Друк Ю.Я.

Львівський регіональний інститут державного управління Академії державного управління при Президентові України

Політико-адміністративна модернізація політичної системи України

В сучасній Україні поряд із процесами державотворення відбуваються докорінні суспільно-політичні трансформації, які спричиняють зміни характеру відносин між суспільством та державою. Для українських громадян, які представляють різні соціальні групи (етнічні, мовні, релігійно-конфесійні, регіональні тощо), державний статус України актуалізував проблему знаходження спільних засад для комунікації та взаємодії. Внаслідок здобуття Україною державності постала потреба налагодження в суспільстві системного зв’язку, який сприятиме творенню цілісної громадянської спільноти, здатної до протистояння внутрішнім і зовнішнім загрозам, та такого, що пов’язуватиме громадян

Збереження цілісності держави та її зміцнення, проблема конституційної модернізації, ефективності і демократизму організаційних структур державного управління (управлінської системи в цілому) є досить актуальною для процесу державотворення в контексті реалізації національних інтересів України

В процесі демократичного транзиту 70-90-х рр. ХХ ст. в Україні демократичні інститути насаджувалися “зверху”, не спираючись на угоду основних політичних сил. Звідси велика вірогідність того, що в кризовій ситуації ці інститути можуть виявитися малоефективними. Головним питанням для суспільства, що знаходиться на перехідному етапі свого розвитку, є не стільки “чистота принципів” і “повна демократичність” основних демократичних інститутів, скільки їх демократичність у сполученні з ефективністю.

Зрозуміло, що політико-адміністративна модернізація, модернізація політичної системи, так само як і економічної та соціальної має відбуватися і на теренах нашої держави, але рух у цьому напрямку повинен здійснюватися не шляхом сліпого копіювання . Україна сьогодні вочевидь опинилася перед вибором – або модернізація політичної системи та її упорядкування відповідно до вимог ринкової економіки, темпів економічного прогресу, або загострення конфлікту між різними суб’єктами суспільно-політичного процесу. Очевидно, що символом епохи повинен стати перехід до нової моделі стабілізації, в центрі якої – розвинута партійна система, сформоване і впливове громадянське суспільство, нові форми публічного діалогу між суспільством і владою. В контексті зазначеного вище та оцінки сучасного стану модернізації українського суспільства автор цілком поділяє думку В. Горбатенка : “утвердження демократичних інститутів і форм політичної самоорганізації суспільства в умовах конкретної національної державності значно більше залежить від стану свідомості народу, ступеня його готовності прийняти й реалізувати основні принципи ринку і політичної демократії, аніж від перенесення в готовому вигляді західних стандартів і цінностей демократичного розвитку” [1, с.121].

Узагальнюючи інтегральну логіку різних моделей переходу до демократії, можна зробити висновок, що компромісність , “непослідовність”, готовність “поступитися принципами” в кінцевому рахунку виявляються тими переконаннями, без яких існування демократизації суспільства і виникнення, як результат цього процесу, стійкої демократії фактично неможливі. При цьому логіка процесу демократизації дає можливість з іншого боку подивитись на афористично окреслений У.Черчиллем парадокс демократії як “найгіршої форми правління”. “Найгірша” система – то навмисно компромісна, то досить неповоротка, то надмірно гнучка, така що ухиляється від простих і “однозначних” рішень, виявляється найбільш надійною, майже завжди готовою до випробувань.

Сучасні процеси демократизації українського суспільства досить часто закордонні науковці, політологи, ЗМІ судять саме з позицій сучасної демократії розвинених країн світу, не враховуючи того, що Україна (як і Росія, інші пострадянські держави) не повинна копіювати інститути цих країн і у всьому керуватися їх досвідом. Водночас, проблема формування демократичних інститутів в процесі конституційної модернізації є однією з ключових проблем цього процесу, оскільки внаслідок неадаптованості цих інститутів до умов і традицій українського суспільства, за недостатньої підтримки демократичних інститутів політичною елітою і населенням відбуваються численні “збої” в їх функціонуванні, аж до прямої їх дискредитації. Ключовою проблемою, від вирішення якої багато в чому залежить ефективність функціонування політичних інститутів, органів державної влади, є надання їх діяльності соціального спрямування (творення соціальної держави), можливість за їхньої допомоги здійснювати соціальну політику в інтересах усіх пересічних громадян.

Проведення політико-адміністративної модернізації суспільства і держави, як свідчить світова практика, потребує комплексного підходу. Майбутній розвиток країн пострадянського простору, України зокрема, можливість проведення ефективних реформ багато в чому буде залежати від того, чи вдасться реформаторам (правлячій еліті) поєднати об’єктивну потребу в централізації з регіонально-економічним чинником [2].

Європейський досвід функціонування пропорційних виборчих систем (Німеччина, Італія, країни Східної і Центральної Європи) надає досить широкий вибір різних підходів до вирішення цього завдання. Для більшості сучасних політичних систем характерна конкуренція за контроль над владою, в якій основним інструментом виступають політичні партії. Найбільш важливим і ефективним засобом є участь партій у виборах, що надає послідовності та наступності державній політиці, сприяє структуруванню суспільних інтересів та їхньому представництву в органах державної влади. На жаль, значна частина партій створюються та діють не у відповідь на соціальний запит, як інститути формулювання та просування інтересів широких суспільних верств, а як інструменти (засоби) політичної легалізації і боротьби інтересів окремих груп та осіб, що прагнуть або утримати, або здобути владу. Змін на краще можна чекати лише за умови формування двох-трьох потужних політичних партій, в змаганні яких за владу і з’явиться дійсна політична еліта. Можна прогнозувати, що на сучасному етапі та в найближчому майбутньому в Україні має сформуватися еліта, яка володітиме стратегічними цілями і волею для їх здійснення.

Разом з політичними партіями ключову роль в модернізаційних процесах відіграють державні інституції і, насамперед, бюрократична еліта, яка визначає характер функціонування інститутів державної влади. Можна прогнозувати, що необхідні перетворення сучасних українських еліт (державно-бюрократичних зокрема) корелюватимуть із системною трансформацією суспільства. Розв’язання багатьох проблем державотворення значною мірою залежить від подолання негативної тенденції відчуження пересічних громадян від політики і влади [3, с.170; 4]. Перепоною на шлях у процесу державотворення в контексті реалізації національних інтересів України є дії певних політичних еліт, які заради реалізації своїх корпоративних інтересів прагнуть “пристосувати” під себе існуючі демократичні інститути або ж своїми діями викликати загострення політичного протистояння, економічні негаразди в суспільстві.

Література:

1. Україна на порозі ХХІ століття: уроки реформ та стратегія розвитку// Матеріали наукової конференції. м. Київ, 15-16 листопада 2000 р. – К.: НТУУ КПІ, 2001. – 340 с.

2. Україна: стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки –2005 / За ред . О.С. Власюка . – К.: Знання України, 2005. – С.108.

3. Українська державність: становлення, досвід, проблеми. Збірник наукових статей (за матеріалами ХІІ Харківських політологічних читань). – Х.: Право, 2001. – 174 с.

4. Стратегії розвитку України: теорія і практика. – К.: НІСД, 2002. – 864 с.