WEB-ресурс научно-практических конференций

ВИКОРИСТАННЯ ДЕРЖАВНО-ПРИВАТНОГО ПАРТНЕРСТВА В ПРИРОДООХОРОННІЙ СФЕРІ

К.х.н. Губанова О.Р.

Одеський державний екологічний університет

Кожен етап суспільного розвитку характеризується властивою йому системою цінностей та пріоритетів. Для сучасної України здебільш проблемними постають питання екологічної безпеки і охорони довкілля, вирішення яких обумовлює необхідність застосування дієвих інструментів природоохоронного регулювання. Аналіз ефективності вітчизняного механізму раціонального природокористування свідчить про його нездатність забезпечити відповідне фінансування капіталомістких природоохоронних заходів [1-3]. Отже, на даний час пошук результативних інструментів щодо здійснення еколого орієнтованих інновацій уявляється вельми актуальним завданням.

Метою даного дослідження є обґрунтування доцільності та умов використання в якості організаційно-економічного інструмента залучення інвестиційних ресурсів в природоохоронну сферу механізму державно-приватного партнерства (ДПП).

Останнім часом в світі у галузях, які традиційно знаходилися в державній власності та управлінні, відбуваються значні інституціональні зміни. Залишаючи за собою право регулювання та контролю за діяльністю інфраструктурних об’єктів, уряди передають їх бізнесу у тимчасове довгострокове використання. Це є логічним, оскільки, з огляду на стратегічне, економічне та соціально-політичне значення підприємств інфраструктурних галузей їх недоцільно приватизувати, але, в той же час, у державному бюджеті бракує коштів на забезпечення їх простого та розширеного відтворення. Саме для розв’язання цього протиріччя, на початку 90-х років минулого століття в світовій господарській практиці знайшла розповсюдження концепція ДПП, яка стала альтернативою приватизації життєво важливих, маючих стратегічне значення об’єктів державної власності [4].

Державно-приватне партнерство – це тимчасовий інституціонально-організаційний альянс між державою та бізнесом з метою реалізації в широкому спектрі сфер діяльності суспільно значимих проектів. ДПП вважається доцільним, коли держава зацікавлена в приватних інвестиціях при умові збереження за собою прав власності на стратегічно важливий об’єкт та його цільове призначення. Тільки за період з 1990 по 2001 рік за рахунок використання механізму ДПП для фінансування інфраструктурних проектів в країнах, що розвиваються, та країнах з перехідною економікою було залучено 754,2 млрд. дол. США [5] і тепер у світовій практиці господарювання поширено декілька моделей ДПП, серед яких найбільш відомими є концесія, здача в оренду, BOOT (Build, Own, Operate, Transfer – побудуй, володій, експлуатуй, передавай), BOO (Build, Own, Operate - побудуй, володій, експлуатуй) та зворотній BOOT (коли держава фінансує та створює інфраструктурний об’єкт, а потім передає його в експлуатацію приватній компанії, яка поступово придбає його у власність) [6].

Основними ознаками, що характеризують ДПП, вважаються такі:

- сторони партнерства обов’язково мають бути представлені державним та приватним секторами економіки;

- взаємовідношення сторін мають бути зафіксовані в офіційних документах (договорах, контрактах тощо);

- взаємовідношення сторін повинні носити рівноправний характер;

- сторони партнерських відносин повинні мати загальні цілі та чітко визначений державний інтерес;

- сторони мають поєднати свої вклади (гроші, цінні папери, майнові права, інтелектуальна власність тощо) для досягнення загальних цілей;

- сторони повинні розподіляти між собою витрати та ризики, а також приймати участь у використанні одержаних результатів.

Аналіз міжнародного досвіду реалізації механізму ДПП дозволяє зробити висновок, що основними чинниками, які гальмують інтерес приватного бізнесу до участі в такому форматі взаємовідносин, є високі інституційні і комерційні ризики, а також законодавчі і соціально-економічні обмеження щодо отримання приватними інвесторами прийнятної прибутковості на вкладені кошти. Проте, чимало суспільно важливих проектів, які здатні приносити прибуток протягом тривалого часу (наприклад, будівництво мостів, доріг, аеропортів тощо), зазнають менших ризиків, пов’язаних із змінами ринкової кон’юнктури, і є найбільш перспективними щодо реалізації механізму ДПП.

Взагалі, діюче українське законодавство дозволяє здійснювати партнерство між державним та приватним секторами. Проте, на правовому рівні не вирішена проблема адекватного фінансування суспільно важливих проектів. Наприклад, до сьогодні не існує чіткого механізму взаємодії органів виконавчої влади в ході укладання концесійного договору. Крім того, досить складно розраховувати на одержання запланованого позитивного результату, оскільки під впливом суб’єктивного фактору, який в житті українського суспільства виграє суттєву роль, умови співробітництва можуть бути переглянуті у будь-який час, що створює негативний фон для ефективної взаємодії держави та приватного сектору протягом всього терміну реалізації інвестиційного проекту.

Отже, механізм державно-приватного партнерства має бути чітко визначений відповідним законом, головними ознаками якого повинні стати: незмінність «правил гри», транспарентність вибору приватного партнера, гарантії повернення інвестору його коштів, оптимальний розподіл ризиків між учасниками ДПП.

Слід зазначити, що відсутність Закону «Про державно-приватне партнерство» є суттєвим недоглядом з боку української влади, оскільки одержання державою помітного соціально-економічного ефекту від залучення довгострокових приватних інвестицій та управлінського досвіду бізнесових структур щодо забезпечення ефективності використання об’єктів державної власності можливо очікувати тільки при умові легітимності механізму ДПП. Отже, прийняття відповідного закону уявляється вкрай важливою умовою, що сприятиме підвищенню конкурентноздатності державного сектору національної економіки.

Розглядаючи можливість впровадження ДПП в природоохоронній сфері, в першу чергу, слід визначитися з об’єктами державної власності, використання яких пов’язано з вирішенням екологічних завдань. В цьому переліку найбільш відповідними щодо реалізації механізму ДПП доцільно вважати полігони та сховища твердих відходів, а також техногенні родовища. На даний час в Україні їх загальна площа становить понад 160 тис. га, кількість накопичених відходів перевищує 28 млрд. т; щорічно на них розміщується понад 1,2 млрд. т промислових та до 10 млн. т твердих побутових відходів [7].

Об’єкти розміщення твердих відходів є штучними утвореннями геохімічного характеру, що деформують екологічний фон території, негативно впливають на стійкість екосистем і життєдіяльність біоценозів, але, водночас, можуть розглядатися як масштабні скупчення техногенних ресурсів, які придатні для промислового використання при впровадженні відповідних технологій і наявності попиту на продукти їх переробки. Враховуючи зростаючий дефіцит природних ресурсів, освоєння таких родовищ слід вважити інвестиційно-привабливою сферою природокористування. Проте, існуючі механізми кредитування природоохоронної діяльності не дозволяють залучити до господарського використання наявні запаси техногенних ресурсів, що накопичені на об’єктах розміщення відходів, більша частина яких знаходиться у державній або комунальній власності. Отже, співпрацю бізнесу та держави у форматі ДПП щодо освоєння запасів ресурсоцінних відходів, які накопичені в місцях організованого складування, доцільно розглядати як ефективний інструмент здійснення інновацій в сфері поводження з твердими відходами.

Безумовно такі взаємовідносини мають будуватися на підставі договору, в якому повинні бути чітко висвітлені: форма партнерства, вид та порядок здійснення обома сторонами майнових внесків, термін реалізації проекту, перехід права власності на створений об’єкт, порядок розподілу прибутку, правові та фінансові гарантії сторін тощо.

Крім того, суттєвим моментом щодо використання природоохоронного потенціалу ДПП (здатності активізувати здійснення природоохоронних функцій за рахунок іманентних йому інвестиційних можливостей) уявляється вирішення питання економічної оцінки об'єкту, який надається державою в експлуатацію приватному партнеру. На думку автора, найбільш доцільним уявляється методологічний підхід, що базується на відомому принципі “вигоди – витрати”, й тому при визначенні вартості об'єкту розміщення техногенних відходів необхідно:

- оцінити величину очікуваного доходу від експлуатації і майбутні витрати, обумовлені освоєнням наявних запасів техногенних ресурсів;

- врахувати витрати, пов'язані з прокладкою необхідних інженерно-технічних комунікацій, які забезпечують функціонування об'єкту розміщення відходів на початок промислового освоєння його запасів;

- провести грошову оцінку землі, відведеної під об'єкт розміщення відходів;

- підрахувати розмір відвернутого (внаслідок скорочення кількості накопичених відходів) еколого-економічного збитку.

Ймовірно, міцним імпульсом щодо впровадження механізму ДПП саме в природоохоронній сфері може стати надання приватному партнеру податкових пільг в якості грошового вкладу з боку держави, але це питання потребує більш детального дослідження.

Таким чином, обов’язковими умовами щодо ефективного використання механізму державно-приватного партнерства в сфері господарського освоєння запасів техногенних ресурсів слід вважити прийняття відповідного закону, наявність єдиного методологічного підходу до вартісної оцінки об'єктів розміщення відходів, а також визначення економічного потенціалу бізнесових структур, що можуть бути задіяні в якості в приватних партнерів в інноваційні проекти природоохоронної спрямованості.

Література:

1. Веклич О.О. Економічний механізм екологічного регулювання в Україні. – К.: Український інститут досліджень навколишнього середовища і ресурсів, 2003. – 88 с.

2. Веклич О. Современное состояние и эффективность экономического механизма экологического регулирования // Экономика Украины. – 2003. - № 10. – С. 62-70.

3. Мищенко В. Действенность экономических рычагов экологической политики (действительно ли «загрязнитель платит» ? ) // Экономика Украины. – 2002. - № 7. – С. 62-68.

4. Мартусевич Р.А. Мировой опыт государственно-частного партнерства в коммунальном хозяйстве: факторы успеха и неудач с позиций частного сектора / Материалы VII Международной конференции «Модернизация экономики и государство». - http://www.nisse.ru

5. Izaguirre A.K. Private Infrastructure: A Review of Projects with Private Participation, 1990-2001. Public Policy for the Private Sector. Note No. 250, October 2002.

6. Гусев С. С государством в доле // Комп&ньон. – 2005. - № 50. – С. 8–9.

7. Методи оцінки екологічних витрат / За ред. Л.Г. Мельника та О.І. Корінцевої. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2004. – 288с.