WEB-ресурс научно-практических конференций

ДО ПИТАННЯ ПРО СМІХОВУ КУЛЬТУРУ РАННЬОГО ГОГОЛЯ

К. філол. н. Савкова Л.С.

Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова

Самобутність будь-яких аспектів творчості письменника завжди краще виявляється при зіставленні їх з творчістю інших художників слова. Коли мова заходить про сміх раннього Гоголя – автора «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки», найбільш доречним, мабуть, має бути його порівняння зі сміхом Франсуа Рабле. На схожість цих двох письменників звертали увагу і самі майстри художнього слова, і   критики. Вважається, що першому вона спала на думку Просперу Меріме,   потім про це час від часу згадували і у Франції, і за її межами. У М. М. Бахтіна є невелика стаття під назвою «Рабле та Гоголь»   – це фрагмент його дисертації, який з деяких причин не ввійшов до монографії «Творчість Франсуа Рабле і народна культура середньовіччя та Ренесансу». Проте   з самого початку вчений застерігає: «Ми не будемо торкатися питання про прямий та косвенний (через Стерна та французьку натуральну школу) вплив Рабле на Гоголя» [1, 484].   Також і інші дослідники, що називали Рабле у зв’язку з Гоголем, не зверталися до прямого зіставлення. Все це і дозволило нам зробити спробу розібратися у деяких аспектах цієї проблеми. Власне, це виявилися тільки підступи до теми.

Питання, яке необхідно з’ясувати у першу чергу, – це питання про те, на яких засадах можна проводити порівняння. Наскільки правомірно говорити про прямий вплив Рабле на Гоголя?

Ані в листах Гоголя, ані у спогадах сучасників, яким було відомо коло його читання, ім’я Рабле   нам не зустрілося. Не було знаменитого роману і серед російських перекладів книг іноземних авторів у багатій бібліотеці Д. П. Трощинського – родича М. В. Гоголя (цією бібліотекою він користувався до свого переїзду до Санкт-Петербурга).

Можливо, Гоголь читав Рабле в оригіналі? Слідів такого читання виявити не удалося; французького тексту роману Рабле також не було в бібліотеці Трощинського. Крім того, вельми суперечливі висновки можна зробити про знання Гоголем французької мови. Він вивчав французьку і вдома, з приватним викладачем, і пізніше, в Ніжинській гімназії. В одному з листів до батьків у жовтні 1822 року він повідомляв, що після появи у гімназії нового професора французької мови він «з усілякою старанністю» віддається «цій мові». Окрім того, у шкільному театрі, душею якого був Гоголь, ставили спектаклі французькою мовою – п’єси Мольєра та популярного в ті часи Флоріана. З іншого боку, серед сучасників Гоголя було чимало таких, що говорили про незадовільне знання ним іноземних мов,   що вивчалися в гімназії,   і французької зокрема, а П. Куліш писав навіть, що до переїзду до Санкт-Петербурга Гоголь «навряд чи міг розуміти без допомоги словника книгу французькою мовою» [Цит. за:   2, 89].

Таким чином, можна зробити висновок: на час створення повістей, що увійшли до збірки «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», Рабле не був опанований Гоголем, хоча це ім’я йому напевно було відомим зі стислої історії французької літератури, яка викладалася професором Ландражіном.   У такому разі, єдиним   варіантом їх зіставлення є   типологічне порівняння поетики славнозвісних творів: роману Рабле і повістей Гоголя,   – незважаючи   на величезну історичну дистанцію, незважаючи на всі помітні відмінності сюжету, стилю,   і таке інше.

Підстава для такого порівняння вже була визначена: це сміхова культура. Рабле, як геніально показав М. Бахтін у своїй книзі, був найвизначнішим речником народної сміхової культури у літературі давніх віків, а творчість Гоголя, як писав він же, є   найзначнішим явищем сміхової літератури нового часу. З такою думкою не можна не погодитися, у всякому разі, стосовно російської літератури. Тож спробуємо зупинитися на деяких моментах спільності та відмінностей, що пов’язані зі втіленням сміхової традиції у зазначених творах.

По-перше, стосовно джерел. Щодо Рабле, вони здебільшого були названі задовго до М. Бахтіна, а ним уже глибоко і докладно проаналізовані. Те, що нам відомо про життя Рабле, дозволяє говорити про вплив і обрядово-видовищних форм, і усних та письмових джерел латиною та французькою мовами. Що стосується Гоголя, то глибинні витоки його сміхової культури у «Вечорах на хуторі біля Диканьки », виявляється, схожі, але не ті ж самі.

Насамперед, це власне народна поетична культура, з якою майбутній письменник стикався безпосередньо. Наприклад, під час ярмарок, які регулярно справляли в Яновщині-Васильївці за ініціативою батька Гоголя. Можна також згадати маскаради, які проводилися під час різдвяних свят у господі Трощинських. Деякі автори вважають також важливим, у цьому сенсі, вплив на формування художніх уподобань Миколи його бабусі з материнського боку.

По-друге , Гоголь з дитинства знайомився з народною культурою через посередництво людей, які писали художні твори, йдучи від народних джерел. Тут знову ж треба згадати батька Гоголя, який був свого часу відомий тим, що писав українські колядки і побутові комедії. У «Веч орах » цей вплив підкреслюється самим автором в епіграфах до II , VI , VII та X глав «Сорочинської ярмарки»: вони запозичені з комедій батька.

Як бачимо, можна казати про схожість джерел. Цікаво, що в обох випадках був зовнішній поштовх до написання зазначених творів. Для Рабле ним стала народна книга про велетня Гаргантюа. Для Гоголя   безпосереднім приводом для створення повістей був інтерес до всього малоросійського, характерний для Петербурга кінця 20-х років XIX ст. Лейтмотивом листів Гоголя до матері у 1829-1830 рр. стає настійне прохання «надавати [йому] відомості про   Малороссію»: «якщо десь почуєте якийсь кумедний анекдот поміж дядьками у нашому селі, або в іншому якомусь, або поміж панами <…> описуйте для мене також звичаї, повір’я…» [3, т. 8, 37 ]. Цитування можна було б продовжити, проте важливішим є інше: можна не   сумніватися у тому, що однієї тільки «моди» на все малоросійське, одного тільки «культурного замовлення» було б недостатньо для появи «Вечорів» або, у всякому разі, для того, щоб вони виявилися такими свіжими, такими адекватними сюжетному матеріалу. Для цього потрібні були внутрішній стрижень, органічність образів, що створювалися в них, їхньому творцю. І така основа, як показано вище, у Гоголя була.

У тому ж 1832 році, коли вийшла з друку друга частина «Вечорів», Гоголь, розмірковуючи про народність письменника у статті «Кілька слів про Пушкіна»,   писав, що «справжня національність полягає не в опису сарафану, а в самому дусі народу» [3, т. 7, 60 ] . І хоча мальовничих описів у «Вечорах» багато, саме дух народу, інтуітивно зрозумілий, він і зумів передати в цих повістях. Здається, саме в цьому – в національному характері – полягає одна з основних відмінностей Гоголя від Рабле. Його попередник   був не тільки більш різнобічно освіченим; він був людиною іншого часу, більш космополітичного, менш скутого умовностями кордонів та національностей. Незважаючи на велику кількість у романі Рабле топографічних маркерів, що вказують на Францію, його герої не сприймаються як матеріалізовані втілення суто французької фольклорної образності. І справді, на перший план тут виступає той факт, що Рабле передав у ньому водночас дух середньовічної низової культури й енциклопедичності Відродження, а   наявність «гальського духу» виявляється другорядною. У Гоголя ж у «Вечорах» реалізована думка, сформульована ним пізніше у листах, – про те, що образи можуть бути живими тільки якщо вони побудовані з національного матеріалу, якщо вони вийшли з рідної землі.

Теж саме можна сказати і про авторів-оповідачів у Рабле та Гоголя. У Рабле на перший план виходить загальна ерудиція, інтелектуалізм, пародія. У Гоголя вагомішою   стає особиста характеристика оповідача – пасічника Рудого Панька або дяка Фоми Григоровича. По-перше, це особливості зовнішності. Наприклад, Рудий Панько зауважує щодо свого прізвиська: волосся «у мене зараз більш сиве, ніж руде» [3, т. 1, 60].   Це також звичаї, що заведені «у нас, на хуторах», і особливості доріг, що ведуть до Диканьки, і особисті звички. Щодо Рабле, то у нього магістр Алькофрібас Назьє перших двох книжок роману і метр Франсуа Рабле наступних частин немов близнюки, які позбавлені якихось особливостей.

Суттєва відмінність гоголівської сміхової культури від Рабле полягає також в ігровому моменті, точніше сказати – в його специфіці. У Гоголя ігрові начала в «Вечорах» можна відмітити на рівні сюжету. Що стосується Рабле, то в його творі можна говорити про стихію гри від початку і до кінця: це гра ситуаціями, образами, змістами, числами, словами. Одні тільки «переліки» чого варті! Тут можна згадати ігри Гаргантюа, зміст карманів Панурга, перелік страв-жертвопринесень Гастеру, неймовірну кількість епітетів у зверненні Панурга до брата Жана і таке інше. Якщо поставити собі за мету навести усі приклади, то довелось би переписати добру частину роману.

Ще одну відмінність між Рабле та Гоголем можна побачити у тональності їх сміху. Герої Рабле, бенкетуючи, голосно сміючись, не забувають про свої вчені розмови, хоч і відчувають себе часткою загального карнавалу. У Гоголя, навпаки, неодноразово підкреслюється часова дистанція між оповідачем та подіями (Фома Григорович, наприклад, переповідає те, що розповідали його дід та дідова тітка). Можливо, тому сміх Гоголя не є просто «регітом», «як на ярмарку» [3, т. 1, 104], а супроводжується то почуттям легкого смутку, то поетичною замальовкою, то проявом чутливості – чого не було у Рабле. Здається, що така відміність теж обумовлена тими культурними пластами, на які спиралися письменники.

Список використаних джерел:

1. Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет . – М.: Худож. лит. , 1975 . – 504 с.

2. Вересаев В.В. Гоголь в жизни : Систематический свод подлинных свидетельств современников .   – М.: Московский рабочий , 1990. – 638 с.

3. Гоголь Н.В. Собрание сочинений: В 8 т. – М.: Правда, 1984. – Том 1. – 382 с.; Том 7. –   527 с.; Том 8. – 399 с.