WEB-ресурс научно-практических конференций

Єжижанська Т.С.

Луцький інститут розвитку людини Університету “Україна”

Визначення художнього методу як ієрархічної системи

Проблеми літературного методу цікавлять літературознавців давно, хоча стан визначеності категорії “художній метод” у сучасній науці ще досить незадовільний. Розгляд наукових праць, спеціально присвячених теоретичним проблемам літературного процесу, дозволяє пересвідчитися в тому, що й сьогодні немає скільки-небудь точного визначення цієї категорії, немає й чіткого розуміння того, яка її роль у літературному процесі. Не заперечуючи здобутків як українських (Д.Наливайко, Д.Чижевський й ін.), так і російських (Г.Поспєлов, Д. Ліхачов ) дослідників, зазначимо, що проблема художнього методу як літературознавчої категорії вивчена дуже поверхнево і не може відповідати сучасним вимогам літературознавчої науки. На наш погляд, про метод потрібно говорити системно, із розумінням ієрархічно підпорядкованого взаємозв’язку принципів на чолі з головним принципом, який є визначальним для кожного конкретного методу. Настав час здійснити системний перегляд історико-літературних поглядів на літературний метод.

Відсутність чіткості у визначенні супроводжувала цей термін на різних етапах розвитку літературознавства. Так, деякі вітчизняні літературознавці трактують категорію художнього методу як “спосіб добору життєвого матеріалу і спосіб його відображення” (О.Бандура) чи як “спосіб художнього пізнання і відтворення світу” (В. Пахаренко ). Інші теоретики літератури визначають художній метод як певний принцип чи принципи “відбору й оцінки письменником явищ дійсності” (Г.Абрамович, С. Венгров , Ф.Волков таін.). При такому розмаїтті дійсно важко усвідомити, що ж таке “художній метод” і чи доцільна ця категорія в теорії літератури, в літературознавстві.

Найчастіше літературознавці визначають не один всезагальний принцип у художньому методі, а їхню сукупність (П.Волинський, В.Лесин і О. Пулинець , Л. Тамашина , С. Венгров , Б. Сучков ) чи певну єдність (Л.Тимофєєв). Але, починаючи з 60-80-х років ХХ ст., коли в літературознавстві та й в науці в цілому почав розвиватися системний підхід, у теорії літератури почала утверджуватись думка, що метод – це не просто певна єдність чи сукупність принципів, а їх цілісна система. Зокрема, таку позицію підтримують автори філософського словника за редакцією В. Шинкарука (“Метод художній – цілісна система основних принципів художнього узагальнення і відтворення дійсності в мистецтві”) [3, с.371] та словника з естетики (“Метод в мистецтві – система принципів, які керують процесом створення твору мистецтва”) [4, с.342].

Виведення категорії “літературний метод” на рівень цілісно-системних уявлень передбачає осмислення методу як своєрідної системи, якою керується письменник для створення літературно-художнього твору, і як системи ієрархічної.

Метод є складною системою принципів, з яких одні відіграють вагомішу роль, інші є менш вагомими, навіть другорядними. Перші з них не тільки визначають сутність та неповторну самобутність художнього методу, але й зумовлюють його як закономірне явище, що в силу об’єктивних обставин не могло не виникнути і повинно було набрати саме такого характеру.

Поряд із головним, визначальним, першорядним принципом, є і менш вагомі, другорядні принципи. Їхні довільні комбінації та специфіка їх використання у творчості письменників у поєднанні з талантом і рівнем поетичної майстерності творців, їхньою самобутністю дають змогу досягнути великої різноманітності та багатств у межах одного художнього методу.

І головні, і другорядні складники художнього методу потрібно завжди аналізувати цілісно, в усій сукупності та взаємозв’язках. Якраз комбінації, система складових елементів (тобто, художніх принципів), їх взаємозв’язки і поєднання і створюють певний неповторний художній метод.

Провести чітку межу між методами дуже важко, бо головні й другорядні принципи відображення дійсності для створення художнього образу в усіх художніх методах фактично одні й ті ж самі, тобто вони збігаються, повторюються, переплітаються. Наприклад, одним із визначальних принципів романтизму є принцип “виняткових характерів у виняткових обставинах”, хоча у творах літератури романтизму є й типові характери у типових обставинах (як і в будь-якому іншому художньому методі), проте вони не відіграють у цьому художньому методі першорядної, головної, визначальної ролі.

При історичній зміні художніх методів головний принцип може відійти на другий план, а інший, другорядний, допоміжний – вийти на перший план, стати визначальним і головним. Можемо стверджувати, що головний принцип нового художнього принципу не виникає заново, оскільки він існував і раніше, в попередньому художньому методі, хоча й виконував не основну, не визначальну роль. Наприклад, принцип залежності особистості від певного соціального середовища – головний принцип методу критичного реалізму – спостерігаємо ще в усній народній творчості. Але цей принцип повноцінно розвинувся і розгорнувся, зайняв визначне місце в ієрархії художніх принципів (тобто став головним) лише в першій половині ХІХ ст., коли головні позиції в літературному процесі зайняв напрям критичного реалізму.

Певний художній принцип, виступаючи в одному художньому методі другорядним, в іншому може виходити на перший план, тобто на вершину піраміди, тобто ставати головним, і навпаки. Типізація, наприклад, є характерною особливістю реалістичного мистецтва, проте це не означає, що всім іншим художнім методам вона не притаманна взагалі. Творчі методи нереалістичного мистецтва мають інші, ніж реалізм, способи відображення дійсності, і типізація в них не є головним принципом створення образу. Не всі художні методи узагальнюють життєвий матеріал на тому ж рівні, що й реалізм. Натуралізм, наприклад, задовольняється відтворенням лише поверхового шару життєвих фактів, вважаючи, що цього достатньо для створення картини життя. Імпресіонізм схоплює і фіксує одиничні сторони дійсності, не показуючи їх у взаємозв’язку і взаємозалежності. Символізм намагався знайти і відтворити в матеріальному світі відблиск надсвітових сил і розглядав життя як тінь чи реалізацію світової душі.

Для розмежування художніх методів особливу увагу слід звертати на головний художній принцип. Його справедливіше було б назвати не головним, а визначальним, оскільки саме він визначає сутність методу, його неповторну самобутність.

У літературознавстві робилися спроби визначити головну ознаку категорії літературного методу. Зокрема, дослідниця М. Моклиця при визначенні художнього методу того чи іншого письменника (при “з’ясуванні того, чи модерніст митець, який саме він модерніст”) шукає “домінанту, яка робить творчість цілісною” [1, с.38]. Роль домінанти надзвичайно важлива, оскільки вона “визначає будь-яку структуру; без неї ніщо не з’єднається в цілісність і не утворить структури” [1, с.36]. На нашу думку, головний принцип художнього методу і є тією домінантою, яка виступає визначальним та організуючим чинником, що об’єднує структуру літературного методу.

Визначити конкретні художні методи, наприклад, метод реалізму, за однією головною, домінуючою ознакою, тобто за головним принципом, спробував Б. Сучков у детальному дослідженні “ Исторические судьбы реализма ”. У його дослідженні головний принцип методу реалізму визначається таким чином: “Суть реалістичного методу, його душу, його серцевину становить соціальний аналіз...” [2, с.44]. Завдяки такій “головній особливості” цього творчого методу, який через це ґрунтується на принципі зображення людини в її зв’язках із суспільним, точніше, соціальним середовищем, “критичний реалізм”, у сприйманні Б.Сучкова, досліджує, як похідну, сферу людських почуттів, складність психологічних переживань людини. Б. Сучков вважає, що “соціальний аналіз у мистецтві не виключає психологічного аналізу” [2, с.44]. Тобто дослідження і розкриття внутрішнього світу людини Б. Сучков відносить на другий план, тобто вважає їх другорядними принципами.

На філософській основі кожного художнього методу “підносяться” певні світоглядні цінності чи орієнтири, певний естетичний ідеал, який зріс на цьому світоглядному ґрунті. Кожен метод має свої світоглядні цінності, свій естетичний ідеал, який дає поняття про прекрасне, бажане чи ідеальне – людину, стосунки між людьми, суспільний устрій. Головний принцип художнього методу, ґрунтуючись на філософській основі, переломлюється через цей естетичний ідеал, що також породжує своєрідність певного художнього методу й свої ідеали в літературі на кожному етапі літературного процесу.

Літературний метод – структура відкрита, до нього можуть і долучаються художні принципи інших літературних методів. Саме тому визначити конкретний різновид літературного методу можна лише за трактуванням його головного, суттєвого, визначального принципу, його домінанти.

Безперечно, ми не абсолютизуємо головний принцип літературного методу як системи художніх принципів, але вважаємо головний принцип визначальною ознакою, яка узагальнює собою всі інші. Звичайно, що повне, детальне, цілісне уявлення про певний тип літературного методу дає вся цілісна система художніх принципів, або ж єдність, взаємозв’язок принципів головного і похідних, допоміжних, його деталізуючих і впроваджуючих .

Методи не є усталеними формами. Вони співіснують, взаємопроникають , збагачують один одного. Різні художні методи часто поєднуються в творчості письменника. Досліджуючи творчість багатьох письменників, можемо спостерігати еволюцію їхнього художнього методу. Наприклад, А.П.Чехов чи М.М.Коцюбинський починали як реалісти, а пізніше, пройшовши через реалізм, стали на засади імпресіонізму, експресіонізму, неоромантизму. Цікаво з цієї точки зору аналізувати еволюцію творчості письменників, оскільки приналежність до того чи іншого художнього методу не чіпляється, як тавро, на автора, а допомагає бачити стильову багатогранність його творчості.

Впровадження і застосування у літературознавчій науці поняття “художній метод” багато в чому у свій час збагатило наукові уявлення про розвиток літератури, його закономірності, історичну та національну специфіку, зв’язок з розвитком мистецтва тощо. Тому відмова від його використання, до якої закликають останнім часом окремі літературознавці, видається невиправданою. Разом з тим слід відзначити, що інтерпретація стильових та ідейно-тематичних характеристик літератури, яка вкладалась в рамки лише ідеологічного, а не естетичного трактування дійсності, не дозволяє висвітлити всебічно й переконливо всі аспекти творчої багатогранності письменника будь-якої епохи.

Саме відсутність комплексного підходу до проблеми типології творчого методу художньої літератури та недостатньо переконливе теоретико-методологiчне тлумачення літературознавчої категорії “художній метод” зумовили підміну одних термінів іншими (зокрема, художній метод – напрямом, стилем, типом творчості), що порушує стійкість теорії літератури як цілісної системи, утруднює оперування термінами й призводить до труднощів при аналізі окремого твору, творчості певного письменника чи цілої літературної епохи.

Література:

1. Моклиця М. Модернізм – проблема теоретична й психологічна // Слово і час. – 2001. – № 1. – С.32-38.

2. Сучков Б. Исторические судьбы реализма . – М.: Советский писатель , 1977. – 528с.

3. Філософський словник / За ред . В.І. Шинкарука . – 2-е вид., перероб і доп . – К.: Голов . ред . УРЕ, 1986. – 800с. – С. 371.

4. Эстетика : Словарь / Под общ . ред . А.А. Беляева и др. – М.: Политиздат , 1989.– С.342.