WEB-ресурс научно-практических конференций

ПРОБЛЕМИ СТВОРЕННЯ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ КОРПОРАТИВНИМИ ПРАВАМИ ДЕРЖАВИ

К.пед.н . Козачок Л.Г.

Київський міський педагогічний університет імені Б.Д. Грінченка

На сьогодні діяльність щодо управління державними корпоративними правами визнається неефективною. Це стосується ефективності функціонування держави як акціонера у межах певного інституціонального і правового середовища, яке також створюється державою. Проте, відповідність умов функціонування цілям здійснення функцій визначає можливість досягнення необхідних показників. Таким чином, виявляється неефективною діяльність держави, насамперед, як системи організації суспільної влади щодо забезпечення необхідного впливу на об’єкти управління через використання механізмів державного управління, зокрема, шляхом формування організаційно-правової бази, здатної забезпечити її ефективну діяльність як акціонера.

Потреби суспільства викликають необхідність створення системи управління державними корпоративними правами, яка б ефективно функціонувала як на макро- , так і на мікрорівнях . Безумовно, пакети акцій, які належать державі, не можуть перебувати поза впливом системи державного управління. З огляду на сталі тенденції світового економічного розвитку можна стверджувати, що сектор економіки, представлений підприємствами із змішаною власністю, його буття й розвиток мають об’єктивну зумовленість, і завдання полягає не в його знищенні, а в ефективній, з точки зору загальносуспільних інтересів, участі в ньому держави. Саме він визначає об’єктивний склад системи управління державними корпоративними правами, її основу, є тим джерелом, з якого беруть витоки і структурна, і функціональна складові цієї системи як цілісного утворення.

Положення Державних програм приватизації, починаючи з 1998 року, є юридичним підґрунтям та методологічним посібником щодо продажу фактично за безцінь великої кількості економічно привабливих підприємств, адже в Україні практично немає можливості утримання у державній власності пакетів акцій, закріплених на умовах мікроекономічних показників протягом двох з половиною років із моменту закріплення відповідно до вимог цих законодавчо програмних документів. При цьому мова йде про виведення з-за меж державного контролю та регулювання не другорядних підприємств та галузей господарства, а саме підприємств стратегічних та природних монополістів, які безпосередньо мають забезпечити загальну, в тому числі й економічну, безпеку держави, а тому повинні бути націлені не на отримання термінового ефекту, а на виконання довгострокових програм, які матимуть наслідком не тільки економічний, а й соціальний та екологічний результати.

Отже, формуючи структурну та функціональну складові системи, визначаючи суб’єкти управління, їх статус та повноваження, необхідно виходити з обсягу державного корпоративного сектора як об’єкта управління в загальнодержавному вимірі. На сьогодні практика його формування має принципові теоретичні та методологічні хиби: наявність пакетів акцій, що належать державі в суб’єктах господарювання, розглядається як певна організаційна поступка, як вимушений приватизаційний етап, в той час як набуття державою корпоративних прав є історично обумовленим явищем, яке потребує створення ідеологічного, теоретичного та методологічного підґрунтя, побудованого на розумінні того, що практика скорочення впливу держави на формування економічних засад українського суспільства за відсутності альтернатив з боку ринкових механізмів закриває можливості щодо реалізації соціально-позитивного сценарію створення економічної бази суспільного розвитку. Управління державними корпоративними правами не може розглядатися як сукупність дій та відносин, що виникають внаслідок стихійного процесу щодо набуття державою можливості тим чи іншим чином впливати на діяльність товариства залежно від розміру пакета акцій в його статутному фонді. Навпаки, розмір пакета акцій та зміст державних корпоративних прав мають визначатися в розрізі галузей та певних підприємств як складові частини загального механізму впливу держави на процеси суспільного відтворення.

Проголошений курс на скорочення величини державного сектора до 8-10 % ще більше актуалізує питання щодо необхідності визначення оптимального ступеня впливу держави на доленосні для економіки України підприємства. Втрата державою контролю за роботою підприємств, які забезпечують її економічну та соціальну стабільність, виправдана тільки за наявності достатньо розвинутого конкурентного середовища, сьогодні ж позиція держави має ґрунтуватися на необхідності збереження контролю за ключовими підприємствами на постійних або довготермінових засадах.

Держава повинна зберегти контроль через володіння контрольним пакетом або збереження права “золотої акції” за діяльністю основних природних монополістів, ключових підприємств машинобудівної, хімічної та металургійної галузей, а також відповідних за спрямованістю галузевих науково-дослідних і проектно-конструкторських інститутів. Протягом певного часу має залишатися під контролем держави низка транспортних і будівельних підприємств.

Держава повинна мати важелі впливу на роботу автотранспортних підприємств, підприємств автомобілебудування, суднобудування, металургійних, сільськогосподарського машинобудування, видобувних, хімічних і деревообробних підприємств; сільськогосподарських підприємств, що забезпечують збереження насіннєвого племінного фонду країни, а також ряду підприємств, які обслуговують сільське господарство та підприємств соціально-побутового призначення.

Особлива увага має бути приділена вирішенню подальшої долі дрібних пакетів акцій підприємств, що складають зараз значну вагу у кількісному складі державного корпоративного сектора. Залежно від економічної доцільності подальшого їх утримання у власності держави, вони можуть бути продані або консолідовані шляхом викупу до розміру, який забезпечить необхідний вплив на підприємство.   Крім того, утримання в державній власності пакетів акцій, які не забезпечують впливового управління, може бути визнано доцільним з точки зору участі держави у прибуткових виробництвах з метою отримання дивідендів до державного бюджету.

Ефективність корпоративної діяльності держави вимріюється її впливом на економічне та соціальне становище країни, отже, об’єктом оцінювання має бути система управління державними корпоративними правами в цілому. Ефективність окремих суб’єктів господарювання базується на менших витратах. Продуктивність відіграє підпорядковану роль порівняно з ефективністю, яка характеризує роботу системи в цілому. Це досягається насамперед правильно визначеними цілями і обґрунтованими, методами їх досягнення, і тому її організаційне забезпечення та змістовне наповнення повинно відповідати потребам країни.

Для управління державними корпоративними правами головним критерієм ефективності за оцінкою вчених має бути успішна реалізація макроекономічних завдань, які відповідають програмам державної регулюючої політики. Вони можуть бути визначені як інтегрований показник узгодженості результату функціонування системи управління державними корпоративними правами.

Вирішення цієї проблеми потребує аналізу різних підходів до оцінки ефективності підприємницької діяльності. Найбільш розповсюдженими є ті, що засновані на показнику норми прибутку і на порівнянні результатів господарської діяльності державного приватного підприємств, діючих у приблизно рівних умовах. За результатами цих оцінок можна бачити як переконливі факти високопродуктивного ведення справ на підприємствах, так і беззаперечні свідоцтва вкрай неблагополучної ситуації, адже не стільки форма власності, скільки характер управління підприємствами і наявність конкурентного середовища визначають рівень їх економічної ефективності і темпи росту виробництва.

Відомо, що країнах з розвинутими ринковими відносинами питома вага державних підприємств, існуючих на межі мінімальної норми прибутку або навіть за цією межею, значно більша. Вони користуються систематичними бюджетними дотаціями для підтримання господарської діяльності в належній формі. Більш того, серед тих державних форм, які в цілому виконують свої завдання й відраховують в бюджет значну долю отриманого прибутку, є доволі велика частка підприємств, витрати яких на одиницю виробленої продукції значно вищі, ніж в приватних фірмах, діючих в тій же галузі.

Серед причин, якими найчастіше пояснюють недостатню ефективність державних підприємств, виділяють умови господарювання і бюрократизацію управлінського апарату. Крім того, вони обмежуються економічними, соціальними, юридичними рамками, відсутністю достатньої підприємницької свободи в умовах необхідності швидкого пристосування до нових економічних обставин.

Таким чином, головною причиною низьких мікроекономічних показників підприємств із державною участю порівняно з приватними є зосередження державної власності у тому спектрі галузей, які з тих чи інших причин є малорентабельними і навіть збитковими, непривабливими для приватного капіталу. Мікроекономічні показники не є визначальними при оцінці ефективності управління в державному секторі економіки.