WEB-ресурс научно-практических конференций

МУНІЦИПАЛЬНИЙ ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК ТА РЕГІОН В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Д.т.н . Торкатюк В.І., Бібік Н.В.

Харківська національна академія міського господарства

Зміни взаємозв’язку науки, технологій і екологічного росту є однією з важливих характеристик нової економіки України. Вибір на користь формування регіональної інноваційної моделі зумовлює розгляд нових факторів економічного розвитку, необхідність інтеграції наукових здобувань та набутого практичного досвіду, поєднання результатів плідної праці вчених та практиків.

Встановлено, що протягом останнього часу поряд зі світовими тенденціями загальної глобалізації все більшого значення набуває аналіз такої складової частин держави, як регіон. Визначено, що на сьогоднішній день ідея суверенітету, як головної ознаки державності перестала бути головною. Сучасні держави функціонують в умовах прозорості кордонів та міжнародної взаємозалежності.

Проведені дослідження багатьох вчених показують, що в процесі глобалізації у державах залишаються доволі обмежені можливості для управління власним економічним життям й підтримка певного рівня добробуту, оскільки національні економічні стратегії в глобальному контексті фактично припинили свою роботу.

Розвиток регіонів може отримати значний імпульс внаслідок дії факторів, які є інваріостними щодо специфічних умов регіонального рівня. Саме інноваційний вектор розвитку сприяє ефективному використанню виробничих фондів і трудових ресурсів. Характер і рівень розвитку продуктивних сил України та її регіонів супроводжується багатьма негативними процесами з точки хору задоволення суспільних потреб та економічної ефективності. В той же час існують резерви та шляхи розвитку, котрі дозволяють усунути негативні явища і сформувати такий тип, який задовольнятиме суспільні потреби і буде економічно виправданим.

Встановлено, що у системі демократичного правління значну роль починає відігравати місцеве самоврядування [3]. Визначено зміст поняття «місцеве самоврядування», роль та основні принципи.

Розглянуто основні питання, які вирішуються на державному рівні і ті, які підлягають вирішенню на регіональному рівні.

Визначено основні історичні етапи становлення поняття «місцеве самоврядування». З’ясовано, що увага до місцевої політики почала розвиватися паралельно з розвитком глобалізації. Термін «місцеве самоврядування»   з’явився в Англії і означав здійснення місцевими жителями або їх обраними представниками тих обов’язків і повноважень, які їм надані законною владою, або які належать їм за загальним правом [ 4 ] .

Одним із перших вчених, хто привернув увагу до проблем місцевого самоврядування у XIX столітті був А. де Токвіль , французький державний діяч, історик та політолог. У своєму відомому творі «Демократія в Америці»   він наголошував, що саме в громаді полягає сила свободи народу. Громадські інститути відіграють для встановлення незалежності ту саму роль, що й початкові школи для науки; вони відкривають шлях народові до свободи й участь його послуговуватися тією свободою, насолоджуватися її мирним характером. Без громадських інститутів нація може сформувати вільний простір, одначе справжнього духу свободи вона так і не набуде [ 4 ] .

Визначено, що першою науковою теорією громадського самоврядування була теорія вільної громади. Вона базувалася на ідеї невідчутних природних прав людини (природно-правова школа Дж . Лока ), згідно з якою громада як «природна» адміністративно - територіальна одиниця, що історично виникла раніше, ніж держава, має природні та невідчужувані права самостійно вирішувати місцеві питання й управляти власними справами. Держава і самоврядування розглядалися як два кола, які не перетинаються: місцеве самоврядування – як автономна стосовно державної влади публічна влада територіальної громади, а держава – як гарант природних прав і свобод, яка повинен шанувати свободу громад.

Розглянуто поняття «місцева влада», що є в звичайному розумінні   даного слова називають уряд конкретної місцевості – села, району, міста чи округу [5]. Це такий уряд, який не наділений суверенітетом і тому повністю підпорядковується центральній владі, а у федеративній системі – владі штату чи області. Місцеві органи влади є периферійними і характеризують певну децентралізацію влади у державі, однак їх роль з цим фактом не зменшується. Також, розглянуто поняття «децентралізація влади», що полягає у розширенні місцевої автономії через передачу власних повноважень від центру на місця, що дозволяє привести послуги, які надає держава, у відповідність із потребами і запитами населення.

Визначено основні етапи та характеристики децентралізації влади в Україні. Встановлено, що діяльність органів регіонального управління повинна бути спрямована на проведення структурної перебудови економіки регіонів, реформування агропромислового комплексу, розвиток підприємництва, проведення земельної реформи. У компетенцію регіональних органів управління повинне входити безпосереднє регулювання розвитку міжрегіональних зв'язків між різноманітними суб'єктами господарювання незалежно від форми власності й виду економічної діяльності, прийняття оперативних рішень по обласних і міжобласних проблемах налагодження механізму територіально-виробничих зв'язків за умови узгодження інтересів сторін. Це стосується проблем спільного використання об'єктів виробничої й соціальної інфраструктури, витрат місцевих і бюджетних засобів і рішення назрілих актуальних проблем у сфері виробництва, капітального будівництва і т.д.

Використання інноваційних факторів разом з корегуванням державної економічної політики в сфері відносин власності дозволить забезпечити гармонійний розвиток людського потенціалу, економіки і природного середовища, що відповідатиме перспективним завданням і цілям суспільства. На нашу думку доцільно на державному рівні створити спеціальний департамент регіонального управління, який би сприяв реалізації основних напрямків соціально-економічного розвитку кожного регіону України й брав активну участь у формуванні інформаційних баз даного регіону. Необхідним є вдосконалення територіальної структури національної економіки.

Визначення пріоритетів розвитку регіонів вимагає також обліку соціальних аспектів їхнього розвитку, тобто соціальної своєрідності регіонів. Вони повинні бути враховані при визначенні пріоритетів соціальної регіональної політики в Концепції державної регіональної політики й Законі "Про основи регіональної політики в Україні".

Зважаючи на те, що регіон - це складне багатокомпонентне територіальне утворення, розробка й проведення регіональної політики повинні охоплювати всі її складові, тим більше, що соціальні, екологічні складові деякою мірою характеризують ефективність економічних перетворень. Саме важливою проблемою у формуванні й реалізації регіональної політики є перетворення соціальної політики із засобу в мету всіх економічних перетворень.

При забезпеченні державою умов для формування інноваційної активності в країні та реалізації ефективної державної інноваційної політики важливим є процес розробки на рівні регіонів та підприємств інноваційної стратегії і тактики, формування інноваційного клімату, та потенціалу підвищення інноваційної активності.

Це, у свою чергу, буде сприяти гармонізації відносин центру й регіонів, і забезпечувати умови для реального підвищення добробуту людей.

Зважаючи на те, що ціль соціальної політики полягає в об'єднанні державної політики й власної політики регіонів, тобто у вирівнювань рівнів соціального розвитку регіонів держави з погляду максимально можливого рівня життя населення, слід зазначити різний ступінь готовності регіонів до соціальних перетворень.

Запропоновано необхідність встановлення чіткої зорієнтованої соціальної політики. В умовах зниження економічної активності населення й, відповідно, його життєвого рівня ця складова стартового потенціалу регіонів випробовує найбільший вплив на процес його відтворення. Цей факт підтверджується обмеженням ринку потреб населення внаслідок зниження його доходів, збільшенням категорій, які потребують соціальної допомоги, погіршенням здоров'я людей і т.д. Серед характеристик людського капіталу, які вплинуть на визначення пріоритетів регіональної соціальної політики, необхідно звернути увагу на деякі його територіальні особливості.

Проведений аналіз економічних реформ [6] щодо формування ефективної регіональної політики дав можливість стверджувати, що вже існує розуміння того, що без інновацій неможливо забезпечити конкурентоспроможність регіонів та окремих його господарчих суб’єктів, особливо наукомісткого характеру. Це змінило стратегічні орієнтири більшості регіонів, націлило їх на творчий пошук, підприємницьку активність і самостійність у вирішенні поточних і перспективних завдань розвитку і самозабезпечення. Поряд з цим можна цілком впевнено констатувати, що розробка і впровадження нових технологічних рішень в окремих регіонах України поки що   не є джерелом економічного зростання і підвищення конкурентоспроможності на національному і світовому ринках.

В рамках інноваційного розвитку регіонів головним пріоритетним напрямком реалізації виваженої регіональної інноваційної політики як вирішального фактору є приведення в дію потенціалу економічного зростання регіону, інноваційного розвитку та структурного оновлення виробництва, підвищення конкурентоспроможності регіонів, використання та примноження інтелектуального потенціалу.

На основі проведених досліджень можна констатувати, що інноваційний тип розвитку економіки України значною мірою обумовлений інноваційним потенціалом, привабливістю регіонів, ефективністю інноваційної політики та є основою його зростання. Ці умови є базою для інноваційної діяльності щодо вирішення економічних і соціальних завдань розвитку регіону й України в цілому.

Список використаних джерел:

1. Постанова Верховної Ради України "Про Рекомендації парламентських слухань "Децентралізація влади в Україні. Розширення прав місцевого самоврядування"// Відомості Верховної Ради (ВВР). – 2006. – №16, ст. 144.

2. Державне управління в Україні: централізація і децентралізація: Монографія / Кол . авт .; Відпов . ред. Н.Р. Нижник. – К.: УАДУ при Президентові України, 1997. – 448 с.

3. Державне управління і менеджмент: Навч . посібник у таблицях і схемах / Одінцова Г.С., Мостовий Г.І., Амосов О.Ю. та ін.; За заг . ред. Г.С. Одінцової . – Х.: ХарРІ УАДУ, 2002. – 492 с.

4. Державне управління та державна служба: Словник–довідник / Уклад. О.Ю. Оболенський. – К.: КНЕУ, 2005. – 480 с.

5. Малиновський В.Я. Словник термінів і понять з державного управління. – 2–ге вид., доп . і виправл . – К.: Центр сприяння інституційному розвитку державної служби, 2005. – 254 с.

6. Демиденко В.В. Інноваційний розвиток як основа економічного зростання// Вісник Полтавського національного технічного університету «Економіка і регіон». – Полтава: ПНТУ, 2005. – Вип.8. – С.36-42.