WEB-ресурс научно-практических конференций

СУТНІСТЬ УПРАВЛІННЯ КОРПОРАТИВНИМИ ПРАВАМИ В УМОВАХ РОЗДЕРЖАВЛЕННЯ ВЛАСНОСТІ

Д.е.н . Перевозчиков В.І.

Київський міський педагогічний університет імені Б.Д. Грінченка

В умовах формування ринкової економіки актуальними є проблеми, що виникають у системі взаємодії держави та економіки. Функціонування державного промислового капіталу є “окремим блоком” відносин, які виникають в умовах трансформації суспільства. Тобто, коли держава стає суб’єктом права власності (Закон України “Про власність”, 2 лютого 1991 р., розділ І, ст. 3.1) створюються умови, за яких управлінський апарат розпоряджається державним майном, а засоби і продукти виробництва персоніфікуються в особі держави. Остання в якості суб’єкта власності поділяє своє майно між різними органами управління, державними, казенними підприємствами. Єдине державне майно фактично та юридично розподілене на окремі частини, які є самостійними юридичними особами, але залежать від ієрархії державної влади. З іншого боку, треба зауважити, що державний промисловий капітал, який сформувався в умовах роздержавлення і є предметом корпоративного управління, характеризується з економічної точки зору явними вадами, тому що має практично нульову або від’ємну норму прибутку.

Практично вся новітня економічна історія показує, що у питанні співвідношення економічної теорії та господарської практики, ключовим питанням є забезпечення довгострокового зростання, якого можна досягнути за допомогою різних заходів, індикатором яких постає показник норми прибутку.

Відомо, що норма прибутку є регулятором процесу накопичення і на зрівнянні норми прибутку базується все виробництво, в якій би суспільній системі воно не здійснювалося.

Так, частина національного господарства країни, нерентабельна з точки зору інтересів учасників приватизації, але необхідна для забезпечення загальних умов відтворення національного капіталу, стала об’єктом вимушеного економічного контролю з боку держави у формі державної власності та повинна функціонувати в інтересах всього суспільного виробництва, а та частина, яка забезпечує прибутковість приватних капіталовкладень у галузях, рентабельних за своєю сутністю, являє собою сферу роздержавлення. Це і є сутнісним переділом для розуміння цього процесу, який можна записати як рівняння (функція Віпера ):

D = lim f (N), N ? ± 0,

  де D – межа роздержавлення;

  N – норма прибутку, N = 0, N < 0, N ? 0.

Таким чином, зрозуміло, що до корпоративного сектору управління потрапили підприємства за межею роздержавлення.

Державний промисловий капітал, хоча й розподілений на окремі суб’єкти власності, функціонує як одне ціле, причому комерційні відносини з іншими суб’єктами права регулюються нормами Цивільного та Господарського кодексів, яким притаманні формальна рівність і свобода дій складових одиниць державного капіталу. Але державні корпорації в системі юридичного регулювання діють на базі адміністративного права, яке передбачає підлеглість вищим урядовим адміністраціям. Крім того, виникають правові колізії між формально-юридичною та фактичною стороною володіння, користування та розпорядження власністю і продукцією державних корпорацій. Об’єктивно корпоративна форма державної власності створює умови, коли право власності на засоби виробництва належить не тільки даній державній корпорації, але й органам державної влади та управлінцям. Тому це питання знаходиться в соціально-політичній площині, у визначенні, яким шляхом розподіляється дохід від функціонування державної власності у виробничій сфері.

Діяльність державних органів із визначення обсягів, напрямів та умов функціонування державних корпоративних прав і управління діяльністю корпорації в межах прав держави як акціонера пов’язана саме з державним характером власності і специфічними – соціальними – функціями держави. За своєю природою, корпоративна власність спрямована на об’єднання капіталів різних власників з метою отримання найбільших прибутків шляхом підприємницької діяльності, заснованої та здійснюваної на цьому корпоративному капіталі. По відношенню до управління державними корпоративними правами існують різні мотивації участі держави у корпорації, відмінні від мотивації інших власників. Це створює для корпоративної державної власності та управління державними корпоративними правами умови подвійного режиму – завдань державної власності і державної економічної політики щодо управління державними корпоративними правами. Теоретично держава виступає як приватний власник і діє відповідно до чинного цивільного та господарського законодавства і повноважень, визначених виключно розміром і видом конкретних корпоративних прав. Забезпечення відповідності управління державними корпоративними правами стратегії економічного розвитку держави на макрорівні може бути досягнуте тільки завдяки відповідному законодавчому забезпеченню.

Структурна база правового поля, в якому здійснюється управління державними корпоративними правами, складається з норм Конституції, Законів України (загальних та спеціальних), постанов Верховної Ради України, постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України, відомчих нормативних актів.

Конституція, легалізувавши приватну власність і рівність усіх форм власності, заклала засади економічного плюралізму. Ряд Законів України – таких, наприклад, як “Про власність”, “Про підприємства в Україні”, “Про підприємництво”, – розвинув ці конституційні положення щодо можливих організаційних форм і механізмів підприємницької діяльності. Значний масив правової бази складають постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, які контекстуально та спеціально регулюють ці питання.   Нарешті, регулюванню управління державними корпоративними правами присвячено і багато відомчих нормативних актів, зокрема, Фонду державного майна України. Цій проблемі присвячені наукові праці та практичні розробки відомих фахівців М. Чечетова , І Жадана, М. Сіроша , В. Семенюк , ідеї яких використані у викладанні даної теми.

Для оцінки економічного потенціалу державної власності та виявлення її функціональної ролі велике значення мають кількісні показники, які фіксують масштаби прямої державної участі в підприємницькій діяльності. Серед тих, що найчастіше використовуються:

- частка ВВП, що виробляється у державному секторі;

- відсоток державних активів у загальній сумі сукупних (матеріальних і фінансових) активів корпорацій;

- частка держави у виробництві умовно-чистої продукції;

- питома вага державних інвестицій у промисловість та інфраструктуру, а також в основний капітал несільськогосподарських галузей;

- частка держави у валовому накопиченні основного капіталу;

- відносний показник чисельності робітників і службовців, зайнятих у державному підприємництві, та ряд інших.

Кожний з них характеризує специфічний аспект рівня розвитку державної власності. В результаті ряд змінних показників дають динамічну картину. Абсолютизація будь-якого показника, незалежно від його значущості, призводить до хибної уяви про реальні пропозиції між державною і приватною господарською діяльністю. Так, порівняно зручний для статистики показник зайнятості дозволяє лише у самому загальному вигляді виявити масштаби впливу державної підприємницької діяльності на ринок праці: він дає можливість судити про ступінь ефективності державних програм розширення зайнятості та боротьби із безробіттям, але використання цього індикатора для аналізу динаміки державного підприємництва і господарської системи в цілому не може бути визнано правомірним без урахування показників змін продуктивності праці в державному і приватному секторах. Так само, зростання частки держави у валовому накопиченні основного капіталу аж ніяк не засвідчує однозначно про нові масштаби державної підприємницької діяльності, якщо при цьому не враховувати динаміку індикаторів фондоозброєності та фондовіддачі в обох секторах економіки.

Законодавча неврегульованість щодо визначення умов віднесення до складу державних певних підприємств державно-приватної форми власності в Україні не дає можливості отримувати статистичні дані, які б дозволили визначити реальний внесок державної власності в основні економічні та соціальні показники в загальнодержавному вимірі. Є труднощі з визначенням внеску підприємств зі змішаною формою власності та, відповідно, державного корпоративного сектора в розвиток економіки країни. Проте, аналіз показників звітності акціонерних товариств приводить до висновку, що за обсягом чистого доходу від реалізації продукції акціонерні товариства з державною часткою працюють більш ефективно, ніж акціонерні   товариства, у статутному фонді яких державна частка відсутня.

Суттєвим щодо визначення критеріїв оцінки ефективності управління державними корпоративними правами є те, що державна власність, навіть за умови її входження до корпоративного капіталу, не може позбутися своїх генетичних завдань – забезпечення суспільних потреб, що обумовлено іманентними функціями держави із формування та реалізації макроекономічної політики, забезпечення умов суспільного відтворення та соціальних гарантій. Слід погодитися із твердженням, що великі приватні корпорації, в силу значних масштабів виробничих та ринкових операцій, можуть серйозно впливати на макроекономічну ситуацію в державі, беручи участь в реалізації низки довгострокових програм регіонального чи національного масштабів. Але зрозуміло, що цей   вплив на макроекономічні показники не є самоціллю й рухомою силою господарської діяльності приватного капіталу, який переслідує, в першу чергу, мікроекономічний інтерес – отримання швидкого прибутку, збільшення обсягу продажу, зміцнення ринкових позицій, усунення небезпечного конкурента і таке інше. Стосовно суб’єкта господарювання з державним капіталом, який діє від імені центральної чи місцевої влади, на першому місці, навпаки, стоять завдання щодо досягнення макроекономічного ефекту в масштабі окремого регіону чи держави в цілому. До числа цих завдань можуть відноситися як власне економічні, так і соціально-економічні: підтримка важливих з точки зору національної економіки, але занепадаючих через непривабливість для приватного сектора, підприємств або галузей; забезпечення нормального функціонування інфраструктури; надання населенню пільгових послуг у сфері освіти, охорони здоров’я та соціального забезпечення; розширення можливостей працевлаштування безробітних шляхом фінансування різноманітних державних підприємницьких проектів тощо.

Таким чином, ці завдання вимагають застосування таких критеріїв, які характеризують соціально-економічний ефект   від діяльності суб’єктів господарювання, в той час як мікроекономічні показники дозволяють судити тільки про їх порівняну життєздатність, не пояснюючи причин, через які у державному секторі поруч із рентабельними продовжують функціонувати й збиткові підприємства.