WEB-ресурс научно-практических конференций

УМОВИ РОЗВИТКУ ІННОВАЦІЙНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВ

Гайванович Н.С.

Державний вищий навчальний заклад „Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана”

Постановка проблеми. На сучасному етапі розвитку світового господарства економічне зростання характеризується провідною роллю науково-технічного прогресу й інтелектуалізацією основних факторів виробництва. У глобальній економічній конкуренції виграють країни, які забезпечують сприятливі умови для наукових досліджень та науково-технічного прогресу.

Для досягнення стійкого положення української економіки на світовому ринку необхідний перехід до інноваційного розвитку всіх галузей народного господарства. Це допоможе забезпечити ріст наукомісткої продукції в експорті країни, сьогодні цей показник не перевищує 0,3% валового внутрішнього продукту, тоді як в розвинутих країнах – близько 5%. Крім того, в загальному обсязі реалізованої промислової продукції України тільки 6,5 відсотка мають ознаки інноваційної, а частка високотехнологічної продукції у структурі ВВП за останні десятиріччя скоротилася у шість разів.

На офіційному рівні про інноваційний розвиток говориться давно і багато, затверджена програма пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, існує ряд законодавчих документів, які регулюють це питання, але не створені відповідні умови для впровадження та підтримки інноваційної політики на вітчизняних підприємствах.

Разом з тим спеціалістами всіх рівнів управління визнається, що в Україні на сьогодні не існує законодавчо та методично оформленого ефективного механізму управління інноваційною діяльністю в національній економіці, хоча перші спроби вже робляться.

Актуальність. Проблема створення економічного механізму, що дозволяє генерувати, відтворювати та використовувати науково-технічні інновації для підвищення темпів економічного розвитку й якості життя в нашій країні набуває надзвичайно актуального значення. Її вирішення реально можливе лише за умови формування адекватного уявлення про основні характеристики інноваційних процесів, їхні рушійні сили та закономірності. Результатами реалізації нової інноваційної економіки повинні стати досягнення високого рівня соціальної спрямованості науково-технічного прогресу, підвищення рівня життя населення в результаті росту ефективності суспільного виробництва, якісно інший рівень ресурсозбереження й екологізація економіки.

Складність реалізації стратегії інноваційного розвитку обумовлена множинністю об’єктивних і суб’єктивних причин. Серед основних причин, що перешкоджають здійсненню інноваційної діяльності, підприємства вказують на нестачу коштів, значне місце посідає високий рівень кредитних ставок, недосконалість законодавства та ін.

Я к показує практика господарювання, самі підприємства не в змозі самостійно, власними коштами та без допомоги держави, забезпечити інноваційний тип виробництва та використання новітніх технологій. Економічна криза, що спостерігалася протягом 90-х років минулого сторіччя призвела не тільки до погіршення та значного зменшення відновлення основного капіталу, а й до скорочення науково-технічних розробок, спрямованих на відновлення асортименту продукції, створення та впровадження нових ресурсо- й енергозберігаючих технологій.

В умовах економічного зростання, яке спостерігається в останні роки в українській економіці, інноваційна діяльність вимагає значного фінансування та водночас є досить ризикованою, отже, потребує державного регулювання. Система стимулів пожвавлення інноваційної активності повинна спиратися на окремі пріоритети інноваційного розвитку. Спроби визначити пріоритети інноваційної діяльності з точки зору державного стимулювання вже проводились, але вони не враховують всіх провідних галузей світової науки та техніки й водночас охоплюють широку палітру напрямів, що є нереальним з огляду на сьогоденні обмежені можливості держави стосовно їх фінансового забезпечення.

З огляду на обмеженість використання державної фінансової підтримки інноваційного процесу, необхідно розробити гнучку систему пріоритетів інноваційної сфери, що забезпечуватимуться державними інвестиційними ресурсами для того, що б вкладання коштів в пріоритетні напрямки забезпечило їх використання в якості локомотива інноваційного розвитку країни, що спроможний активізувати та підтягнути за собою інші напрямки інноваційної сфери. На сьогодні вбачається два напрямки інноваційного розвитку країни: з акцентом на першочерговий розвиток наукоємного виробництва на базі ВПК або ж першочерговим розвитком цивільних галузей, споживчого сектору.

Держава за допомогою прямих і непрямих заходів повинна викликати інноваційних резонанс в масштабі всієї економіки. Інноваційний процес, таким чином, повинен мати характер ланцюгової реакції, поступово передаючись з галузі в галузь, слідкуючи, в той же час за змінами платоспроможного попиту та вибірково стимулюючи його.

Спроби здійснення галузевих "технологічних стрибків" за умов збереження загальної несприятливості підприємницького та інвестиційного клімату в країні, надмірного фіскального тиску, неефективності інституційної структури економіки, обертаються втратами інших секторів економіки. Продукція високотехнологічних галузей не знаходить збуту в інших галузях через великий технологічний відрив і відсутність мотивації до її використання, що суттєво знижує синергетичний ефект інновацій, відтак, ефективність таких "точок зростання" нівелюється в суспільному масштабі.

З метою розширення інвестиційного потенціалу в інноваційній сфері необхідно законодавчо регламентувати інвестиційні функції в інноваційній сфері та порядок їх здійснення низкою інституційних інвестиційних структур (страхових, пенсійних, позикових фондів) з метою залучення їх до інвестування в інноваційну діяльність. Їм необхідно надавати пільги, які більш привабливі для спрямування коштів в інноваційну сферу порівняно з іншими сферами, а також сприяти створенню на їх базі структур венчурного капіталу.

Висновки. У сучасній економіці інновації стали фактором виробництва нарівні з працею, капіталом і підприємництвом. Більше того, без нововведень неможливо забезпечити підвищення рівня віддачі факторів виробництва та ефективності розвитку виробництва.

Нажаль, українська держава за роки незалежності розгубила ті позитивні здобутки, які залишились після розвалу союзу, натомість не створено жодної нової високотехнологічної галузі виробництва. Потрібні такі структурні перетворення, які дозволять українській економіці зайняти належне місце у міжнародному розподілі праці, пропонувати нові високотехнологічні види конкурентних товарів та послуг. Головним завданням стратегії інноваційної політики України має бути забезпечення збалансованої взаємодії наукового, технічного, виробничого та підприємницького потенціалів, розробка та впровадження механізму активізації інноваційної діяльності суб'єктів підприємництва, поширення інновацій в усіх сферах національної економіки.

Література:

1. Закон "Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні": Закон України від 10.01.2003, № 433-І V // Голос України. – 13.02.2003. – № 28 (3028).

2. Галкина Н. Социально-экономическая адаптация предприятия к инновационному технологическому развитию // Проблемы теории и практики управления. – 2007. - №12. – С. 92-99.

3. Дацій О. Формування моделі інноваційно активних підприємств // Вісник Національної академії державного управління. – 2004. - №4. – С. 174.

4. Канафоцька Г. Стан, перспективи розвитку інноваційних процесів в Україні та можливості їх впливу на формування ВВП. –http://upi.org.ua/publ

5. Самойлик К. Формування національної інноваційної системи України потребує державної уваги // Голос України. – 2007. - №1108.