WEB-ресурс научно-практических конференций

Миронова О.О.

Київський національний університет внутрішніх справ

Cучасні тенденції розвитку соціальної педагогіки в західному світі

В більшості країн поняття соціальної педагогіки включає в себе роботу не тільки з дітьми, що мають психологічні проблеми, а з молоддю взагалі.

Існує багато теорій та стратегій соціальної педагогіки але найбільш популярною є та, що має 3 напрямки:

1) emancipatory approach – підхід звільнення, що має на меті соціальну роботу, яка мусить не тільки виховувати і підтримувати молодь, але також намагатись змінити (модернізувати) і саме суспільство;

2) room- oriented approach – просторовий підхід, що забезпечує підліткам достатньо простору для соціалізації, тобто формування навичок існування в суспільстві.

3) self- oriented approach – підхід орієнтований на саму особистість, мета якого підтримувати молодь в подоланні труднощів через виявлення їх прихованих або заблокованих можливостей та компетенцій.

Підхід емансипації або звільнення був головним напрямком соціальної роботи в минулому і базувався на чіткій компетенції суспільства – люди звільнять себе для суспільства, оскільки мусять знайти своє місце в ньому.

Діяти так, щоб намагатись змінити суспільство, – було завданням тих хто вже став дорослим. Соціальна педагогіка не бачила сенсу зважити на вимогу змінити суспільство та інтегрувати це в процес навчання. Представники емансипаційної педагогіки мусили підтримати молодь як можна раніше в стані тої соціальної залежності в яку вони потрапили. Вже в перші дні життя, згідно з цією точкою зору діти знаходяться в стані конфлікту з принципами сучасного суспільного життя. Ці конфлікти зазвичай мають соціальні причини, але діти та молодь асимілюються по різному.

Таким чином соціальна педагогіка, починає з конфліктів та протиріч які молодь бачить в суспільстві. Вона намагається пов’язати перспективи індивідуальної емансипації (педагогічної сторони) із соціальною емансипацією (політичною стороною).

Таким чином зміну соціальних факторів, що спричиняють конфлікти необхідно долучити до процесу виховання, щоб допомогти молоді позбутись певних проблем. Ідея полягає в тому, що робота над проблемами індивідуума призводить до політичного узгодження.

Відповідно, соціальна педагогіка має переглянути ефект соціалізації критично. Мета соціальної педагогіки – умисне подолання конфліктів в межах соціального емансипаційного процесу.

В сучасній формі професія соціального педагога є продуктом періоду, що розпочався одразу після другої світової війни, коли сімейні негаразди, бездомність, відчуження стали викликом суспільству, в якому термінова поява цієї професії в більшості країн стала відповіддю на ці проблеми. Але вона має історичне коріння, що сягає початку 19 ст. Більше двох століть Європа зіткається із соціально-педагогічними проблемами. Без цього, чи навряд, ця професія виникла б в сучасній формі. Інтенсивна діяльність в цій сфері протягом 20 століття означала, що вже існували певні групи, діючи таким чином, що сприяли розвитку нової професії. У 50-х роках, коли з’явилась професія соціального педагога, її вивчення вже було визнано, як важливий предмет, на педагогічних факультетах багатьох європейських країн, на протилежність іншим соціальним професіям, яким було відмовлено в такому привілейованому місці. Ця наука розвивалась паралельно з іншими традиційними професіональними дисциплінами: правознавством, медициною, технологією. Перші приклади соціальної педагогічної допомоги, поза сім’єю та школою були попередниками дитячих садків на базі церковних громад.

Працюючих в цій професії називали освітянами бідних. Вони працювали не тільки в спеціальних школах та інституціях але й в бідних міських районах та представляли собою комбінацію вчителя та громадського працівника.

Зрештою в Європі рухи «спасіння» дітей та молоді встановлені філантропами, теологами, церквою та доброчинними організаціями мали глибокий міжнародний вплив, що відчувається і зараз. З часом в Європі соціальні педагоги все більш і більш працюють з дорослими, але не втрачають відданості дітям та підліткам. Їх можна побачити в підготовчих центрах для дорослих, лікарнях, в’язницях, притулках, будинках для літніх, але частіше в сімейних центрах, центрах дозвілля, клубах для молоді, вуличних театрах, гуртожитках та подібних організаціях. Вони наполегливо працюють в галузі сімейної та шкільної опіки. Можна було б зауважити, що педагогічна мова не є відповідною, щоб описати роботу з людьми які не є дітьми.

Деякі вчені Європи запропонували окремий підхід до цієї проблеми, який назвали соціальна зацікавленість. Вивчення цієї галузі передбачає процес керування, що включає в себе і дітей, і дорослих. Але не можна не зауважити, що соціальна педагогіка в провідних країнах Європи має і певні національні специфічні риси.

Так наприклад в Данії соціальні педагоги утворюють незалежну професію з характерними рисами навчання, кваліфікацією та дисципліною. Їхня професія суттєво відрізняється та дистанціюється від соціальної роботи і навчання, хоча, зазвичай, вона співпрацює з ними. Це загальна західноєвропейська модель.

Німеччина є винятком, який вбачає в її історії розвиток відносно великого числа соціальних професій часто з недосконалою диференціацією. Заплутані зміни, які мають місце в цьому секторі, зробили класифікацію складною. Наприклад, опис завдань в німецькому професійному статуті налічує 74 терміни під заголовком Соціальна педагогіка та 116 під заголовком Соціальна робота.

Хоча соціальні педагоги В Німеччині, можливо, сильніші, ніж в будь-якому іншому місці, інші професійні групи, гарантуючи деякі з їхніх основних функцій, продовжують процвітати, головним з-поміж них є педагог, підготовлений для роботи на дому та в школі, і який майже не береться за роботу в спеціальних школах. Менш кваліфікованими, але численнішими в цьому плані, є вихователі.

Соціальні педагоги, підготовлені на університетському рівні, працюють ширше і часто прагнуть займати відповідальніші посади. Характерною рисою є їхні тісні робочі відносини з соціальними працівниками, з якими зараз вони мають багато спільного в підготовці. В професійній вищій школі (заснованій в 1968 році як тип університету спеціалізації в професійному навчанні) обидві групи зазвичай перші два роки з 4-річного курсу вивчають однакові дисципліни. В традиційних університетах поділена природа їхнього навчання є навіть більш очевидною.

У Франції слово «соціальний» має представницький характер. Педагоги є агентами суспільства, яких найняли центральний та місцевий уряд або добровільні громади. Соціальні педагоги тут мають повноваження працювати як з групами та громадами так і з окремими особистостями.

У Франції соціальний освітянин з певною базою навичок працює в різноманітних програмах, установах та інституціях з різними групами клієнтів, використовуючи методику соціальної педагогіки різних напрямків та історичних періодів. Багато з них базує свою роботу на концепції, що має назву «життєвий простір». Що стосується Великої Британії, то соціальні працівники були б здивовані, якщо б їм довелось виконувати таку велику кількість різноманітних функцій.

Вузька спеціалізація в цій галузі науки є специфічною рисою підготовки спеціалістів у цій країні.

В цілому на сучасному етапі соціальна педагогіка дотримується концепції, що охоплює весь процес соціалізації особистості, який має на меті підготовити дитину до дорослого життя. Він представляє собою надбання соціальної компетенції, моральне керування, захист незалежності особистості, формування її здатності саморегулювання та вміння приєднатись до соціального, політичного та культурного життя дорослого суспільства.

Європейський досвід соціальної педагогіки свідчить, який динамічний процес появи коаліцій, спілок, перевизначення завдань та ролей, формування нової особистості відбувається останнім часом і є водночас здобутком, як самої професії, так і людей яким вона слугує. Переваги цього процесу очевидні. Можна з впевненістю сказати, що він має глобальний характер, про що свідчать численні міжнародні конференції, що сприяють науково-пошуковій діяльності в цій сфері та виникненню нових технологій та напрямків соціальної педагогіки.