WEB-ресурс научно-практических конференций

Марчук Н.В.

Прикарпатський центр політичних і євроінтеграційних досліджень

Громадські організації етнічних меншин України: політичний аспект

Одним із найвагоміших здобутків української держави за роки незалежності є збереження міжнаціонального миру і злагоди, уникнення потенційних загроз міжнаціональних конфліктів. Пробудження громадянської свідомості, етнополітичний ренесанс, який торкнувся не тільки українського етносу, а й більшості інших етнічних груп, які складають сьогодні 22% населення України стали нормою сьогодення. Інституціональним свідченням цих процесів стала поява нового громадських організацій етнічних меншин, які у більшості випадків беруть на себе безпосередню організаційну роботу із забезпечення прав національних меншин у сферах освіти, культури, інформації. Поруч з цим, періодично загострюються питання політичної участі етнічних спільнот та їх представників, і в цьому зв’язку – проблеми збереження атмосфери міжетнічної толерантності і протидії розпалювачам міжнаціональної ворожнечі.

Громадські організації етнічних меншин в Україні пройшли поки що історично короткий, але досить складний і насичений шлях і складають на сьогодні досить розгалужену мережу інституалізованої громадської ініціативи в етнополітичній сфері українського суспільства. Досвід діяльності етнічних громад деяких основних національних груп спрямований на пошук прийнятних форм загальнодержавного етнонаціонального представництва, спрямований на створення єдиних центрів, які б могли представляти інтереси національних громад на загальнодержавному рівні.

Розвиток етнополітичної сфери громадянського суспільства в Україні за роки незалежності дає змогу говорити про порівняно нову і специфічну суспільну реальність. Громадські організації етнонаціональних меншин вже сьогодні є тим суспільно-політичним механізмом, у якому кристалізуються і через який транслюються на владно-політичний рівень інтереси різноманітних етнічних громад нашої держави.

Громадські організації етнонаціональних меншин сьогодні доволі різноманітні, і це розмаїття визначається насамперед тими завданнями, які перед ними стоять. Це і общинні структури, наближені до традиційних форм національного життя (часто з чіткими конфесійними ознаками), і земляцтва, і правозахисні організації, і культурні або культурно-просвітні товариства, і творчі об’єднання тощо.

Все більшого розвитку набувають спеціалізовані етнічні організації – або за демографічними ознаками (жіночі, молодіжні), або за професійною орієнтацією (спілки вчителів та педагогів, юристів чи підприємців певної національності, батьківські комітети (батьківський комітет класів учнів з польською мовою викладання створений у Івано-Франківську)). На певному етапі діяльності громадської організації все ж спрацьовує «ген сепаратизму», виявляється при переході етнічної самосвідомості в національну, тобто в усвідомлене прагнення мати свою власну національну державу. Період формування національних держав має регіональний вимір і відома теорія «одна нація – одна держава» виявилася хибною [1]. Адже перипетії історичного розвитку, до яких додається зростаюча інтеграція світового співтовариства, призвели до того, що у світі практично не існує моноетнічних держав.

Феномен етнічних і національних (расових, мовних, релігійних або етноконфесійних ) меншин рішуче заявив про себе, вимагаючи знайти собі гідне місце в системі «об’єднаних націй». Керівник Всеукраїнського товариства російської культури «Русь письменниця Валентина Єрмолова вважає найактуальнішою сучасною проблемою відсутність комплексної системи забезпечення колективних прав етносів України, побудованої на принципі диференціації етнокультурних інтересів. А тому сьогодні, на її думку, для кожного етносу України, зокрема й для росіян, вкрай необхідна розробка відповідних програм задоволення їхніх законних інтересів [2, с. 130–131].

Безумовно, слід зазначити, що збоку влади, особливо на місцевому рівні, були приклади взаємного порозуміння і сприяння становленню національно-культурних товариств і реалізації статутних завдань. Однак системна політика в етнополітичній сфері збоку центральної влади формується дуже важко. Досвід роботи Ради представників громадських організацій національних меншин при Президентові України (створена у 2000 р), як і аналогічного дорадчого органу при Держкомнацміграції (створеного у 2003 р., через 10 років після прийняття відповідного нормативного акту, який передбачав його існування), Державного комітету з питань національностей та міграції наводить на висновок про те, що громадські організації національних меншин не належно сприймаються державно-політичною владою.

На жаль, доводиться констатувати і присутність організаційної розпорошеності багатьох етнічних спільнот. Це і наявність кількох організацій, що декларують себе репрезентантами інтересів однієї й тієї ж національності, зі схожими цілями і завданнями, це і видимі або приховані розколи та суперечки в національно-культурних рухах, і боротьба за лідерство і конкуренція між лідерами організацій, які мали б об’єднати свої зусилля заради спільної справи.

Для ефективного захисту та реалізації прав національних меншин перспективною здається пропозиція деяких керівників національних організацій щодо розробки конкретних адресних програм розвитку окремих національних меншин. Така неінституціональна форма культурної автономії дала б можливість повніше врахувати особливі потреби і специфічні засоби їх задоволення, притаманні окремим етносам України.

Досвід відносин громадських організацій, які представляють етнонаціональні меншини, з державною владою сьогодні дуже суперечливий і неоднозначний, а в ідсутність виразної та чіткої позиції збоку держави з питань етнонаціональних відносин провокує зростання невдоволення серед груп національних меншин.

Література:

1. Евтух В. Национальные меньшинства : десять лет после принятия закона // Форум наций . – 2002. – №4.

2. Ермолова В. Современные реалии и системный подход к решению проблем удовлетворения этнокультурных потребностей // Права людини в поліетнічному суспільстві / Упоряд . А. Санченко . – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 2004. – С.127–131.

3. Міністерство України у справах національностей, міграції та культів. Інформаційний бюлетень.