WEB-ресурс научно-практических конференций

КОНЦЕПЦІЯ СТАЛОГО РОЗВИТКУ РЕГІОНІВ – ОСНОВА ЕФЕКТИВНИХ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ОБ’ЄДНАНЬ

Д.е.н . Орловська Ю.В.

Придніпровська державна академія будівництва та архітектури, м. Дніпропетровськ

Однією з особливостей сучасного світу є певне зменшення ролі національних держав на фоні одночасного збільшення ролі міжнародних організацій та посиленні значущості адміністративно-територіальних структур субнаціонального (регіонального) рівня. Останні об’єктивно стають самостійними гравцями на міжнародних ринках капіталів, трудових ресурсів тощо, безпосередньо впливаючи на конкурентні перспективи країн в будь-яких інтеграційних об’єднаннях.

Більш того, саме на регіональному рівні можуть розроблятися ефективні програми зменшення розбалансованості економічного розвитку – вирішення проблеми, що є однією з найбільш загрозливих для розвитку сучасного світу. Так, в одному з найбільш успішних інтеграційних об’єднань – Європейському Союзі – спостерігається значний дисбаланс основних економічних показників (як абсолютних, так і відносних). Економічний диспаритет (відношення найбільшого та найменшого значення ВВП країн-членів ЄС з урахуванням паритету споживчої спроможності) у 2006 році перевищив 33 рази, а той же показник у відношенні на одну особу – більше 5 разів. За оцінками експертів, приєднання Болгарії та Румунії до ЄС у 2007 році збільшить останній показник ще у 3,5 рази. Оцінюючи рівень економічного диспаритету субнаціонального рівня, слід казати про розбалансованість економічного розвитку, що більша в десятки разів, ніж міждержавний економічний диспаритет. Фактично, виникає така соціальна проблема, яку досить зручно не тільки відстежувати на рівні регіонів субнаціонального рівня, але й вирішувати саме за допомогою відповідної регіональної політики задля забезпечення поступового й невідворотного процесу конвергенції економічних систем країн-учасників інтеграційних об’єднань.

Ми також вважаємо, що критерієм конвергенції як національних, так і регіональних суспільних систем мають бути не тільки соціально-економічні, але й еколого-соціальні орієнтири розвитку. Про невідкладність такої зміни парадигми економічного розвитку світове співтовариство заявило ще 15 років тому на відомій конференції ООН (Ріо-де-Жанейро, 1992 рік). На фоні декларативності стратегії сталого розвитку, про яку наголошувалося на цій конференції, та з огляду на відсутність конкретних механізмів імплементації цієї стратегії в економічну практику, постає проблема методологічної та методико-регуляційної складових забезпечення „екологічної безпеки економіки і соціуму” на засадах конвергенції розвитку націй та регіонів. Тому метою нашого дослідження було обґрунтування теоретико-методологічних підходів до моделювання розвитку регіонів за критеріями сталості ( sustainability ) та конвергентності .

Ми розглядаємо регіон як еколого-соціо-економічну систему та спираємося на гносеологічне визначення категорії розвитку як сукупність трьох характеристик системи: її спрямованості, незворотності й закономірності. Це дає нам підстави розглядати регіональний розвиток як процес спрямованого та незворотного відтворення структури еколого-соціо-економічної системи регіону (ЕСЕСР), а також внутрішніх і зовнішніх взаємозв’язків її елементів, яке відбувається під дією певних суспільно-економічних закономірностей.

Також, на нашу думку, побудова ефективних інтеграційних моделей сталого розвитку повинна спиратися на такий подвійний принциповий підхід:

1) враховувати поряд з економічним результатом розвитку його екологічний та соціальний борг і

2) відстежувати рівень диспаритету (територіальної асиметрії) розвитку.

Використання такого логічного підходу та групування показників сталого розвитку (СР) на ті, що відбивають соціально-економічний прогрес (СЕП), та ті, що характеризують еколого-соціальний регрес (ЕСР), дає нам підстави запропонувати вимірювати рівень сталості розвитку як різницю цих показників. Стратегічним орієнтиром (критерієм) розвитку є максимізація показника СР та мінімізація показника територіальної асиметрії (ТА) розвитку; тому, на наш погляд, концептуальна модель сталого розвитку регіонів повинна мати такий вигляд:

(1)

де а і в – показники вагомості, які зумовлюються рівнем розвиненості суспільних потреб.

Нами пропонується в моделі сталого розвитку враховувати зміну критеріїв суспільних потреб якнайменш в два етапи: від критеріїв виробничого розвитку, коли основна увага суспільства зосереджена на збільшенні соціально-економічного прогресу, до критеріїв екорозвитку , що відрізняються зосередженням уваги суспільства на загрозах еколого-соціального регресу. При цьому перехід від першого до другого етапів має регулюватися через цілеспрямоване управління змінами людських потреб (освіта, екологічна культура тощо). Визнаючи трансформацію людських потреб як основний неекономічний чинник зміни траєкторії розвитку суспільних систем, ми пропонуємо загальний принцип соціального імперативу в моделі сталого розвитку за такою схемою її реалізації (імплементації): від виробничого до екорозвитку на основі економічного зростання і конвергенції та управління змінами людських потреб.

Слід також зазначити, що конвергенція суспільних систем, що є основою ефективних інтеграційних процесів, повинна вимірюватися модифікованою системою показників, яка обов’язково повинна включати як традиційні соціально-економічні показники розвитку, так і показники „стану здоров’я соціуму та екології” (захворюваність, смертність, виснаження лісових, водних, земельних ресурсів, забруднення всіх видів біосфери тощо). Саме такий перехід на критерії сталого розвитку дозволить розробити такі вимірювачі якості економічного розвитку , які відстежуватимуть наслідки сучасного економічного розвитку для наступних поколінь, що мають якнайменш   не погіршуватися (основна доктрина стратегії сталого розвитку).