.

Львівський національний університет імені Івана Франка, Україна

ЛАТИНОАМЕРИКАНСЬКЕ ОПОВІДАННЯ: ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ

Традиція латиноамериканського наративу сягає доколумбової епохи. Культурам майя, ацтеків, інків, гуарані , тарасків було відоме оповідання. Звісно, це були народні оповідки, міфи та легенди, які передавалися з уст в уста, а не власне кажучи літературні твори. З плином століть автохтонна фабула, пройшовши складний процес культурної метизації, набула більш витончених форм, характерних для європейського та іспанського наративу . Гарними прикладами цього перетворення в колоніальний період є « Los Comentarios Reales de los Incas » («Історія держави інків») Гарсіласо де ля Вега, літописи Берналя Діаса та Сервантеса де Салазара .

У ХVIII ст. літописи виходять з моди. Це століття не є багатим на повісті й оповідання, оскільки мислення в ту епоху зорієнтоване на історію, філософію та критику. Однак саме тоді зароджується журналістика, яка згодом спричинить розквіт спочатку напряму костумбризму , а згодом і оповідання.

У XIX ст., в період зародження незалежності американських держав, латиноамериканські письменники, зазнавши сильного європейського впливу, зуміли віднайти у людях та природі своїх земель невичерпне джерело для збагачення власного наративного мистецтва. В Латинській Америці, як і всюди у світі, літературне оповідання як жанр стало породженням романтизму. Феномен романтизму наситив духом бунтарства мислення, тож література тієї епохи має чотири виміри: моральний, філософський, мистецький та політичний. Тому вона добре вписалася у тогочасну мінливу реальність Латинської Америки, спрямовуючи її розпорошені інтелектуальні запити та зміцнюючи їх.

Костумбризм , породжений захопленням народною культурою та піднесенням національної свідомості, незважаючи його на позір реалістичний характер, є романтичним напрямом. Особливо у ньому вирізняються твори Хосе Хоакіна Вальєхо (Чилі) та Рікардо Пальми (Перу). Пальма (1833-1919) трансформував живописну та оказіональну літературу цього напряму в оповідання, позначені беззаперечною життєвою образністю. В його «Перуанських оповідках», воскресає очарування старих та забутих легенд. У цих коротких начерках та жвавих мініатюрах на історичну тему Рікардо Пальма створив власний жанр, позначений печаттю майстра.

Модернізм. Наприкінці XIX ст. латиноамериканська література відлучається від лона годувальниці Іспанії. Письменники звертають свої погляди на Францію, на Стефана Малларме , Артура Рембо, Шарля Бодлера, а ще – на Габріеле д’Аннунціо та Оскара Уайльда. Джерелом натхнення письменника-модерніста стають чужі культури, витончене середовище, красні мистецтва, на відміну від його сучасника реаліста чи натураліста. Це поетичний напрям, однак найвидатніші модерністи – Нахера , Марті, Даріо , Нерво , Лугонес – писали оповідання. Вони здійснили стилістичну реформу костумбристської прози, ввели у неї екзотичну обстановку, універсальні теми та ліричні почуття. Їх зацікавлення у створенні мистецької форми є вкрай важливим у розвитку сучасного латиноамериканського оповідання. Проза стає вишуканою, вона перестає бути інструментом для розповіді про певну подію. Структура цих оповідань є менш строгою, подекуди відсутня кульмінація. Автора більше цікавить ліричний елемент, аніж фабула. Оповідання практично перетворюється на поему в прозі. Книга Рубена Даріо (Нікарагуа, 1867-1916) « Azul » («Блакить») є важливою віхою у жанрі оповідання. В оповіданнях, які увійшли до неї, часто є присутнім оповідач, який розмовляє з читачем чи навіть з персонажами. Оповідання Даріо є майстерно виписаними, та дещо надуманими: його турбота про форму, стиль є значно сильнішою, аніж про розповідний елемент. Однак його вплив на латиноамериканських новелістів є велетенським: після нього автори оповідань вже не можуть нехтувати стилем.  

Суперреалізм . Письменники-суперреалісти ламають раціоналістичні схеми і пропонують нові форми для розуміння реального. Це покоління цілковито відкидає натуралізм в літературі. Борхес , Астуріас та Карпентьєр відкривають світові імагінативний потенціал сучасної латиноамериканської белетристики. Борхес розпочинає інтенсивне дослідження мови, яке згодом продовжать Кортасар , Карлос Фуентес та інші. З’являється відчуття, що література виявляє щось нове, раніше незвідане. Новий спосіб представляти реальність характеризується відкриттям нових сфер реальності. Світ суперреаліста є внутрішнім, по суті, це є світ свідомості. Дезоб’єктивізується звикле зображення речей. Модифікується поняття про час. Суб’єктивізується наративна перспектива. Персонажі набувають внутрішнього виміру і позбуваються фізичних рис. Наратив Хорхе Луїса Борхеса (Аргентина, 1899-1986) виходить за рамки жанрів. Часто замість того, аби написати оповідання чи повість, він удає, що коментує вже написаний твір. Тож оповідання набуває форми короткого викладу, коментаря чогось іще не написаного. Тексти Борхеса («Всесвітня історія ганьби», « Алеф », «Книга піску») є чимсь середнім між есе та оповіданням. Вони є стислими, насиченими, надзвичайно концентрованими. Його основні теми: час (він висуває різні концепції часу), особистість, простір (лабіринт), нереальність, фатум, присуд долі, смерть, безсмертя, магія, присутність Бога тощо. Борхес намагається спроектувати людське існування. Він є спостерігачем, мислителем та дослідником конкретної та загальної реальності, однак посутнім у цього автора є його незвикле представлення певних життєво важливих людських проблем.

Неореалізм. Це покоління представлено двома течіями. Попервах неореалізм був соціальним. Оскар Кастро , Хуан Годой розуміють літературу як   класовий соціальний експеримент, інтерпретують реальність з точки зору марксизму. Для них суспільство – це лише класова боротьба між експлуататорами та експлуатованими.   Їх твори є звинуваченнями. Герой часто є колективним: робітники, шахтарі, селяни. Основними темами є експлуатація, свавілля, корупція тощо. Однак поряд з цим соціальним різновидом неореалізму з’являється розповідь про нову реальність, неореалізм в іншому значенні: зображення невідомої, містичної, екзистенційної , фантастичної дійсності перетворюється на щось особливе. «Магічний реалізм» та «надприродна реальність» – такими   є два терміни, щоби означити суміжність і навіть осмос між «реальним світом» і тим, що помилково називають «нереальним світом», які характеризують тексти цих авторів. У 50-60-ті рр. ХХ ст. з’являються твори Хуана Рульфо , Хуліо Кортасара , Хуана Карлоса Онетті , Аугусто Роа Бастоса . У творах Хуліо Кортасара (Аргентина, 1914-1985) присутнє несприйняття світу таким, як він є. Автор прагне вийти за межі звичного і трансформувати світ, звільнити людину при допомозі фантастичного. У його текстах («Кінець гри», «Бестіарій», «Таємна зброя») є очевидною дихотомія дійсності. З одного боку є реальність явна, раціональна, існування якої доведено органами чуття та логікою мислення, з іншого – інтуїтивна реальність, дійсність уявного, неусвідомленого.

Ірреалізм є продовженням і навіть посиленням тенденцій, присутніх у творах попередників – Кортасара , Рульфо , Карпентьєра . У цьому поколінні вирізняються Ґарсія Маркес, Хосе Доносо , Карлос Фуентес , Марко Деневі та Брісе Еченіке . З появою їх творів з’являється література розчарування, туги та безнадії. Для наративу ірреалістів також є характерним постійне експериментування з концепцією часу. Час може бути рікою, що невпинно тече і не знаходить на шляху жодних перепон, або міфічним колом, в якому все – минуле і майбутнє – стрічається одне з одним, оскільки відбувається і повторюється у сьогоденні, або розбитим на сотні уламків дзеркалом, мозаїкою. Твори цих авторів тяжіють до відкритої форми, читач перетворюється на їх тлумача, співавтора. Справжнім рупором ірреалістів , у творах якого викристалізувані усі постулати цього покоління, є Ґабріель Ґарсія Маркес (Колумбія, 1928). Основними темами в оповіданнях цього автора («Похорон Великої Мами», «Дванадцять мандрівних оповідань», «Очі блакитного пса») є самотність, ізольованість, зло, ненависть, деградація, байдужість, втрачені ідеали, деформація дійсності, магія, фантастичне, гротескне, абсурдне. Як і всі ірреалісти , Маркес вправно послуговується різними техніками зображення того, що відбувається, використовує різні рівні дійсності, іронію, пародію, різні типи оповідачів, бавиться з часом тощо.