WEB-ресурс научно-практических конференций

Болховітінова А.Б.

Київський національний університет ім. Т.Г. Шевченка

Особливості правового регулювання розірвання шлюбу в судовому порядку за позовом одного з подружжя

Держава та суспільство приділяють особливу увагу вирішенню питань зміцнення шлюбу оскільки збереження сім'ї є необхідною умовою розвитку багатьох інших суспільних відносин. Свідченням цього є прийняття нового Сімейного кодексу України, який набрав чинності з 1 січня 2004 року (надалі - СКУ). СКУ по-новому підійшов до регулювання багатьох питань, спираючись при цьому на досвід законодавчого регулювання шлюбно-сімейних питань розвинених країн і запроваджуючи нові прогресивні ідеї та підходи. З іншого ж боку, СКУ не зняв всіх невизначеностей та не вирішив всіх проблем, які існують у цій сфері.

На сьогодні немає дослідження ряду важливих питань припинення шлюбу (зокрема щодо підстав розірвання шлюбу, вжиття заходів примирення, права суду відмовити у розірванні шлюбу тощо), яке б містило детальний аналіз законодавства України з врахуванням останніх змін та доповнень, аналіз практики застосування СКУ, а також зарубіжного законодавства та теоретичних робіт вчених інших країн. Усе це свідчить про актуальність обраної теми та необхідність активізації досліджень правового регулювання сімейних відносин у даному напрямку.

Підстави розірвання шлюбу

В науці переважно обстоюється позиція про недопустимість законодавчого встановлення переліку підстав для розірвання шлюбу, оскільки:

1) "за наявності такого переліку виключалося б навіть обґрунтоване розлучення, якщо б його підстава не співпадала з однією з тих, які вказані в законі" [1, с.213];

2) законодавче закріплення переліку підстав для розлучення вимагало б від суду та осіб, які беруть участь у справі, активної участі у діяльності по встановленню доказових фактів та їх зв'язку з юридичним фактом, який закріплений в законі [2, с.11];

3) дійсні причини та мотиви розлучення не можуть бути втиснуті у будь-які рамки [3, с.121].

Ми погоджуємося з такою позицією та вважаємо, що оскільки одна й та ж сама обставина у конкретних життєвих ситуаціях може набувати різного значення та серйозності для подружжя, по-різному впливати на шлюбно-сімейні стосунки, встановлення загального переліку підстав розірвання шлюбу є недоцільним.

Серед науковців існує дискусія щодо доцільності встановлення в законодавстві примірного переліку причин (підстав) для розірвання шлюбу. Аргументи прихильників:

1) “такий перелік давав би уяву про те, які обставини є важливими при з’ясуванні неможливості збереження шлюбу. Наявність такого примірного переліку усунула б звернення до суду за різноманітними малозначущими підставами. В цьому смислі перелік повинен носити превентивний характер та мати певне виховне значення” [4, с.13];

2) такий перелік міг би мати певне практичне значення для забезпечення відповідної орієнтації судових органів при вирішенні справ про розлучення [5, с.212].

Ми не погоджуємося з вищезазначеним, оскільки, особа приймає рішення розірвати шлюб виходячи з ряду конкретних та індивідуальних причин, які мали місце саме у її випадку. Крім того, існують випадки, коли має місце поєднання декількох причин, які самі по собі не є досить значними, проте в сукупності свідчать про неможливість подальшого збереження шлюбу. Законодавче закріплення орієнтовного переліку причин (підстав) розірвання шлюбу не допоможе попередити розірвання шлюбів.

Ми підтримуємо позицію автора СКУ, яка закріпила лише одну підставу для розірвання шлюбу за позовом одного з подружжя: подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечитиме інтересам одного з подружжя або їхніх дітей, що мають істотне значення (стаття 112 СКУ).

Судова практика свідчить про численні випадки неправильного формулювання підстав для розірвання шлюбу (наприклад: "суд вважає неможливим подальше збереження сім'ї" [6], "сторони протягом тривалого часу подружніх стосунків не підтримують, загальне господарство не ведуть, зберегти сім'ю не бажають" [7], "сім'я фактично розпалася і подальше спільне проживання подружжя і збереження сім'ї стало неможливим" [8] тощо). Окрім того, при визначенні підстав розірвання шлюбу суди не завжди вірно посилаються на відповідні статті СКУ.

Неправильне встановлення та формулювання судами підстав розірвання шлюбу є суттєвим недоліком практики застосування судами статті 112 СКУ, що ставить під сумнів обґрунтованість прийнятих рішень та створює передумови для їх оскарження та скасування.

Аналіз статті 110 СКУ

Стаття 110 СКУ містить ряд недоліків:

1) назва статті видається нам некоректною. Стаття відноситься до питань розірвання шлюбу в судовому порядку, а не лише закріплює право на пред’явлення позову. Назва статті не узгоджується з назвою статті 109 СКУ;

2) структура статті є не зовсім вдалою. Стаття складається з п’яти окремих структурно не пов’язаних між собою частин, в той час як з аналізу частин 3 та 4 статті 110 СКУ випливає, що вони по суті містять винятки з загального правила, встановленого частиною 2 статті 110 СКУ;

3) частина 2 протирічить частинам 3 та 4. Відповідно до частини 2 статті 110 СКУ заборона, передбачена у цій частині, не поширюється на випадки, коли один з подружжя вчинив протиправну поведінку, а згідно з частинами 3 та 4 статті 110 СКУ така заборона не поширюється також на випадки, вказані в цих частинах;

4) частина 4 оперує формулюванням "до досягнення дитиною одного року" замість "протягом одного року після народження дитини", як вказано у частині 2 статті 110 СКУ.

З метою усунення вищезазначених недоліків пропонується внести ряд змін та доповнень до статті 110 СКУ, а саме: 1) змінити назву статті 110 СКУ, виклавши її в редакції: "Розірвання шлюбу за рішенням суду за позовом одного з подружжя"; 2) доповнити частину 2 словами "а також крім випадків, вказаних в частині 3 та частині 4 цієї статті"; 3) уніфікувати норми частини 2 з частиною 4 статті 110 СКУ шляхом встановлення однакового терміну для пред’явлення позову про розірвання шлюбу у випадках, передбачених цими частинами статті 110 СКУ (протягом одного року після народження дитини).

Вжиття заходів щодо примирення

Вважаємо формулювання "суд вживає заходів щодо примирення", яке використовується у статті 111 СКУ, не зовсім вдалим через неоднозначність його трактування (може чи повинен вжити такі заходи). У науці існують різні точки зору. Так, одні автори обстоюють позицію, відповідно до якої вжиття таких заходів є правом суду (С.Я. Паластіна [9, с.33], А. М. Бєлякова, Є. М. Ворожейкін [10, с.167]). Інші ж аргументують, що суд зобов’язаний вживати такі заходи (С.М. Пєлєвін [11, с.104]).

Ми вважаємо, що вжиття заходів примирення є правом суду, оскільки, вивчивши обставини конкретної шлюборозлучної справи, суд може прийти до переконання, що примирення не лише не можливе, але й може завдати шкоди одному з подружжя. Пропонуємо в статті 111 СКУ оперувати формулюванням: “суд вправі вжити заходів щодо примирення подружжя”.

СКУ не встановлює максимальний строк для примирення. Л.М. Пчелінцева обстоює доцільність існування трьохмісячного строку для примирення як найбільш оптимального як з точки зору наявності об’єктивної можливості примирення подружжя за цей час, так і з точки зору оперативного розгляду судом справи за неможливості подальшого спільного життя подружжя [12, с.77] . Ми не підтримуємо позицію Л. М. Пчелінцевої. На нашу думку, питання про тривалість строку примирення може бути вирішено лише судом після з’ясування всіх обставин конкретної справи.

У розвинених країнах існує судова та позасудова процедури примирення. Вартим запозичення є створення спеціалізованих сімейних судів та впровадження позасудової процедури примирення.

Відмова у розірванні шлюбу

В роз’ясненні Кодексу про шлюб та сім’ю України (Постанова Пленуму Верховного Суду СРСР від 28 листопада 1980 року №9 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про розірвання шлюбу") було визначено. що суд може відмовити у розірванні шлюбу.

СКУ прямо не врегульовує це питання. З буквального аналізу норм СКУ випливає, що суд може відмовити у розірванні шлюбу, якщо в процесі розгляду справи прийде до висновку, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу не суперечитиме інтересам одного з них, а також інтересам їх дітей, що мають істотне значення.

Ю. С. Червоний у коментарі до статті 112 СКУ зазначає, що навіть якщо у суду не склалася достатня переконаність у тому, що подальше спільне життя подружжя неможливе, шлюб може бути розірваний за наявності стійкого (після спливу строку для прими­рення) волевиявлення обох або одного з подружжя, спрямованого на припинення сімейних відносин [13, с.187]. Такий висновок не випливає з аналізу статті 112 СКУ. Обов’язок суду - встановити наявність підстави для розірвання шлюбу незалежно від наполягання одного з подружжя на розірванні шлюбу. Скоріш за все висновок Ю. С. Червоного є копіюванням позиції російського законодавця (стаття 22 Сімейного кодексу Російської Федерації - розірвання шлюбу здійснюється, якщо заходи з примирення подружжя виявилися безрезультатними і подружжя (один з подружжя) наполягає на припиненні шлюбу).

За законодавством розвинених країн при незгоді одного з подружжя на розірвання шлюбу встановлюється певний період сепарації (в Англії – п’ять років, у Франції та Італії – шість, у Німеччині – три роки) як передумова прийняття судом рішення про розірвання шлюбу. Обґрунтування: якщо один з подружжя твердо вирішив розірвати шлюб і протягом кількох років не підтримує жодних стосунків з іншим з подружжя, це слід вважати безумовним свідченням непоправного розпаду шлюбу [14, с.144-145]. Це положення зазнало критики як несправедливе, незаконне та аморальне, що змусило законодавця у багатьох країнах пом’якшити “автоматичний” характер розлучення на підставі фактичної сепарації [15, с.144-145]. Суду було надане право відмовляти у розірванні шлюбу на вимогу одного з подружжя (навіть у випадках непоправного розпаду шлюбу), якщо розірвання шлюбу надзвичайно жорстоким чином зачіпає інтереси іншого з подружжя, який заперечує проти розірвання шлюбу. У зарубіжній літературі такі застереження отримали назву “застереження про жорстокість” [16, с.787-815]. Аналогічні застереження є в англійському, французькому та німецькому законах.

Процедура розірвання шлюбу в Україні є значно простішою та ліберальнішою, аніж в розвинених країнах, оскільки:

1) наше законодавство практично не передбачає обмеження права одного з подружжя на розірвання шлюбу (окрім заборони на подання позову про розірвання шлюбу протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини);

2) якщо в зарубіжних країнах суд може у певних випадках відмовити у розірванні шлюбу, навіть якщо прийде до висновку, що шлюб непоправно розпався, то в нашій країні має місце зовсім протилежна ситуація: навіть якщо суд не прийде до висновку, що шлюб непоправно розпався, висловлюється думка про необхідність розірвання такого шлюбу судом при стійкому наполяганні одного з подружжя. Наприклад, З. В. Ромовська говорить про добровільність шлюбу як на момент його укладення, так і на момент розірвання. А тому суд не уповноважений вирішувати питання дозволяти подружжю розлучитися чи ні [17].

Ми вважаємо, що надмірна лібералізація процедури розірвання шлюбу є недоцільною та обстоюємо позицію про необхідність чіткого закріплення в законодавстві права суду за певних обставин відмовити у розірванні шлюбу, що, на нашу думку, сприятиме більш серйозному ставленню до шлюбу, більш відповідальному відношенню сторін до виконання своїх обов’язків, підвищенню відповідальності за свої дії.

Висловлюємо надію на те, що основні науково-теоретичні здобутки, викладені вище, дістануть подальшого розвитку в науці та будуть використані на практиці для вирішення питань регулювання сімейних відносин у сфері припинення шлюбу.

Література:

1. Иоффе О.С. Советское гражданское право. - Л., 1965.

2. Пелевин С.М. Вопросы эффективности правового регулирования разводов в СССР: Автореф. дисс.... канд. юрид. наук. - Л., 1972.

3. Советское семейное право /Под ред. В.А. Ряшенцева. - М., 1982.

4. Оридорога М.Т. Основания расторжения брака по советскому семейному праву: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. - К., 1956.

5. Иоффе О.С. Советское гражданское право. - Л., 1965.

6. Архів Шевченківського районного суду міста Києва 2005р., справа №2-8775/05.

7. Архів Шевченківського районного суду міста Києва 2005р., справа №2-8709/05.

8. Архів Шевченківського районного суду міста Києва 2005р., справа №2-8720/05.

9. Паластина С.Я. Эффективность норм о расторжении брака// Правоведение. - 1981. - №4.

10. Белякова А.М., Ворожейкин Е.В. Советское семейное право. - М., 1974.

11. Пелевин С.М. Эффективность права и дальнейшее совершенствование законодательства о разводах// Правоведение. - 1971. - №3.

12. Пчелинцева Л.М. Комментарий к Семейному кодексу Российской Федерации. - М., 2000.

13. Науково-практичний коментар Сімейного кодексу України / За ред. Ю.С. Червоного – К., 2003.

14. Хазова О.А. Брак и развод в буржуазном семейном праве. Сравнительно-правовой анализ. - М., 1988.

15. Хазова О.А. Брак и развод в буржуазном семейном праве. Сравнительно-правовой анализ. - М., 1988.

16. Guillod O. la clause de durete dans quelques legislations europeenes sur le divorce // Revenue internationale de droit compare. - 1983. - №4.

17. Ромовська З.В. Новий Сімейний кодекс України// Юридична практика. - 2003. - №1 (263).