WEB-ресурс научно-практических конференций

Попова В.А.

Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара

ГЛОБАЛЬНІ ОЗНАКИ МІЖНАРОДНОЇ КООПЕРАЦІЇ В НАУКОВО-ТЕХНІЧНІЙ СФЕРІ

В сучасних умовах помітна тенденція активізації діяльності міжнародних організацій саме в науково-технічній сфері тому метою даного дослідження є виявлення ролі держави та наднаціональних структур в розширенні міжнародної інноваційної діяльності.

Міжнародна кооперація у сфері інноваційної діяльності містить ряд суттєвих переваг. По-перше, дозволяє прискорити та розширити доступ компаній до бази фундаментальних та прикладних науково-технічних даних необхідних для впровадження у виробництво нових товарів та послуг. По-друге, спільне здійснення інноваційних проектів є однією з форм стримування конкуренції, що веде до отримання значних прибутків в процесі комерціалізації технологій. По-третє, кооперація дозволяє об’єднати фінансові, наукові, трудові ресурси для успішної реалізації інновацій за рахунок так званого потенційного синергізму. Потенційний синергізм, за визначенням Пітера Дойля , може використовуватися на кожному етапі створення цінностей і, зокрема, при управлінні інтелектуальним капіталом.

Передумовами посилення науково-технічного обміну, окрім зазначених причин, є: зростання витрат на проведення НДДКР; переорієнтація значної частки досліджень і розробок з військового комплексу у цивільний сектор; необхідність зниження негативних наслідків промислового розвитку в глобальному масштабі (забруднення навколишнього середовища, зміна клімату) і на національному рівні (збільшення безробіття, загострення соціальних проблем); посилення технологічної конкуренції. Вирішення глобальних проблем людства потребує розширення міжнародного співробітництва в інноваційній сфері. Розвиток регіональної кооперації супроводжується формуванням відповідної інноваційної інфраструктури: наукових парків, інкубаторів малого бізнесу, технополісів і регіональних інноваційних систем (створених у рамках національних держав) і територіальних кластерів.

На сучасному етапі продовжується процес формування глобальних систем шляхом впровадження нових інтеграційних об’єднань: створення єдиного Європейського наукового простору ( ERA ), міжнародних інституцій регулювання інноваційної діяльності компаній на глобальних ринках високих технологій. Активний та досить стрімкий розвиток технопаркових структур в світовій економіці сприяв появі величезної кількості різноманітних спілок, асоціацій та об’єднань технопарків. В міжнародній практиці сформувалися об’єднання чотирьох рівнів: міжнародного, транснаціонального, національного та регіонального. На міжнародному рівні функціонують об’єднання технопарків, які охоплюють глобальні ринки інновацій та сприяють розвитку інноваційної інфраструктури світу; на транснаціональному – великі об’єднання та асоціації, що виконують інтеграційні функції в інноваційній сфері на рівні груп країн; національні – це ті об’єднання, які спрямовують свою діяльність на інноваційний розвиток економіки певної країни, а регіональні – на розвиток регіону, штату, міста або області.

Ця тенденція характеризується глобальними ознаками: розширенням і зміцненням міжнародного правового співробітництва держав, залученням все більшої кількості учасників, особливо країн, що розвиваються; бажанням учасників удосконалити і модернізувати структуру вже існуючих наднаціональних інституцій, привести їх у відповідність зі структурою інших учасників міжнародних організацій; якісною зміною співробітництва, що проявляється в підвищенні ефективності правових норм регулювання міжнародної інноваційної діяльності; універсалізацією окремих міжнародних союзів, підвищенням їх ролі в системі міжнародних організацій і перетворенням у спеціалізовані установи ООН [1]. Зокрема, р озвиток науково-технічної кооперації в Євросоюзі будується на принципі паритетності з посиленням регіоналізму через систему стимулювання регіональних ініціатив та реалізацією єдиної європейської стратегії розвитку. Згідно з розробленою концепцією, співпраця у сфері R&D здійснюється за трьома ієрархічними рівнями: загальноєвропейському, субрегіональному та локальному.

Щодо інтеграції в науково-технічній сфері, то це процес зближення зв’язку між науками, який відбувається поряд з процесом їх диверсифікації. Державна політика розвитку науково-технологічного обміну та кооперації в науково-технічні сфері, практично у всіх країнах Західної Європи будується на основі принципу прагматичної доцільності, тобто надання фінансової підтримки передовим у науково-технічному аспекті районам. Створення та регулювання діяльності технологічних альянсів є прерогативою державних структур і здійснюється шляхом політичної і правової підтримки, надання фінансових гарантій і страхування комерційних та інвестиційних ризиків. У ряді випадків держава захищає національних виробників, інтереси яких можуть постраждати в результаті діяльності міжнародних альянсів.

Дослідження показують, що при всій важливості державної підтримки процесів стимулювання розвитку науково-технічної кооперації в країнах ЄС, центр прийняття рішень зміщується у бік розширення економічної самостійності регіонів і зменшення рівня централізації управління даними процесами. Це обумовлено, насамперед, скороченням централізованого бюджетного фінансування НДДКР, окрім того формуванням нової парадигми державного управління, зміст якої полягає у делегуванні частини державних повноважень регіональних органам влади та наднаціональним міждержавним структурам. Держава взяла на себе функцію створення відповідного інноваційного середовища для вже існуючих технологічних об’єднань чи кластерів, стимулюючи через відповідні регулятори створення нових науково-технологічних структур, розвиток більш ефективних форм співпраці. Крім того, вона відіграє роль брокера між сферою НДДКР і фірмами. Зокрема, як форма кооперації університетів і підприємств промисловості, у багатьох західноєвропейських країнах (Великобританії, Бельгії, Данії, Португалії) були створені різні науково-технічні центри, міжфірмові центри, інноваційні центри з передачі нових технологій малому і середньому бізнесу. Як правило, вони створюються на регіональній основі. У ряді держав (Швеції, Австрії) відбулося послаблення адміністративного контролю за діяльністю університетів, що мало позитивні наслідки у розвитку різних форм альянсів з бізнесом. Паралельно відбувається все більше зміщення рівня відповідальності за регіональний науково-технічний розвиток на самі регіони, особливо в країнах з федеративним устроєм.

Зі створенням єдиного європейського ринку регіональна науково-технічна політика переходить на наднаціональний рівень. Євросоюз частково бере на себе функції національних урядів зі стимулювання регіонального розвитку. Як передбачають аналітики та науковці, які досліджують розвиток Євросоюзу як глобальну систему, посилення технологічного регіоналізму спричинить формування нових моделей інноваційної політики, що враховуватимуть місцеву, регіональну та глобальну складові. Без відповідних глобальних заходів технологічний розрив між економічно розвинутими і слабкими регіонами навряд чи буде усунутий.

Література:

1.JENNIFER BLANKE MARGARETA DRZENIEK HANOUZ THIERRY GEIGER IRENE MIA FIONA PAUA/ World Economic Forum . – www.weforum.org