WEB-ресурс научно-практических конференций

САМОРОЗУМІННЯ Й САМОПІЗНАННЯ У ВЧЕННІ ПРО ЛЮДИНУ

К.філос.н. Количева Т.В.

Українська державна академія залізничного транспорту

Саморозуміння суб'єкта є проблемою філософії людського буття. Вирішення питань щодо ролі людини в науці і людини як суб’єкта науки потребує розгортання комплексних досліджень науки. Людини включається в різноманітні зв’язки і відношення з дійсністю, і існує, як єдине ціле. Внутрішній світ людини живе своїм життям, існує за своїми законами. Тому проблема самопізнання є актуальною в умовах сучасної науки в зв’язку з необхідністю комплексного вивчення і пізнання людини. Сучасна філософія й психологія характеризуються безліччю областей і напрямків у вивченні проблеми самопізнання й саморозуміння. Значною мірою, зміна змістів цих напрямків обумовлено еволюцією філософського знання: переходить від класичної парадигми до некласичної, а потім і до постнекласичної. Класична парадигма втілювалася в ідеї збагнення об'єктивних законів природи, пильній увазі вчених до проблеми детермінізму й пошуку причинно-наслідкових зв'язків. На некласичному етапі головним став облік суб'єктивності спостерігача. У цей період уважалося, що те, якої мир з'являється перед суб'єктом, залежить, насамперед, від суб'єктивності свідомості. І, нарешті, постнекласичне розуміння миру й людини у світі характеризувалося ростом рефлексії ціннісних і значеннєвих контекстів суб'єкта.

Таким чином, можна відзначити, що відбувається зсув з пізнавальної парадигми дослідження на екзистенціальну. Екзистенціальний підхід припускає цілісне розуміння буття людини. А також включення суб’єкта, що пізнає, в пізнаване. Саморозуміння спрямоване не на пошук суб'єкта нових знань про себе, а на осмислення, породження сенсу того, що людина дозналася про себе – того, що можна назвати особистісною правдою. Іншими словами, саморозуміння містить у собі не відповідність знання про себе об'єктивної реальності, а співвіднесення цього знання із внутрішніми критеріями розвитку особистості, із власними поданнями про належне, які потрібно актуалізувати.

Отже, для більше плідного самопізнання необхідним фактором є наявність у суб'єкта внутрішньої волі, що допомагає одержати осмислений результат спостереження людиною своїх думок і почуттів, мотивів поводження. Внутрішня воля думки допомагає виявляти зміст вчинків: відповідати на питання про свій характер, відношення до себе, до інших людей.

Внутрішня воля феноменологічно являє собою деякий стан, що ставиться більше до можливості, чим до акту її здійснення. Вибір суб'єкта, що включає в себе елементи волі, розширює можливість волі для наступного вибору. Тут можна згадати трактування поняття волі Е. Фромма, де він розділяє поняття «воля від», що позначає відсутність зовнішніх обмежень й «воля для» – головна умова розвитку людини. Е. Фромм підкреслює, що для вибору волі суб'єкт повинен уже мати вихідну волю. Тобто, у самопізнанні воля є свого роду актом самозвільнення і є динамічним поточним станом. А в саморозумінні як осмисленні результату самопізнання воля сприяє усвідомленню альтернатив та їх наслідків, а також розрізнення реальних й ілюзорних альтернатив. Є. Дюринг у своїй книзі «Цінність життя» відзначає: «Знання веде до тривалого звільнення від гнітючих впливів особистої долі, якщо тільки складені елементи характеру одночасно будуть діяльні в тому же напрямку» [1, с.292].

Міркуючи про самопізнання у зв'язку із внутрішньою волею, можна згадати думку Г.С. Сковороди, що підкреслював, що самопізнання й саморозуміння здійснюються за допомогою почуття: «Самопізнання йде від тіла до думки, мислення від нього – серця. Глибоке серце – сутність і зерно наше, і сили, у якій полягає життя... Мислення, дух – це є людина» [2, с.16].

На рівні почуттів й емоцій суб'єкт оцінює, координує й інтерпретує свій досвід, у результаті чого в нього формується стійке, стабільне самовідчуття. Можна зробити висновок, що внутрішня воля являє собою складний феномен, у якому переплітаються когнітивні, пізнавальні й екзистенціальні компоненти. Пізнавальна об'єктивність, маючи схематичний характер, орієнтує свідомість дослідника щодо точки зору абсолютного спостерігача, дає йому підставу вільної самосвідомості. Однак, реалізуючи причетність пізнавальної об'єктивності до точки зору абсолютного спостерігача, можна зіштовхнутися із ситуацією самокорекції пізнавальної об'єктивності убік формування індивідуальних емоційних механізмів сприйняття.

Таким чином, уміння координувати пізнавальну й екзистенціальну складові об'єктивності в гуманітарних науках повинне сприяти формуванню такої значимості, що зосереджувала б у собі загальні схеми людської практичної діяльності, заснованої на здатності суб'єкта, що пізнає, до самоперевершення, що безсумнівно веде до об'єктивності в його класичному розумінні.

Проблема волі також прямо пов'язана із проблемою самодетермінації особистості. Внутрішня воля в саморозумінні обумовлена активною роллю самосвідомості. Усвідомлення факторів, що впливають на смисловий контекст поводження особистості, є вирішальним у звільненні від їхнього впливу. У цьому випадку мова йде про усвідомлення не тільки тих можливостей, що є в наявності реально, але й про усвідомлення наявних можливостей, а також передбаченні варіантів майбутнього. Тобто, внутрішня воля в саморозумінні обумовлена усвідомленням суб'єктом можливостей як реальних, так і потенційних, а також дією емоційних факторів, за допомогою яких досягається почуття. Все це сприяє актуалізації внутрішніх критеріїв саморозвитку особистості.

Також, говорячи про внутрішню волю, варто врахувати роль участі у формуванні внутрішньої волі окремого індивіда буття, що існує поза цим індивідом: «Нам залишається ще звернути увагу на щось інше, не тільки байдужне, а прямо доброчинне, а саме на участь наше в бутті, що існує поза нами й незалежно від нашого «Я», іншими словами – на уявне переміщення себе в сферу, далеку простої індивідуальності, але в загальному родинну нашій істоті» [3, с.319]. Тобто, наявний світовий порядок також обумовлює волю суб’єкта, тим самим формуючи його саморозуміння.

Роблячи висновок, можна сказати, що саморозуміння є прихід до самого себе, що здійснюється за допомогою усвідомлення змісту внутрішньої реальності за допомогою усвідомлення змісту внутрішньої реальності в розвитку особистості, що, у свою чергу, досягається шляхом знаходження індивідом внутрішньої волі. Таким чином результат саморозуміння є в чомусь не тотожним внутрішньої сутності індивіда, якщо розуміння цієї внутрішньої сутності досягається за допомогою знаходження волі. Міркуючи про незмінну присутність елемента ірраціональності в самопізнанні. Н. Бердяєв дійде висновку, що ірраціональність являє собою певну частину об’єктивності: «Я адже не вірю, не визнаю й по своєму безпосередньому почуттю, і по свідомому своєму світорозумінню, що «об’єктивність» є справжня реальність, першореальність. Об’єктивність є об’єктивація, тобто породження відомої спрямованості духу й суб’єкта» [3, с. 305]. Таким чином, можна зробити висновок, що само розуміння і самопізнання відіграють важливу роль в науках про людину завдяки спробам проникнути в суб’єктивність з точки зору об’єктивності і впорядкувати це знання.

Список використаних джерел:

1. Дюринг Е. Ценность жизни. – Мн.: Харвест, М.: ООО «Издательство АТС», 2000. – 336 с.

2. Сковорода Г.С. Повне зібр. тв. 6: В 2 т. - К., 1973. – Т.1. -16 с.

3. Бердяев Н.А. Самопознание (опыт философской автобиографии). – М.: Междунар. отношения, 1990. – 336 с.