WEB-ресурс научно-практических конференций

ДОБРОВІЛЬНІ ВНЕСКИ ГРОМАДЯН: ДОДАТКОВЕ ДЖЕРЕЛО ФІНАНСУВАННЯ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я ЧИ ВАЖКИЙ ТЯГАР ДЛЯ ПАЦІЄНТА

Зенченко Н.С.

Рада по вивченню продуктивних сил України НАН України

В дійсний час система охорони здоров’я в Україні знаходиться у досить критичному стані. Це перш за все пов’язано з недостатнім фінансуванням галузі, яке й досі відбувається за остаточним принципом, та неефективним використанням наявних коштів. Офіційна заробітна плата лікарів не набагато перевищує прожитковий мінімум, а матеріально-технічна база більшості лікувально-профілактичних установ потребує заміни. Таке становище спонукає уряд і медичних працівників до пошуку додаткових джерел фінансування.

Пацієнти незадоволені станом вітчизняної охорони здоров’я, бо саме їм доводиться сплачувати «добровільні» внески у фонди при лікарнях та неофіційні гонорари лікарям. Мало хто може скористатися своїм конституційним правом і отримати достатню кваліфіковану медичну допомогу безоплатно. І, якщо з оплатою витратних матеріалів та ліків вже давно звиклися, то заплатити за послуги, що повинні надаватися безкоштовно, може й хоче далеко не кожен.

Дана стаття присвячена розгляду добровільних внесків пацієнтів в контексті їх впливу на соціальне і матеріальне благополуччя населення України.

Безоплатне надання медико-санітарної допомоги регламентовано чинним законодавством України. Так, в статті 49 Конституції України зазначено: «Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно...» [1] . Рішенням Конституційного Суду України від 29.05.2002 №10-рп/2002 було встановлено: « Положення частини третьої статті 49 Конституції України ... треба розуміти так, що у державних та комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається всім громадянам незалежно від її обсягу та без попереднього, поточного або наступного їх розрахунку за надання такої допомоги.

Поняття медичної допомоги, умови запровадження медичного страхування, у тому числі державного, формування і використання добровільних медичних фондів, а також порядок надання медичних послуг, які виходять за межі медичної допомоги, на платній основі у державних і комунальних закладах охорони здоров’я та перелік таких послуг мають бути визначені законом.

Рішення Конституційного суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим. » [4].

Звісно, є Перелік платних послуг, які можуть надаватися в державних та комунальних закладах охорони здоров’я, вищих навчальних медичних закладах та науково-дослідних установах, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17.09.96 р. № 1138 в редакції Постанови Кабінету Міністрів України від 11.07.02 р. № 989, але дана Постанова не є законом і не може встановлювати перелік даних послуг, виходячи з рішення Конституційного суду.

Право на охорону здоров’я і отримання кваліфікованої медико-санітарної допомоги також регламентується «Основами законодавства України про охорону здоров’я» [2].

Постановою Кабінету Міністрів України від 11.07.02 р. № 955 затверджена Програма надання громадянам гарантованої безоплатної допомоги. Так державними і комунальними закладами охорони здоров’я надається безоплатна медична допомога таких видів:

- швидка і невідкладна;

- амбулаторно-поліклінічна;

- стаціонарна у випадку гострого захворювання або у невідкладних випадках;

- невідкладна стоматологічна допомога;

- долікарська медична допомога сільським жителям;

- санаторно-курортна допомога інвалідам і хворим у спеціалізованих та дитячих санаторіях;

- утримання дітей у будинках дитини;

- медико-соціальна експертиза втрати працездатності [3].

Але при зверненні в більшість лікувально-профілактичних установ виникає ситуація, що прямо суперечить чинному законодавству. Так, добровільні внески доречні при дефіциті фінансування галузі, але в більшості випадків медичні працівники забувають про значення слова «добровільний», фактично перетворюючи ці внески в примусові. Вони практично стали оплатою медичних послуг, що декларуються законодавством, як безкоштовні. Парадокс в тому, що тариф на такі добровільні внески в лікарнях та поліклініках вже чітко визначений за кожну послугу, хоча, якщо це дійсно «благодійний» внесок, то пацієнт може сплатити стільки, скільки вважає за потрібне. Так, суми зазвичай вимагають незначні, але враховуючи масштаби і кількість людей, які потребують допомоги, то загальна сума виходить вражаючою. По експертним оцінкам, неофіційні витрати громадян на послуги державних медичних установ складають біля 21 млрд. грн. на рік [5] .

Тягар такої платні зазвичай припадає на населення з невисоким рівнем доходів, бо багата людина навряд чи довірить своє лікування дільничному терапевту, або іншому спеціалісту поліклініки, що отримав кваліфікацію відповідно стажу, а не відповідно своїм знанням і практичним навичкам та не має відповідних рекомендацій. Більшості населення сукупність таких «добровільних внесків» впливає на сімейний бюджет і людині доводиться обмежувати себе в продуктах харчування та речах першої необхідності.

З хворих вимагають гроші за обстеження в державних установах і на обладнанні, що придбано за кошти держави. Прозорість надходження і подальше використання благодійних коштів ставиться під сумнів, враховуючи те, що прослідкувати куди і на що вони йдуть досить важко. От і виходить, що робиться бізнес без будь-яких вкладень: немає витрат ні на оренду приміщення, ні на закупівлю обладнання і матеріалів. Лише чистий неоподатковуваний прибуток, який зникає у невідомому напрямку.

В сучасній Україні, коли відбувається активна міграція населення до великих міст, зокрема до Києва, в пошуках гідної роботи і заробітної плати, зловживання і фінансове здирництво деяких лікарів переходять всі межі. В «Основах законодавства України про охорону здоров’я» зазначено, що кожен громадянин України має право на «кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря, вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій і закладу охорони здоров’я». Але про це лікарі намагаються забути, як і про клятву Гіппократа та медичну етику і деонтологію. Сума оплати за амбулаторно-поліклінічне обслуговування за місцем фактичного проживання, а не за місцем реєстрації, цілком залежить від нахабства медичного персоналу лікувально-профілактичної установи. При цьому, в разі відмови заплатити, лікарі без докору сумління відмовляють у наданні допомоги, за що, до речі, передбачена кримінальна відповідальність. Пояснюють вони це тим, що видатки на охорону здоров’я в бюджеті столиці закладені на одного мешканця і на обслуговування іногородніх коштів не вистачає. Тоді як Міністр охорони здоров’я України Юрій Гайдаєв на прес-конференції, що відбулася 27 серпня 2007 р. зазначив, що відмова від надання медичної допомоги або вимога внести «благодійний внесок» поліклініці або лікарні України є протизаконними і закликав повідомляти про такі випадки. Також Міністр відмітив, що найчастіше такі випадки трапляються в столиці і уточнив, що в Києві виділяються додаткові кошти на обслуговування приїжджих [6].

На підставі вищезазначеного, можна зробити невтішний висновок, що діяльність лікарняних благодійних кас спрямована не на захист населення, а на створення умов діяльності лікувально-профілактичних установ. При цьому дії багатьох медичних працівників набувають характеру фінансового здирництва і суперечать чинному законодавству України. Ситуація, коли доступність і якість медичної допомоги визначається спроможністю пацієнта заплатити є асоціальною і аморальною!

Радикальне реформування галузі та введення обов’язкового соціального медичного страхування сьогодні є вкрай необхідним. Окрім вирішення фінансових питань, необхідно дотримуватися чітких стандартів медико-санітарної допомоги та посилити контроль за її якістю. Також необхідним є прийняття заходів для попередження і присікання халатності і зловживань медичних працівників, що можуть призвести до порушення прав і законних інтересів громадян у галузі охорони здоров’я.

Список використан их джерел :

1. Конституція України.

2. Основи законодавства від 19 листопада 1992 р. № 2801-ХІІ «Основи законодавства України про охорону здоров’я».

3. Постанова Кабінету Міністрів України від 11.07.02 р. № 955 «Про затвердження Програми подання громадянам гарантованої державою безоплатної медичної допомоги».

4. Рішення Конституційного Суду України від 29.05.02 р. №10-рп/2002 «У справі за конституційним поданням 53 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 49 Конституції України "у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно" (справа про безоплатну медичну допомогу)».

5. Болісний біном // Контракти . - 2007. - № 6 .

6. www . regnum . ru