WEB-ресурс научно-практических конференций

Кандидат мистецтвознавства Коробецька С.Ю.

Національний педагогічний університет ім. М.П.Драгоманова

Про специфіку камерного оркестрового стилю в музиці ХХ століття

Попри складність й різноманітність стильових течій та напрямків музики ХХ століття у сучасному оркестровому стилі можна виокремити два провідні стильові типи: сучасний стиль симфонічної музики та сучасний камерно-оркестровий стиль. Останній складає один з магістральних напрямків оркестрової музики ХХ століття й заслуговує на пильну увагу дослідників. Затвердження камерно-оркестрового стилю на арені сучасної музики, звичайно, викликає підвищену увагу до процесів, що відбуваються у цій сфері. У ХХ столітті камерний оркестровий стиль досяг своєї нової вершини після народження в епоху бароко. Він відокремився у самостійне стильове річище, співіснуючи з оркестровим стилем симфонічної музики і навіть в індивідуальних стилях одних і тих самих композиторів (наприклад, Стравінского, Хіндеміта, Станковича, Сильвестрова, Шостаковича та багатьох інших).

Історичні події початку ХХ століття стали стимулом народження нових художніх ідей і завдань, вирішення яких вже було неможливе засобами романтичної та постромантичної естетики. У зв’язку з цим відбувався пошук нових засобів виразності, підлягали радикальному переосмисленню усі елементи музичного мовлення: і ритм, і форма, і гармонія, і, щонайбільше, тембр та оркестрова фактура.

Досить влучно про причини відокремлення камерного оркестру від великого симфонічного у музиці ХХ століття висловився В. Адорно: “Оркестр принципово не задовольняв потреби у тембрах. Невеликі ансамблі більш тонко пристосовувалися до них. І як тотальність, що внутрішньо розколота й розщеплена, оркестр залишається мікрокосмосом суспільства, зламаний вагою усього того, що історично стало таким, а не іншим” [1, с.106].

Всередині камерно-оркестрового стилю музики ХХ століття ми відокремили дві гілки: необарочну , пов’язану з жанрово-стильовою орієнтацією на старовинну докласичну музику епохи бароко та камерно-оркестровий стиль з опорою на сучасні музично-мовні засоби .

Риси “необарочності” в камерно-оркестровому стилі надають і тембри старовинних струнних інструментів: віоль д’амур і віола да гамба, клавесин. Використання жанрово-стилістичних ознак музики бароко, залучення старовинних інструментів, домінування струнної групи становлять ознаки необарочного камерно-оркестрового стилю (Concerti grossi А. Шнітке, В. Губаренка).

Між обома видами камерно-оркестрових стилів непрохідної межі немає. Гнучкість оркестрових складів наближує їх до індивідуалізованих складів оркестрів.

Найсуттєвіші процеси, що визначили провідні тенденції саме у камерно-оркестровому стилі ХХ століття, були пов’язані, передусім, з двома його елементами: оркестровим складом з його вибірковістю та нестабільністю інструментарію та особливим типом тембро-фактурної організації оркестрової тканини, що ґрунтується на сольно-ансамблевих принципах. На нашу думку, саме за цими стильовими параметрами визначалася специфіка камерного оркестрового стилю і по них він відмежовувався від оркестрового стилю симфонічної музики ХХ століття.

Перший напрямок полягав у подальшому збагаченні основного складу новими додатковими інструментами. Це складало генеральну лінію розвитку посткласичного оркестру, яка продовжилася аж до ХХ століття включно (А. Онеггер, А. Берг, В. Лютославський, Є. Станкович, А. Шнітке та ін.). Втілення оригінальних художніх ідей, тенденція до камернізації оркестрового звучання (на противагу надоркестровим складам) спонукало композиторів до ретельного відбору інструментарію, що й зумовило формування другого виду оркестрового складу – індивідуалізованого. Ця тенденція мала чітке втілення в оркестрових стилях І. Стравінського, П. Хіндеміта, А. Шенберга, Б. Бартока та композиторів більш пізнього покоління, зокрема українських композиторів. В основі його лежала ідея ненормативності, свободи й мобільності у виборі оркестрових інструментів. Наприклад, цикл Хіндеміта Kammermusiken №1-7 для ненормативного складу камерного оркестру – зразок вільного об’єднання інструментів, “Траурна музика” написана для альта та струнного оркестру.

В оркестровому стилі другого виду має місце взаємодія не лише тембрів окремих інструментів, а й групових тембрів оркестру (струнних, дерев’яних, мідних, ударних), однак кожного разу це різна кількість інструментів в оркестрі, а отже, різне співвідношення й груп. Основою індивідуалізованого складу оркестру може бути будь-яка темброва група або їхнє сполучення, яке в результаті може звучати, як окремо, так і давати сумарний тембр. Варіабельність у виборі тембрів поширюється і на різні частини циклу. Це також стає характерною особливістю сучасного камерного стилю.

Тож. основними тенденціями сучасного камерно-оркестрового стилю стають “руйнівні” процеси в оркестровому складі, варіантність складу струнних, розшарування струнної групи та використання її у неповному складі. Натомість, зростає роль тембрів інших оркестрових груп, інструментів та їхніх сполучень, ускладнюється партія кожного інструменту та зростає їхня значущість в оркестровому цілому. Для оркестрового стилю ХХ століття взагалі характерним є принцип концертування – “змагання” на рівних началах як окремих, так і кількох солюючих інструментів та цілих оркестрових груп. Цей принцип має універсальне значення і далеко виходить за межі власне концертного жанру, втіленням цього принципу стало виникнення нового жанру у сфері оркестрової музики: концерту для оркестру.

Література:

1. Адорно Т. Избранное: Социология музыки. – М.; СПб: Университетская книга, 1998. – 445 с.