WEB-ресурс научно-практических конференций

СУЧАСНА ІНВЕСТИЦІЙНО-ІННОВАЦІЙНА ПОЛІТИКА ПІДПРИЄМСТВА: ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ САМОДОСТАТНОСТІ РОЗВИТКУ (МІЖНАРОДНІ АСПЕКТИ)

Івлєв С.С.

Державний науково-дослідний інститут будівельних конструкцій

1. Актуальність теми пов’язана з тим, що вступ України до СОТ потребує суттєвого переосмислення існуючих концепцій розвитку вітчизняних підприємств як суб’єктів ринкових відносин. Створюються нові умови для розширення системи економічних взаємин вітчизняних і зарубіжних фірм не тільки як суб’єктів зовнішньоекономічної торгівлі і діяльності у цілому, а й як партнерів і конкурентів у глобалізованому виробничо-комерційному просторі. Внутрішні галузеві й регіональні ринки стають фактично своєрідною ареною міжнародної конкуренції, результатом якої за оптимістичними сценаріями може стати активізація національних товаровиробників, а за песимістичними – їх деградація і стагнація економіки країни в цілому. Щоб своєчасно запобігти таким негативним наслідкам, необхідно суттєво переглянути концептуальні засади функціонування вітчизняних підприємств як основних ланок національного господарства в бік не тільки формування їх конкурентоспроможності, а й забезпечення самодостатності розвитку через виявлення внутрішнього потенціалу на основі застосування новітніх технологій у бізнесі, зокрема – проектних, основою яких є інвестиційно-інноваційна концепція економічного процесу.

2. Теоретичні дослідження дають підставу розглядати розвиток будь-якого успішного діючого в умовах ринкової економіки підприємства як постійних процес створення інновацій, безперервний процес творчої діяльності. Інноваційне забезпечення спрямоване на створення нової продукції і послуг, технології і матеріалів, нових організаційних форм, що мають властивості науково-технічної новизни і задовольняють нові суспільні або індивідуальні потреби. Кінцевий результат інновацій – це матеріалізація і промислове освоєння нововведення, ідеєю створення якого можуть бути як науково-технічна діяльність, так і маркетингові дослідження з виявлення незаперечних потреб. Разом з тим із комерційної точки зору будь-який інноваційний проект можна розглядати як інвестиційний, що спрямований на отримання прибутку. Під інвестиційним проектом, як правило, розуміють план (програму) господарських заходів або підприємницької ідеї, реалізація якої потребує інвестицій.

Реалізація інноваційного проекту (інновацій) супроводжується необхідністю вкладання засобів як у матеріальні об’єкти (придбання нового технологічного устаткування, додаткових виробничих приміщень), так і нематеріальні (проведення НДЕКР, підготовка персоналу, придбання патентів тощо). Все це потребує скрупульозного узгодження розмірів і термінів вкладання інвестицій, величини і термінів отримання очікуваних результатів. Лише на основі всебічного аналізу цих даних, зведених у програму, може бути прийнято рішення про здійснення того чи іншого господарського заходу.

Важливою особливістю інноваційних проектів є їх тривалість у часі. Дійсно, економічна сутність інвестування в інновації полягає у тому, щоб власник капіталу відмовився від поточного використання капіталу, отримання поточних вигод заради більших вигод у майбутньому. Проміжок часу від початкового моменту вкладання капіталу в об’єкт інвестування до моменту завершення отримання доходів або інших результатів від вкладеного капіталу становить інвестиційний період – життєвий цикл проекту. Залежно від тривалості інвестиційного періоду проекти поділяють на короткострокові, інвестиційний період яких не перевищує одного року, і довгострокові, що мають більш тривалий інвестиційний період. Інноваційні проекти, як правило, належать до довгострокових інвестиційних проектів, що потребує особливих підходів до їх інвестування, зокрема – із залученням іноземних джерел.

Другою особливістю інноваційного проекту є його спрямованість на перспективу, передбачення якої пов’язано з невизначеністю, а отже, з комерційним (підприємницьким) ризиком. Приймаючи рішення про інвестування, власник капіталу виходить із певних оцінок майбутнього, сподіваючись отримати бажані результати. З урахуванням цього під комерційним ризиком доцільно розуміти вірогідність виникнення у майбутньому ситуацій, за яких фактичні результати від впровадження нововведень (доходи або інші вигоди) виявляється меншим у порівнянні з очікуваним, з розрахунку на які приймалося рішення про інвестування в інновації. У зв’язку із цим виникає потреба у необхідності державних попереджувальних гарантій, як зарубіжним так і вітчизняним інвесторам, які можуть здійснюватись на основі державних експертиз інноваційно-інвестиційних проектів.

3. Проведені практичні спостереження на ряді «успішних» підприємств промислового сектору м. Києва дають підставу стверджувати, що процес інноваційно-інвестиційного розвитку необхідно, насамперед, розглядати з позицій конкретного суб’єкта господарської діяльності, тобто з позицій конкретного підприємства, що здійснює господарську діяльність (виробничо-збутову діяльність) у взаємодії з постачальниками вихідної сировини і матеріалів, конкурентами; торговими і збутовими посередниками, споживачами і та ін., у конкретних економічних, політичних, екологічних, правових та інших умовах. При цьому така взаємодія має імовірнісний характер і не піддається однозначній оцінці. Проте певними гарантіями успішності функціонування є додержання основних принципів ринкової поведінки, що забезпечують самодостатність підприємств у конкурентному середовищі. До таких принципів за проведеним нарощуваним ранжуванням належать наступні:

· адаптивності – прагнення до підтримання певного балансу зовнішніх і внутрішніх можливостей розвитку (внутрішніх спонукальних мотивів діяльності господарюючого суб’єкта і зовнішніх, що генеруються ринковим середовищем);

· динамічності – динамічне приведення у відповідність цілей і спонукальних мотивів (стимулів) діяльності підприємства (у тому числі його власників, менеджерів, фахівців, працівників);

· самоорганізації – самостійне забезпечення підтримання умов функціонування, тобто самопідтримка обміну ресурсами (інформаційними, матеріальними, фінансовими) між елементами виробничо-збутової системи підприємства, а також між підприємством і зовнішнім середовищем;

· саморегуляції – коригування системи управління виробничо-збутовою діяльністю підприємства відповідно до змін умов функціонування;

· саморозвитку – самостійне забезпечення умов тривалого виживання і розвитку підприємства (відповідно до його місії і прийнятої мотивації діяльності).

4. Реалізація цих принципів забезпечується не тільки кваліфікованим інноваційно-націленим менеджментом, а й системою інституційного державного й місцевого регулювання інноваційно-інвестиційних процесів.

За цими принципами має функціонувати і система управління інноваційним розвитком суб’єктів господарської діяльності.

5. Управління інноваційно-інвестиційним розвитком орієнтоване на досягнення визначених цілей (завоювання більшої частки ринку, збільшення прибутку в поточному періоді чи в перспективі, забезпечення високих темпів сталого економічного розвитку і т. ін.) в умовах конкурентного середовища, коли цілі інших господарюючих суб’єктів можуть з ними не збігатися (і, як правило, не збігаються). Це протиріччя слід належним чином враховувати, узгоджуючи намічені цілі з можливостями їхнього досягнення.

У цілому, в масштабах глобально активованого ринку, таке узгодження цілей і інтересів господарюючих суб’єктів відбувається за допомогою ринкових механізмів (механізму рівноваги виробництва і споживання, механізму конкуренції і ринкового ціноутворення, механізмів економічних циклів і т.д.), організаційно-економічного механізму підприємства, а також механізмів державного і регіонального регулювання і підтримки з оглядом на міжнародні норми і правила. Природно, конкретний, окремо взятий суб’єкт господарської (підприємницької) діяльності вплинути на дію цих механізмів не може, він здатний тільки враховувати їх у процесі свого функціонування, будуючи стратегію і тактику своєї поведінки таким чином, щоб максимально використовувати наявні сприятливі можливості і згладжувати деструктивний вплив несприятливих.

Для цього необхідно мати найбільш повну зовнішню стосовно суб’єкта господарювання інформацію, що характеризує різні сторони ринкового середовища, в тому числі – й міжнародного. Відповідно потрібна інформаційна система, яка виконувала б функції збору, накопичення, збереження, переробки й аналізу інформації про процеси, що відбуваються на ринку, про дії суб’єктів ринкової діяльності (у сфері виробництва, фінансово-кредитній сфері, сфері послуг, науковій сфері та ін.), що регулюють вплив глобальних факторів, держави, стан економічної, політичної, правової, екологічної, соціальної, технологічної, демографічної й інших складових середовища господарювання. Необхідно також володіти інформацією, що характеризує безпосередньо сам господарюючий суб’єкт: його організаційний, виробничий, кадровий, технологічний, інвестиційний та інноваційний потенціал; стан і потенціал збутової мережі,; організацію системи товароруху; відносини з економічними контрагентами; фінансовий стан; конкурентоспроможність продукції і підприємства в цілому й ін. Інформація, що надходить, використовується у процесі вироблення заходів щодо пошуку свого місця на рику (формування цільового ринку в загальному випадку) з метою реалізації визначених цілей інноваційного розвитку.

6. Управління інноваційно-інвестиційним розвитком здійснюється на декількох рівнях: рівні держави, рівні регіону чи галузі, рівні конкретного суб’єкта господарської діяльності. Перші два становлять макрорівень управління, а останній – мікрорівень. Збалансування цих рівнів забезпечує досягнення не тільки інтеграційного а й синергеційного ефекту розвитку. Проте сама реалізація управління інвестиційно-інноваційним розвитком починається з системи його проектного фінансування, а саме – інтегрованою палітрою цих джерел. Джерелами фінансування нововведень є власні кошти підприємства, кошти з державного та місцевих бюджетів, залучені на конкурсній основі кошти державних фондів фундаментальних та прикладних досліджень, позабюджетні фонди (інноваційні, страхові, пенсійні), кошти венчурних фірм, асоціативні фонди декількох підприємств та їх об’єднань, запозичені та залучені кошти, благодійні фонди. Фінансування з державних фондів, що здійснюється на конкурсних засадах, призначено в основному для виконання завдань державних програм; асоціативні фонди створюються для виконання галузевих, регіональних програм та програм декількох підприємств; страхові та пенсійні фонди, венчурні інвестори кредитують нововведення на умовах отримання частки прибутку від нововведень; інноваційний фонд працює на принципах підтримки державних науково-технічних пріоритетів і повернення інноваційних позик; фінансово-кредитні установи надають кредити від відсотки; залучення коштів окремих інвесторів (акціонерів) пов’язане із сплатою їм дивідендів. Але всі ці джерела мають розглядатися з позицій забезпечення самодостатності розвитку підприємств як суб’єктів не тільки ринкового середовища країни, а і глобальної економіки, вони мають забезпечувати інноваційну активність вітчизняної економіки.

7. Інноваційна активність як цілеспрямована діяльність по створенню, освоєнню і просуванню на ринок продуктових, технологічних і організаційно-управлінських нововведень, характеризує стратегічну поведінку організацій і підприємств у ринковому середовищі, їх ставлення до інноваційного ризику і витрат, що спрямовані на науково-технічний розвиток. Інноваційна активність може оцінюватися через показники наукоємності та інноваційної ємності виробництва. Наукоємність виробництва трактується як відношення загального обсягу витрат на НТР до загального обсягу валової продукції оновлених підприємств і дозволяє зробити оцінку цих витрат у динаміці та у порівнянні з іншими організаціями і підприємствами. Показник інноваційної ємності виробництва дає уявлення про розмір витрат на нововведення з усіх джерел фінансування по відношенню до обсягів виробництва, при цьому беруться до уваги загальні витрати на нововведення по всіх стадіях інноваційного циклу.

Проте в умовах наступального міжнародного впливу на функціонування підприємств як основних ланок національного господарства доречно враховувати не стільки економічний ефект, що виявляється як різниця між результатами економічної діяльності і витратами на одержання цих результатів. Коли результатом економічної діяльності є не тільки економічні, але і більш широкі соціально-економічні наслідки, вірніше говорити про соціально-економічний ефект. Він виявляється, зокрема в розвитку новаторської, раціоналізаторської, винахідницької і патентно-ліцензованої роботи як одного із пріоритетів підприємництва. Саме ця робота має забезпечити високу прибутковість як активі затор руху реальних капіталів, реальну самодостатність підприємств, їх конкурентноздатність. Для цього потрібно забезпечити захист і комерційне використання прав інтелектуальної власності. Керівники підприємства та служби, які здійснюють інноваційний менеджмент, повинні усвідомлювати, що масова науково-технічна творчість співробітників є значним джерелом інтенсифікації виробництва. Від стимулювання новаторського духу на підприємстві і надійності системи захисту винаходів великою мірою залежить ефективність інноваційної діяльності в Україні, її майбутнє благополуччя й розвиток.

Література:

1. Концепція науково-технічного та інноваційного розвитку.

2. «Стратегія економічного і соціального розвитку України на 2004-2015 роки. «Шляхом європейської інтеграції».

3. Офіційні дані розрахунків Міністерства економічної політики.

4. Українська асоціація інвестиційного бізнесу «Світовий досвід підтримки інноваційної діяльності».

5. Матеріали «Круглого столу» «Інноваційна модель розвитку економіки України: пріоритети та шляхи реалізації», 23 листопада 2005

6. Міністерство економіки України «Інформація щодо інвестиційного клімату в Україні» 6.03.2007.

7. www.minfin.gov.ua—Міністерство фінансів України.

8. www.niss.gov.ua—Національний інститут стратегічних досліджень.

9. www.weforum.org— World economic forum .

10. www.ukrstat.gov.ua—Державний комітет статистики України.